90-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ КАНІВСЬКОГО МУЗЕЮ-ЗАПОВІДНИКА
ПАРАЛЕЛІ. Ставлення до святині на Чернечій горі слугує цілком об’єктивним критерієм патріотизму влади, будь вона радянською чи номінально вже українською. Те саме стосується нашого народу загалом, який, на жаль, не завжди усвідомлює, що йдеться не стільки про могилу великого поета, мислителя, пророка, скільки про духовний храм України.
Однак якщо про велелюдні проводи праху Шевченка, який навесні 1861 року навіки упокоївся в рідній землі, знає кожен, то про повідомлення київської газети «Заря» від 26 жовтня 1882 року — лише одиниці. У ньому йшлося, що дубовий хрест, встановлений 21 рік тому на могилі Кобзаря, «днями звалився, розбившись на шматки», а місце поховання «являє собою цілковиту руїну».
Це повідомлення немов розбудило українців від летаргічного сну, навіяного цілеспрямованою політикою русифікації, красномовні свідчення якої — горезвісні Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року. По всій Україні розпочався збір коштів на спорудження монумента, достойного пам’яті Тараса. Зокрема чиновники Полтавського губернського земства, попри несхвалення начальства, зібрали 500 рублів. На заклик газети «Одесский вестник», підтриманий колегами із «Новороссийского телеграфа», «Правды», «Харькова», читачі пожертвували 1907 рублів.
Втім, царська влада дозволила лише упорядкування могили та встановлення на ній хреста. Однак навіть його понад півроку протримали під арештом на заводському складі через напис-заклик «Свою Україну любіть». Лише наприкінці липня 1884 року перший в історії Чернечої гори монумент вагою майже чотири тонни зайняв місце на могилі Шевченка, а споруджена неподалік «хата для сторожа» стала Тарасовою світлицею — першим музеєм Кобзаря.
Тільки після розпаду Російської імперії зникли перепони для гідного облаштування місця вічного спочинку національного пророка. Ініціатором цієї святої справи став Симон Петлюра, якій під час недовгого головування в Київському губернському земстві тричі особисто приїздив до Канева на чолі спеціально створеної комісії та розпочав утілювати в життя масштабний план перетворення Чернечої гори на національно-культурний центр.
Не зайве згадати, що навіть першу дорогу до святої могили, куди раніше доводилось добиратись стрімкими стежками, проклали за часів УНР. З ініціативи Української Центральної Ради день народження Кобзаря, що за новим стилем припав на 9 березня, оголосили «вільним від праці» святом вшанування Шевченка. Навіть після того, як завдяки російській інтервенції в Україні міцно встановилась радянська влада, більшовики аж до 1929 року не наважувались скасувати це «націоналістичне» нововведення.
Крім того, в період так званої політики українізації у Харкові почав працювати науково-дослідний інститут Шевченка, працівники якого досліджували біографію та творчість великого Кобзаря, а 20 серпня 1925 року Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником». Фактично йшлося про дублювання ухваленого ще за часів Директорії рішення про вивільнення з приватної власності площ довкола Чернечої гори та спорудження тут національно-культурного центру.
Ситуація кардинально змінилась у роки так званого великого перелому, що звівся до примусової колективізації та винищення українського селянства голодом. Саме від нього загинув легендарний доглядач Шевченкової могили Іван Ядловський, який з 1884 року жив на Чернечій горі. Саме у трагічному 1933 році більшовицька влада ініціювала знесення церкви Різдва у Києві, в якій перед відправленням до Канева служили панахиду над тілом Кобзаря. Храм підірвали нібито з метою вивільнення території для прокладання «автогужової магістралі на Поділ», хоч насправді житловий масив, що оточував знищену культову споруду, простояв аж до реконструкції Поштової площі Києва перед Олімпіадою 1980 року.
Однак лицемірство Сталіна, як і нинішніх володарів Кремля, не знало меж, а тому паралельно зі знищенням всього українського в Україні більшовики взялись за демонстративне вшановування пам’яті Кобзаря. Навесні 1939 року Київському університету присвоїли ім’я Шевченка, а на Чернечій горі урочисто відкрили пам’ятник Тарасу та його музей. Лише через кілька місяців стало зрозумілим, що реабілітація «націоналістки» Лесі Українки та Шевченкіана були лише складовими ідеологічної кампанії перед походом Червоної армії на Західну Україну.
.jpg)
75-РІЧЧЯ ВБИВСТВА ТРОЦЬКОГО
Відвертість ката
УРОК. Кадебіст Путін, позичивши у Сірка очі, називає війну на Донбасі «громадянською». Натомість Лев Троцький, який у 1918 році так само, як нинішні кремлівські стратеги, вважав упокорення України надлегким завданням, у 1920 році вже усвідомив, що однією лише силою з українцями не впоратись. Тож відомий своїм українофобством нарком зобов’язав партійців учити українську мову, щоб не виглядати окупантами в очах місцевого населення.
Зате, на відміну від радянських і путінських міфотворців, Троцький відверто визнавав, що ніякої громадянської війни між українцями не було: «Радянська влада на Україні змогла утвердитись лише силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».
135 РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГРІНА
Іноземець російської літератури
ПОСТАТЬ. В оповіданні Гріна «Акварель» майже пушкінський сюжет із «Казки про рибалку і золоту рибку»: на березі моря у старенькій хатині живуть старий зі старою, які вважають себе і світ навколо буденними і нецікавими. Лише завдяки появі у цих краях художника, який зумів відобразити неймовірну красу звичних для діда з бабою пейзажів, приходить усвідомлення — це аж ніяк не забута Богом глушина.
Власне, вся творчість видатного романтика Олександра Гріна, попри її демонстративну відірваність від реалій звичного нам життя, саме про красу душі справжньої людини, нездоланність її духу та неповторність світу довкола нас, чи то райські тропіки, чи вулиці портової Одеси або Севастополя. Саме на них уродженець далекої від морів В’ятської губернії Олександр Гріневський проходив свої перші університети, щоб згодом уже зрілим майстром повернутись до кримської Феодосії, яка для мільйонів шанувальників творчості письменника асоціюється насамперед із пурпуровими вітрилами його Грінландії — створеної в уяві, але майже реальної країни.
На відміну від монополізованих Росією нащадка арапа Олександра Пушкіна, неперевершеного живописця Ісаака Левітана, українців Гоголя, Чуковського, Зощенка, Анни Ахматової та сотень не менш видатних російських митців неросійського походження, Олександра Гріна як за життя, так навіть по смерті не раз оголошували космополітом та іноземцем. У виданій на початку 50-х років «Большой советской энциклопедии», на сторінках якої маршал Берія — ще видатний державний і партійній діяч, Гріна названо буржуазним націоналістом. На жаль, без уточнень, яким саме, бо хоч батько письменника потрапив до В’ятської губернії за участь у польському повстанні 1863 року, однак навряд чи шляхтич Степан Овсійович Гріневський, якщо судити з його імені й по батькові, був етнічним поляком.
Натомість його сина від довічного заслання врятували оголошена царем у 1905 році амністія та солідарність інших в’язнів, які відмовились покидати камери, коли командуючий Чорноморським флотом адмірал Чухнін заявив, що на Олександра Гріневського монарша милість не поширюється. До речі, саме Севастопольська тюрма, за спогадами письменника, стала місцем його перших літературних спроб.
У 1916 році вже маститого майстра пера впродовж 24 годин вислали із Петрограда за публічну критику дій царя, а завершена у 1921 році феєрія «Червоні вітрила» волею автора змінила колір на «пурпурові», бо невиправний романтик і невдаха, як відгукувались про нього літератори нової епохи «соціалістичного реалізму», свято вірив, що «мистецтво не терпить зрадників», та не хотів, щоб назва його твору асоціювалась зі знаменами більшовиків.
Не дивно, що митець світового рівня помер у злиднях. Навіть його вдова, яка у роки гітлерівської окупації Криму не з власної волі опинилась у Німеччині, по поверненню на рідну землю отримала десять років таборів за «зраду Батьківщини». Мало хто знає, що конфіскована за рішенням військового трибуналу садиба Грінів у селищі Старий Крим перейшла у власність першого секретаря Старокримського райкому Компартії Л. Іванова, який облаштував у меморіальному будинку курник. Лише мужність українських письменників на чолі з Максимом Рильським, відкритий лист яких у 1958 році надрукувала газета «Радянська Україна», врятувала історичну споруду від знищення. Те саме можна сказати про Крим загалом, який без приєднання до України повторив би долю Калінінградського «курника» на задвірках Росії.
130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ЛЕБЕДЄВА
Пирятинський петрограф
ЗЕМЛЯЦТВО. За радянських часів згадка про ленський розстріл, коли в 1912 році від куль царських карателів загинули майже три сотні робітників золотих копалень, входила до шкільного курсу історії як приклад неймовірної жорстокості самодержавства. Однак мало хто знав, що 40 відсотків загиблих на далекій річці Лені були етнічними українцями, на праці яких вже тоді трималось освоєння Сибіру, продовжене згодом у Зеленому Клину на Далекому Сході та у нафтогазоносній Тюмені.
Причому йдеться як про робочі руки простих трудівників, так і про розум й талант видатних геологів та організаторів виробництва. Зокрема видатний петрограф (представник науки про склад і походження гірських порід) та дослідник рудних багатств Алтаю та Далекого Сходу Петро Лебедєв — родом з українського Пирятина. Ім’я першого начальника Головтюменьнафтогазу Віктора Муравленка, під керівництвом якого у 1965—1977 роках цей дикий край перетворився у валютну основу російської економіки, увічнено в назві одного із міст Ямало-Ненецького автономного округу. Нині тут етнічних українців не менше, ніж росіян у номінально кримськотатарському Криму, однак немає жодної української школи для дітей наших земляків, трудами і потом яких, за образним висловом Ломоносова, «приростає Сибіром Росія».
Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр" (ілюстрації надано автором)