235 РОКІВ БУДІВНИЦТВА КОРАБЛЯ «СЛАВА ЕКАТЕРИНЫ»

УКРАЇНІСТИКА. Офіційною датою створення Чорноморського флоту Російської імперії вважають 13 (2 за ст. ст.) травня 1783 року, коли в бухту татарського селища Ахтияр (нині Севастополь) зайшли плоскодонні судна побудованої на Дону козаками-українцями Азовської флотилії. Та перший справжній військово-морський корабель, названий «Слава Екатерины», було спущено на воду в Херсоні аж 27 (16 за ст. ст.) вересня 1783 року.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ТХОРА

Льотчик, «підбитий» на землі

ПОДВИГ. Багатьом відоме ім’я генерала Карбишева, полоненого німцями на початку війни і по-звірячому замученого ними у лютому 1945 року. Натомість мало хто чув про аналогічний подвиг українця Григорія Тхора, чия доля є прикладом наполегливості у досягненні поставленої мети та свідченням злочинного ставлення сталінського режиму навіть до найдосвідченіших кадрів.

Майбутній генерал авіації народився 28 вересня 1903 року в селі Підлипне нині Конотопського району Сумщини. У двадцятирічному віці був призваний до армії, де, розпочавши службу рядовим, закінчив курси червоних командирів і на початку 30-х років командував ротою, що відповідає сучасному званню капітана.

Вже зрілою людиною Григорій Тхір круто змінив свою долю, подавши рапорт про переведення до авіації і ставши звичайним курсантом. Спочатку школи пілотів-спостерігачів (фактично штурманів), а у 1935 році здобув омріяну професію льотчика-бомбардувальника, бо через немолодий вік не міг претендувати на пілотування винищувачів.

Уже через рік старшого лейтенанта Тхора направили до Іспанії, де так звані радянські добровольці воювали на боці республіканців. Виняткова майстерність пілотування, продемонстрована у понад сотні успішних бойових вильотів на різних бомбардувальниках — від застарілих іноземних біпланів «Бреге-ХІХ» до нових радянських СБ і Р-5, принесли нашому землякові заслужену славу, відзначену двома орденами Червоного прапора і званням майора.

Перебування в СРСР після повернення було недовгим, бо восени 1937 року вже досвідченого пілота направили до Китаю, який відбивав агресію Японії. Разом із багатьма нашими земляками-українцями, серед яких особливу славу в китайців здобув легендарний Кулі-шен (Кулішенко), Тхір завдав десятки масованих бомбових ударів по аеродромах ворога. У лютому він уже полковник, а із березня 1938 року — головний радник з авіації у Китаї.

Після повернення із закордонного відрядження Тхора призначили заступником командувача Військово-повітряних сил Забайкальського військового округу, а у травні 1940 року присвоїли звання генерал-майора. Немислима кар’єра для командира, який лише п’ять років тому закінчив льотну школу в званні лейтенанта! Однак Тхір чудово усвідомлював, що величезний бойовий досвід не перекриє брак теоретичних знань. Уже в званні генерала він став слухачем Академії Генштабу.

На нове місце служби заступником командувача ВПС, але вже у Київському військовому окрузі, Тхір прибув 22 червня 1941 року, а вже по обіді прийняв командування дислокованою в Овручі 62-ю бомбардувальною дивізією, командир якої ще не встиг повернутись із відпустки. Здобутий в Іспанії і Китаї досвід дав можливість за лічені години перетворити розгублених пілотів у воїнів, які 23 червня завдали бомбових ударів по ворожих аеродромах. Однак після прибуття у дивізію її номінального командира полковника Смирнова генерал-майора Тхора залишили його заступником, бо командуючого авіацією Київського військового округу вже репресували і тільки дивом його долю не повторив запрошений ним Тхір.

Він не затаїв образи і не лише вміло командував, а й особистим прикладом демонстрував, як треба воювати. Рівних у небі Тхору не було, чого не скажеш про землю, де після оточення військ Південно-Західного фронту генерала призначили командиром пішої колони авіаторів. Пораненим і непритомним його взяли у полон. За відмову співпрацювати із ворогом і осуд зрадників-генералів Григорія Тхора розстріляли у січні 1943 року.

100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО

Двійка за школу

ПОГЛЯД. Тим, хто вважає Сталінградську битву чи оборону Москви 1941 року чужими для історії України подіями, не гріх нагадати, що серед легендарних 28 героїв-панфіловців кожен четвертий — етнічний українець, а майбутній педагог-новатор Василь Сухомлинський був важко поранений саме в боях під столицею СРСР. Скалічений на фронті вчитель після визволення України став директором школи в селі Павлиш на Кіровоградщині, перетворивши провінційний освітній заклад на відомий усьому світу зразок для наслідування.

Здавалося б, Сухомлинський не був обділений славою. Однак варто звернути увагу, що кандидат педагогічних наук, який здобув це високе звання власною працею і талантом, спочатку став членом-кореспондентом Академії педагогічних наук сусідньої РРФСР (1957 рік), а вже потім — заслуженим учителем УРСР (1958 рік). Не лише його статті, а й оповідання і казки зазвичай друкували загальносоюзні і відповідно російськомовні журнали, а вже потім — українські.

У 1968 році Сухомлинському присвоїли звання Героя Соціалістичної праці, а через рік «Учительская газета» розгорнула масштабну кампанію цькування педагога, звинувативши його у відступі від постулатів Макаренка і «абстрактному гуманізмі». Усі радянські видавництва навідріз відмовилися друкувати перекладену нині 32 мовами світу книжку «Серце віддаю дітям». Лише після того, як її видали в Німецькій Демократичній Республіці, настільна книжка вчителів нарешті побачила світ в СРСР.

Першопричина проблем Сухомлинського не лише в новаторстві, а і в любові до правди і рідної землі. «Школа стає вогнищем культури лише тоді, коли в ній панують чотири культи: Батьківщини, людини, книги і рідного слова» — у цих словах великого педагога пильні ідеологи відразу розгледіли «націоналізм». Фактично Сухомлинський недвозначно заявив, що російськомовна школа для українців — не вогнище культури, а місце колоніальної асиміляції і зросійщення. Не менш відверті його слова, що дві рідні мови — такий самий абсурд, як те, що одну дитину можуть народити відразу дві матері.

На це відреагували «смотрящі», поставлені комуністами наглядати за українцями, а коли Сухомлинський наважився заявити, що в нас «формується масоподібна людина, готова йти за тими, хто голосно вигукує лозунги», від цькування вже на всесоюзному рівні не врятувало навіть звання Героя Соцпраці. Втім, на словах його начебто били за те, що він не розрізняє «абстрактний» і «соціалістичний» гуманізм, а не за настанову, що «старшокласник ніколи не має вибирати, як учинити — по совісті чи як зручніше».

Хотілося б вірити, що розрив між гучними словами і неправедними вчинками залишився в радянському минулому з його ідеологізованою шкільною освітою. Однак згадаймо, що не лише під час Помаранчевої революції і героїки Революції гідності старшокласникам доводилося обирати між тим, як чинити — по совісті чи як зручніше.

Навіть із нібито елементарним культом книжки в наших школах не все гаразд. Можна заспокоювати себе тим, що всюдисущий і всемогутній інтернет замінив джерела інформації на паперових носіях. Отож, мовляв, уже не актуальна настанова Сухомлинського, що «кожен учень повинен мати власну бібліотечку хоч би з кількох десятків книжок, а вчитель — мінімум із 2—3 тисяч». Однак на Заході давно б’ють на сполох, бо там виросло кілька поколінь, які розучилися аналізувати почуте, побачене й навіть прочитане, бо звикли орієнтуватися лише на заголовки й суто інформативні короткі тексти інтернет-повідомлень.

За найвище досягнення суперсучасної чужоземної педагогіки нам видають інтерактивне навчання, школу без оцінок, рівність доступу до освіти та уроки сексуальної грамотності. Однак у школі Сухомлинського «інтерактив» забезпечували не класи із супердорогою електронікою, а новатори-вчителі, які добре знали, що оцінки ввели в середньовічній Німеччині як альтернативу покаранню учнів різками.

Замість того, щоб під лозунгом «рівного доступу до знань» змушувати весь клас орієнтуватися на здібності найслабших учнів, у Павлиській школі організували роботу 70(!) позакласних гуртків. Натомість у нас норма — платне репетиторство, що стало зворотним боком «рівності слабких знань для всіх». Профанацією ідей Сухомлинського є навіть уроки «безпечного сексу», бо в школі великого педагога переймалися насамперед азами відповідального батьківства, яке нині підмінюють технікою задоволення сексуальних потреб.

80 РОКІВ МЮНХЕНСЬКОЇ УГОДИ З ГІТЛЕРОМ

Толерантність, що обернулася війною

ГАНЬБА. Уже правилом хорошого тону стало заявляти, що підписаний восени 1939 року пакт Молотова—Ріббентропа відкрив дорогу Другій світовій війні, убезпечивши Німеччину від загрози бойових дій відразу на Заході і Сході. Та мало хто згадує, що за рік до цього відбулося не менш ганебне дійство в Мюнхені, де лідери Великобританії і Франції віддали Гітлеру на розтерзання Чехословаччину, сподіваючись умиротворити цим Третій рейх та спрямувати його агресію проти СРСР.

Уже після того як нацисти не обмежилися анексією переданої Німеччині Судетської області, а окупували всю сусідню державу, англійці визнали право Гітлера розпоряджатися чехословацьким золотом, що зберігалося в державному банку Англії. Так золоті злитки вартістю за сучасними цінами 1,1 млрд доларів пішли на фінансування війни проти самих горе-демократів, а Третій рейх, запас банківського золота якого становив лише 26 тонн, в один момент наростив його обсяг майже вдвічі.

Мало хто знає, що навіть станом на 22 червня 1941 року, тобто після окупації Франції і завершення боїв на Заході, танкові з’єднання вермахту ще на 20% були укомплектовані чеськими танками Lt-38. Без них гітлерівські бліцкриги, а отже і світова війна, навряд чи стали б реальністю.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)