Дев’ять днів, протягом яких тривав X Одеський міжнародний кінофестиваль, пролетіли як одна хвилина. Багато хто з організаторів та постійних гостей заходу зізнавався, що десять років промайнули для них несподівано швидко. Проте не варто жалкувати за згаяним часом.
За десять років фестиваль відвідало понад мільйон глядачів. Саме тут на екранах продемонстрували більш як 1000 стрічок із сотні країн та трьох континентів. А кількість фільмів, які переглянула команда ОМКФ під час професійного відбору, була більшою в десятки раз. Адже традиційний липневий захід — це лише вершина айсберга, тобто копіткої роботи, яка триває протягом року.
Дуже приємно, що ОМКФ не розбився, як реальний і кінематографічний «Титанік», об льодову гору реалій, а продовжує велике плавання.
Ювілейний фестиваль відзначився безпрецедентним епізодом: гран-прі, який визначає не журі, а глядацьке голосування, присудили одразу двом картинам: вітчизняній «Додому» Нарімана Алієва та «А потім ми танцювали» Левана Акіна (спільне виробництво Грузії та Швеції). І це не було роялем у кущах. Президент ОМКФ навіть перепросила переможців, адже ніхто не очікував такого прецеденту, і пообіцяла найближчим часом виготовити ще одну статуетку «Золотого Дюка» (такого собі одеського «Оскара»). Грошову премію також було розділено навпіл.
На церемонії закриття своїх «Дюків» за внесок в розвиток кіномистецтва отримали Михайло Жванецький (який був президентом фестивалю — попередника ОМКФ) і жива легенда Катрін Деньов, чий візит до Одеси викликав ажіотаж і змусив організаторів терміново шукати інше (більше) помешкання для проведення творчої зустрічі.
«Єдине, що можу порадити молодим акторам: покладайтеся на ваші відчуття, — заявила прекрасна у 70+ Катрін. — До кіно або театру хочуть долучитися дедалі більше людей. Ми не можемо бути впевнені, що досягнемо успіху, тому нам має подобатися шлях, яким ідемо».
До речі, про ролі. У міжнародному конкурсі нагороду за кращу роль отримав Леван Гелбахіані з «А потім ми танцювали» (фільм завоював не лише гран-прі, його визнано найкращим у міжнародній програмі). Леван продемонстрував не лише свій акторський діапазон, а й дивовижну пластику і творчу сміливість (його герой — танцівник та представник ЛГБТ, тобто не типовий кінообраз для консервативної Грузії).
У національному конкурсі переконливу перемогу за кращу роль здобула Ірма Вітовська за роль мами у фільмі «Думки мої тихі» (дивовижно тонка робота, яка викликала у глядачів сміх і сльози). До речі, «Думки мої тихі» на ОМКФ отримали приз глядацьких симпатій у національному конкурсі, нагороду від преси, а за кілька днів до того — ще й спеціальний приз журі на фестивалі в Карлових Варах. Щось підказує мені, що на цей повнометражний дебют Антоніо Лукіча чекає ще дуже цікава фестивальна і прокатна історія, тобто гроші Держкіно на його фінансувування було витрачено абсолютно недаремно.
Кращим фільмом у національному конкурсі визнали «Тато — мамин брат» Вадима Ількова. Він отримав і нагороду за кращу національну режисуру. Серед його колег-міжнародників журі відзначило колумбійця Александро Ландеса за фільм «Монос».
Серед короткометражок у різних номінаціях було нагороджено норвезьку документальну кінокартину «Бо ми мужики» Петтера Соммера та Ю Вемуда Свендсена, вітчизняний «Секрет, дівчинка та хлопчик» Оксани Казьміної та «Для Сами» Ваада аль-Кабета та Едварда Воттса (спеціальний приз журі).
Аналізуючи тематику відібраних конкурсних фільмів, можна говорити про такі тренди: свобода у широкому розумінні слова (від боротьби за незалежність та самовираження до орієнтації), гендерна рівність, трохи абсурдистський гумор, а ще — сімейні цінності, зв’язок поколінь. Саме такі фільми, просякнуті сімейним духом, знайшли теплий відгук аудиторії, а також схвальну оцінку журі. Зрозуміло, у комплекті з «метафоричною універсальною режисерською мовою» і «творчою сміливістю та здатністю до ризику».
ОМКФ-2019 запам’ятався не лише численними кінопоказами, а й різноманітними творчими зустрічами, пітчингами, обговореннями, артзаходами. Було презентовано документальну стрічку «Від України до Голлівуда» про внесок наших земляків в американську та світову кіноскарбницю. Мабуть, у нас не тільки співочі, а й кінематографічні гени. Варто лише дати їм прорости на рідному ґрунті. Надто що й власні традиції в нас уже є: 10-річний ювілей ОМКФ збігся із 100-річчям Одеської кіностудії. Однак попри подвійний ювілей, президент ОМКФ більше говорила про майбутнє: цифрові технології й нові форми візуального мистецтва. І це переконувало ліпше, ніж усі компліменти, які прозвучали за ці дні: в Одеського міжнародного кінофестивалю великі плани і велике майбутнє. Довгих років!
Наталя ШЕВЧУК
для «Урядового кур’єра»