УСПІШНИЙ ДОСВІД
«Урядовий кур’єр» розкриває секрети успіху одного з найпотужніших господарств Одеської області
На Трійцю тут мають потрійне свято. Крім церковного, котре відзначають усі православні християни, тут вшановують ще й день заснування села та чергову річницю тутешнього храму. На цей рік припало ще й два ювілеї. 180 років від народження села та 140 років від заснування храму.
Як Камчік народився і чому став Зорею?
Село Зоря налічує п’ять з половиною тисяч жителів є найбільшим населеним пунктом району, на тисячу випереджаючи навіть районний центр — селище Сарату. «Тому що молодь від нас не роз’їжджається», — пояснює демографічне благополуччя керівник місцевого сільськогосподарського виробничого кооперативу «Дружба» Георгій Чиклікчи. Він — болгарин, як і переважна більшість мешканців села, що було засноване 1831 року болгарськими переселенцями. Вони оселилися у цих краях, тікаючи від турецького ярма, від якого ще й кілька десятиріч по тому потерпала їхня історична батьківщина. При заснуванні село називали Камчік — так само як поселення, з якого 180 років тому виїхали до Буджацького степу болгари. Те, болгарське, село, в свою чергу, отримало назву від тамтешньої річки Камчія. Зорею ж буджацький Камчік став 1949 року, відразу по тому, як визволена від румунських загарбників Бессарабія знову опинилася у складі Радянського Союзу. З новою назвою селу загалом пощастило — вона виявилася гарною і позбавленою виразного ідеологічного забарвлення.
Тричі святкового ранку у селі на диво тихо. Зоря розташована обабіч доволі жвавої автотраси, що веде на південь області, але на вихідні рух тут менш інтенсивний, ніж зазвичай. Практично порожньо й на сільських вулицях. У цей час люди збираються в церкві або ж просто святкують по домівках разом із гостями. Цього дня, за усталеною традицією, їх годиться приймати у кожній оселі — родичів та сусідів з навколишніх сіл, дітей, що виїхали з села, але цього дня неодмінно мають завітати на малу батьківщину. Велелюдно на вулиці має стати десь по обіді, відразу після дощу, котрий, за багаторічними спостереженнями, тут неодмінно має йти у другій половині дня на Трійцю.
Пам’ять і спадок
До ювілею у Зорі підготували дещо особливе. На 180-й рік народження відкрили монумент двом колишнім керівникам місцевого сільгосппідприємства «Друж ба». Створили це господарство 1957 року, об’єднавши колгоспи ім. Маркса, Енгельса та Леніна. Відтоді тут було тільки три керівники. Від заснування і до 1972 року головою колгоспу був Іван Фокович Куцелепа — уродженець Чернігівщини, котрому партія наказала піднімати село у Бессарабії. Він підняв і передав свій пост Івану Степановичу Боєву, з чиїм ім’ям пов’язують, зокрема, будівництво доріг, котрим і зараз можуть позаздрити деякі мікрорайони Одеси.
Нинішній керівник господарства Георгій Чиклікчи каже, що мав свого часу нагоду пити склянку вина разом з обома своїми попередниками. Іван Куцелепа дожив до 82 років і, вже полишивши посаду голови, керував сільрадою, брав активну участь у громадському житті села аж до самої смерті у 1998 році.
Разом зі своїм наступником Іваном Боєвим, котрий керував «Дружбою» понад 20 років, вони залишили селянам добрий спадок — школу, будинок культури, село з новими будинками та розвиненою інфраструктурою. На долю третього голови, котрий очолив господарство 1993 року, випала нелегка місія — пронести спадок попередників через добу руїни, що спіткала нашу країну відразу після проголошення незалежності. «Так тримати — ти добре ведеш господарство, молодець», — дає високу оцінку справам молодшого колеги Михайло Тріфонов, котрий за радянських часів понад двадцять років керував радгоспом «Більшовик». І схоже, що ця оцінка не є простою даниною ввічливості з боку шанованого гостя. Навіть зовні Зоря істотно відрізняється від типового українського села на межі тисячоліть. Тут немає розібраних аж до фундаменту ферм та напіврозвалених селянських хатин.
Мистецтво виживати під Одесою
А ось що у Зорі є. Крім пшеничних полів та виноградників — свинотоварна ферма-репродуктор. Тут від кожної із 300 свиноматок отримують більш ніж 17 поросят щороку. Їх спрямовують на власний свиновідгодівельний комплекс на 3 тис. голів, надлишок продають селянам. Крім того —тримають 600 корів і це не рахуючи молодняку. На додачу — власне виробництво комбікорму та переробні потужності — зокрема молочний цех, де нині обробляють близько 3 тонн молока на добу. Завцехом Ганна Топалова каже, що вироблені сир та вершкове масло мають великий попит в Одесі та Сараті. Весь штат цеху — чотири працівники. Тут встановлено порівняно нове обладнання, що було придбане 1995 року. «Тоді власна переробка взагалі стала для нас порятунком», — згадує Георгій Чиклікчи. — На початку 1990-х все валилося, не було розрахунків. А ми створювали нові цехи переробляли, власноруч продавали. Ось так і вижили».
Виживають і досі. На більше, на жаль, розраховувати не доводиться. Майже ідилічна картина, змальована у попередніх абзацах, затьмарюється такими обставинами — ще на початку 1990-х тут тримали свиней не 3, а 10 тис. голів, корів було не 600, а 1400. Молочний цех, відповідно, переробляв удвічі більше молока. Далеко не на повну потужність задіяні наявні у господарстві дві потужні лінії із виробництва вина. «Ліцензії немає — робимо лише для себе та для гостей», — каже Георгій Чиклікчи. Придбати ліцензію, котра коштує не багато не мало півмільйона гривень, господарство спромоглося б, але його керівник не бачить у тому особливого сенсу: «Найти свою нішу у реалізації вин вкрай важко. В Україні 99,9% фальсифікату на ринку. Там усе схоплено, та й лаштуватися до лав цієї фальші — сенсу немає”. Контролюючі органи, що крізь пальці дивляться на таку ситуацію, виявляються на диво вимогливими в інших випадках — через що господарству особливо не світить займатися й виробництвом столового винограду та вирощувати фрукти. «Два тижні тому я повернувся із Чикаго. Там фермер має 5,5 тис. яблунь. Він поставив невеличку лінію, фасує сік у пластмасові каністри і здає до супермаркету», — розповідає про обмін не придатним для наших умов досвідом Георгій Чиклікчи. — «У нас яблунь у десять разів більше — але ми створити таке виробництво просто не можемо. Санепідемстанція, держстандарт не дозволять. У нас величезна черга чиновників, через котру пройти дуже важко. Через те у нас і немає такої переробки — викорчовуємо виноградники, викорчовуємо сади».
Виходити на колишні обсяги тваринництва теж немає особливого сенсу. «Тваринництво вже десятками років хронічно перебуває у глухому куті», — переконаний Георгій Чиклікчи. Перша причина — наша держава сьогодні не є партнером для тваринників. Як наслідок, продукція виходить значно дорожчою, ніж у Польщі, де тваринники мають чималі державні дотації. Друга — зажерливість посередників. «Раніше продавали свиней по 18 — 20 грн за кг живої ваги, тепер їх беруть по 10—12 грн», — каже старший зоотехнік господарства Євдокія Карпець, — нарощувати поголів’я до 10 тис. ніхто не ризикне».
Балансувати на межі рентабельності дає змогу використання власних кормів та власної переробки. «Коли ж купувати зерно по дві гривні, а свинину продавати по 11 — то кінці з кінцями не зведеш. На молоці, котре у нас приймають по 2,40 грн за літр, — теж аж ніяк не розбагатієш», — пояснює завфермою ВРХ Дем’ян Атанасов.
Відтак ставку доводиться робити переважно на зерно. Тож дива немає. Є тільки важка робота і ретельний розрахунок, котрі дають змогу, хай із втратами, та вистояти там, де інші вже давно попадали.
Зміцнили «Дружбу» договором
Крім зовнішніх малосприятливих чинників, дамокловим мечем над вцілілими підприємствами висять і внутрішні розбірки. На жаль, події тут часто-густо розвиваються за прикрим сценарієм, коли до влади в господарстві приходять шахраї, авантюристи або ж просто невігласи і за кілька років пускають за вітром доволі міцні господарства.
У розташованому порівняно недалеко від Зорі Ізмаїльському районі, в господарстві «Прогрес» на хвилі «босяцької» демократії селяни витурили з посади голови двічі Героя Соцпраці Миколу Миндру. А вже через кілька років слізно просили Миколу Георгійовича знову очолити добре пошарпане на той час господарство. Перш ніж полишити цей світ, уславлений хлібороб встиг відродити сільгосппідприємство. Навчений гірким досвідом, ставку він робив вже на те, щоб створити самодостатню систему, котра б менше залежала від персонального авторитету керівника. Довіку милим для всіх не будеш — вважає і керівник «Дружби» Георгій Чиклікчи: «Маю таку теорію: відколи тебе обрали — маятник від позиції «за» починає рухатися до позиції «проти». Мудрість керівника полягає у тому, щоб піти раніше, ніж переважатиме невдоволення». Георгій Чиклікчи вважає, що господарство вистояло тому, що в запалі розпаювання все ж таки спромоглося зберегти свою цілісність і закріпити її юридично. «Ми всіх зробили засновниками підприємства. Коли б я почав виділяти якісь переваги собі чи ще комусь — народ би розбігся. А так ми маємо 2 тис. пайовиків — є договори про спільне володіння і майном, і землею — і ніхто не має права виділятися. Принаймні до 2015 року — такий строк договорів. Може йтися хіба про грошову компенсацію тим, хто не хоче мати своєї частки у господарстві.
Для такого небажання підстав особливих немає. «До пайовиків ми ставимося дуже бережно. У нас найбільші натуральні виплати на паї. На кожен пай у 3 гектари селянин отримує 2 тонни зерна, балон газу, крупи, олію, щоденно — гарячий хліб. За цих умов наші пенсіонери, навіть зі своїми невеликими пенсіями, не мають потреби працювати у господарстві — можуть просто поратися у своїх садибах. А ще — брати участь у художній самодіяльності».
Таємниці болгарського щастя
У селі переважають нові великі будинки, під багатьма можна бачити доволі респектабельні навіть не за сільськими мірками авто. «У нас багато бізнесменів — каже Георгій Чиклікчи. — Тільки понад 200 приватних вантажівок, 40 приватних комбайнів. Люди заробляють на зерновій лихоманці — довкола 7 портів, готових відвантажувати зерно». Не пасе задніх і сфера послуг — у селі є 75 магазинів та кафе — «люди при грошах — купують авто, облаштовують у будинках джакузі». Дехто у змозі вже й церкві пожертвувати цілу скульптурну композицію.
Вдале розташування біля пожвавленої траси Георгій Гаврилович не вважає вичерпним поясненням благополуччя: «Ось проїдьте ще 2 км по трасі — там побачите село напівзруйноване».
У прагненні добре облаштувати своє життя селяни подорожують країною, роблять євроремонти в Одесі та Києві і навіть вибираються за кордон: «Цілі поселення наших людей є в Росії — у Нижньовартовську, у Салехарді. Частина отримала там громадянство Росії. Частина із заробітків поверталася до села. Раніше було справжнє паломництво — вони весь Сибір відбудовували. А потім поверталися і тут будували собі оселі”. Готовність працювати і заробляти у зовсім не тепличних умовах либонь і стала запорукою того, що село не пустило до себе злидні навіть за нещодавнього та поточного безладу. «Напевне, через особливий менталітет, — припускає Георгій Чиклікчи, — даються взнаки традиції, виховання». Керівник господарства каже, що на все чимале село навряд чи знайдеться більше трьох п’яниць. Бешкети влаштовують тут хіба ті, хто недавно оселився у цій місцевості, — Георгій Гаврилович навіть нарікає на занадто ліберальне міграційне законодавство.
У селі дбають про спорт, адже він дисциплінує молодь та готує здорове тіло для здорового духу. Тут є дві футбольні команди, які виступають на обласній першості. Успіхи ж у вільній боротьбі просто неймовірні. «Хочте — вірте, хочте — ні, — каже Георгій Чиклікчи, — у селі 140 кандидатів у майстри спорту з вільної боротьби, 13 майстрів спорту, 1 — міжнародного класу. Маємо й чемпіона світу серед кадетів». Секрет дива у давніх традиціях та хороших тренерах, з якими Зорі просто пощастило.
Відтак усе, пов’язане зі збереженням своєї духовності і способу життя, не є тут чимось другорядним та необов’язковим.
Для душі
У день ювілею в Зорі підтверджували звання народного відразу три місцеві самодіяльні колективи — оркестр народних інструментів, ансамбль болгарського танцю «Камчік» та фольклорно-етнографічний ансамбль «Янка». До свята приурочили й відкриття музею села, котрий повернувся до тутешнього будинку культури. Заснований музей був ще 1979 року — спочатку просто як музейна кімната у місцевій школі. Коли стало зрозуміло, що вона є затісною для всіх експонатів, наприкінці 1980-х їх перенесли до будинку культури.
Те, що зараз експонати повернулися до просторого громадського приміщення, директор будинку культури Ірина Стоянова вважає неабияким досягненням: «Тепер експонати будуть по-справжньому доступні публіці. Крім того, ми зможемо прийняти старожитності, котрі нам пропонують селяни. Ось буквально два дні тому мені жінка принесла Біблію болгарською мовою, що надрукована у Нью-Йорку 1876 року. Вона належала людині, котра була репресована у 1940-х роках і мала цю книгу при собі протягом усього 25-річного заслання, а потім разом із нею повернулася до рідного села».
Чимало потенційних експонатів сільського музею все ж мають попрацювати ще за прямим призначенням.
«Цим сукням більше ста років», — показують своє вбрання старші учасниці фольклорного ансамблю. У них дівували ще їхні матері. «Сто з лишком років, а фарби не вицвіли» — нахвалюють майстерність предків жінки з колективу «Янка». Цей ансамбль — ровесник незалежності. «Ми вже тричі їздили на фольклорний фестиваль до Варни, — розповідає керівник ансамблю Михайло Карабаджак. — І вже під час нашого першого виступу публіка нам аплодувала стоячи. Казали: «Ось приїхали болгари з України показати болгарам з Болгарії їхню народну творчість». А торік на міжнародному фестивалі болгарського фольклору колектив здобув золоту медаль. Цікаво, назву свою ансамбль отримав від імені жінки, котра і зараз мешкає у селі.
Янина пісня
Яна Тодорова народилася у Зорі і прожила тут уже понад 70
років. Вона була першою учасницею колективу. Попри те, що жінка не має вищої
освіти, вона пише пісні і вірші для репертуару ансамблю. Творчістю почала
займатися порівняно недавно. «Як постарішала, так і подурнішала», — жартує
жінка. Власне, потяг до прекрасного був у неї
замолоду. «Все я бачив, — казав свого часу голова колгоспу Іван
Куцелепа, — але щоб у свинарнику цвіли квіти — такого не бачив». Це жінка згадує свою роботу на фермі. Нелегка
робота у полі теж не обходилася без пісні. «Чула, як ти співаєш, — згадує свою
розмову з однією із селянок Яна Тодорова, — думала: як ця жінка гарно живе». А
жилося їй таки «гарно»: «Їжі вдома не було, на трудодні давали чи то дві, чи то
три копійки — важко було». Через злидні батьки не пустили дівчину отримувати
освіту, хоча місцеву семирічку вона закінчила з найвищими оцінками. Зате
чоловіка свого, з котрим прожила у згоді 46 років, відправила в Одесу на
навчання — згодом він працював у господарстві головним агрономом. Зараз вищу
освіту отримують її внучки. Маючи з чим порівнювати, жінка нинішнім своїм
становищем загалом задоволена: «Голова у нас добрий. Люди працюють, отримують
добрі врожаї. Нас не ображають. На два сертифікати отримую чотири тонни зерна —
тримай, що хочеш». За цих умов навіть за скромної пенсії у 870 грн можна жити.
Та для пісень мати час і сили. Нещодавно жінка передала до музею майже півтори
сотні власноруч записаних пісень — усіх, що співала на своєму віку.
Понад кордонами
У святкові дні Яна Тодорова приймала у своїй оселі гостей із Варни. Спеціально вибирали тих, з ким їй буде цікаво, — вчителя-історика та колишнього поліцейського, що нині співає у народному хорі. Гості завважують, що у мові українських болгар вже є певні відмінності. Втім, розбіжності у мові є не такими значними, аби завадити спілкуванню болгарських болгар з українськими. Змінилася в Болгарії й орієнтація при виборі мови міжнародного спілкування. «Раніше всі вивчали російську, — каже вчитель варненської школи Недялко Недялков, — нині вчать англійську чи французьку. Наші діти російської вже не розуміють». Сам болгарський гість російською розмовляє практично вільно. Знайти спільну мову допомагають і загалом схожі умови життя. Україна — вічний кандидат до лав Євросоюзу, Болгарія — найбідніший його учасник. Ще один гість із Болгарії — колишній поліцейський, а нині самодіяльний співак Геньо Янєв каже, що в сільському господарстві Болгарії теж не все гаразд: «зруйнували те, що було, а зараз не повністю ще відновили”. Як це нам знайоме. На щастя, поновити зв’язки між людьми та культурами таки простіше, ніж відродити економіку. Гості із Варни привезли до зорянської бібліотеки книжки болгарською мовою.
***
По обіді, як завжди на Трійцю, у Зорі йшов дощ. Не настільки густий і тривалий, аби зірвати святковий футбольний матч та вечірнє гуляння. Але достатній для того, аби трішки напоїти тутешні ниви та дати добрий знак на майбутнє для поселення, що вміє тримати удар і долати безлад. А тому залишається зорею для близьких та далеких сусідів.
ДОВІДКА «УК»
В с. Зоря населення понад п’ять тисяч, 75 магазинів та кафе, 153 майстрів та кандидатів у майстри спорту з вільної боротьби.
Майже в кожному дворі легкове авто.
Потужним бізнесом для молодих зорян на перевезенні та збиранні зернових стали понад 200 приватних великотоннажних «МАНів», «Вольво» та «Мерседесів», 40 закордонних комбайнів.