Так склалося, що населені пункти навколо Тернополя сформували свої територіальні громади. Тим часом до міської громади доєдналися кілька сіл колишнього Зборівського району. До деяких треба подолати з обласного центру 20—30 кілометрів. В окремих не нарахуєте навіть 100 дворів. Але це села з багатою історією, смачною та своєрідною місцевою кухнею, гарною природою вздовж річки Серет чи її приток.

І дуже добре, що на ці та інші їхні принади звернули увагу працівники Туристично-інформаційного центру м. Тернополя (ТІЦ) і взялися популяризувати, впроваджувати певні проєкти для мандрівників. Та активність збила велика війна.

Нині українці впевнені в перемозі над знавіснілим ворогом, тож кожен на своєму фронті теж старається долучитися до справ на добро України. У ТІЦі працюють над розробленням нових туристських маршрутів до сіл громади. Було б добре, щоб уже цього року ними  могли пройти групи тих, хто прагне глибше пізнавати історію та мальовничість України.

Залізобетонні споруди стали туроб’єктами

Директорка ТІЦ Ірина Потішна каже, що ще до повномасштабного рашистського вторгнення кілька разів зустрічалася зі старостами сіл громади, наголошуючи на необхідності розвивати тут туризм.

«Чи то люди не цікавилися такою справою, чи то вважали її незначимою, бо не квапилися співпрацювати з нами», — зізнається пані Ірина.

Але крига стала потихеньку скресати. Староста сіл Чернихів, Глядки, Плесківці Богдан Татарин першим відгукнувся й узявся до роботи в цій царині. І ці села справді цікаві для споглядання та зручні для відпочинку подорожніх. Тут можна піднімати пласти одразу кількох видів туризму.

Нині триває війна. Але і 1916 року, і нині українську землю топчуть брудними чобітьми, страшними вибухами розривають її московитські вояки. Місцевий історик, краєзнавець Сергій Ткачов давно вивчає історію Першої світової війни. Він розробив маршрут, який знайомить із залізобетонними оборонними спорудами австро-угорської армії, які збереглися в Глядках і Чернихові.

Як зауважує пан Сергій, 107 років тому східний фронт зупинився і стояв понад пів року вздовж річки Серет.  Протиборчими сторонами тоді виступали росіяни та угорці. Якщо провести паралель між тим історичним відрізком часу та нинішніми воєнними діями, то бачимо, що угорці перекинулися на інший бік і, м’яко кажучи, тримають дружбу з росією. 

1916 року  вони на Тернопільщині вели позиційну війну, під час якої австро-угорські війська мали час підвезти будівельні матеріали, передусім залізо, бетон, і будувати укріплення — кулеметні гнізда та бункери на противагу московитам, в яких завжди було кепсько з логістикою.

Ці оборонні споруди після Першої світової війни залишилися неушкодженими, тож тодішня польська влада, яка почала правити на галицьких землях, причепила на доти таблички, що це майно Війська польського, щоб селяни не розбивали залізобетонні об’єкти.  

«Поляки розраховували використовувати їх проти більшовиків. І 1939 року якийсь бойовий опір чинили, бо в Чернихові є могила, де поховано червоного командира і трьох червоноармійців», — розповідає Сергій Ткачов. На деяких сільських дворах залишилися ці оборонні споруди, дехто їх тепер використовує для господарських потреб. Цілу лінію військових споруд можна побачити в лісі та в селі Глядки, а також у Чернихові. На березі Серету залишився напівзруйнований дот.

Сергій Ткачов зібрав цікавий матеріал про тогочасні запеклі бої та будівництво залізобетонних фортифікаційних споруд над Серетом. Інформацію черпав з мемуарів угорських і російських військових. Провів три екскурсії ще до карантину через поширення коронавірусної інфекції. Він усвідомлює, що такий маршрут приваблює тих, хто захоплюється військовим туризмом.

Я мав нагоду послухати Сергія Ткачова і подивитися на збережені залізобетонні кулеметні гнізда, сліди двох рядів траншей під час однієї з таких екскурсій. Погода тоді не дуже сприяла подорожі, після дощу було мокро і в лісі, і на полях. Але якось не дуже й зважалося на це, бо цікавість переважала незручності, бажання дізнатися більше інформації безпосередньо на місці воєнних подій, що відбувалися понад 100 років тому.

Історик і краєзнавець Сергій Ткачов готовий принаймні з весни знову проходити із групами туристів лінією оборони, вибудуваною у селах над Серетом під час Першої світової війни.

«Коли я захопився цією темою, здавалося, в цих населених пунктах нікого вона не цікавила. Мені хіба допомагав місцевий лісник, — ділиться думками пан Сергій. — Нині, коли громада ставить наголос на розвитку в селах туризму, гадаю, це набере якогось структурованого вигляду».

Красно й захопливо

Тема дотів постає й у розрізі оглядової екскурсії. Один із жителів Чернихова готовий приймати туристів на власному обійсті, де збережено один з таких оборонних об’єктів.  Заодно тут можна посидіти в затінку саду на величезних дерев’яних кріслах і відпочити певний час, а то й  оглянути кошару, де мешкають вівці та кози.

Я теж побував на цьому подвір’ї, цікавість мене не полишала. Зрештою, в селі міські жителі завжди можуть знайти щось приємне для власної душі. Коли піднімався разом з туристським гуртом сільською вуличкою, щоб подивитися на залізобетонне кулеметне гніздо, отримав позапланове враження. Серед сільської птиці на одному із дворів спокійно розгулював граційний лебідь. Усім захотілося враз поглянути на нього зблизька, сфотографувати. На щастя, вийшла з хати господиня, й туристи обступили її із запитаннями. З’ясувалося, що Олександра та Євген Гесюки прихистили немічного лебедя у своїй господі, а із часом він одужав і прижився.

Згодом подивувався ще одному факту. Знав, що український поет, науковець Олег Герман походить із Чернихова, але й гадки не мав, що саме він доєднається, щоб розповісти про історію села, яке здавна називають волелюбним. Розповідав він красно і захопливо. Пан Олег каже, що за змогою завжди буде радий провести таку екскурсію туристським групам.

Екскурсія екскурсією, а обід за розкладом, перефразую відому військову приказку. Не просто смачно поїсти, а покуштувати якусь страву місцевої кухні, а ще краще давню — мрія та бажання кожного туриста. Тому різні види туризму знана на Тернопіллі краєзнавиця та екскурсовод Оксана Ленчук хоче, якщо йдеться про села міської громади, об’єднати у два блоки: історико-героїчний та етнографічно-гастрономічний.  Адже в цих населених пунктах знаки про себе залишили не лише Перша світова війна, а ще й до того часи козаччини.

Окремий пласт цікавого та патріотичного матеріалу становлять роки національно-визвольних змагань ХХ століття та період діяльності Української Повстанської Армії. Духовний світ цих сіл також дуже барвистий та цікавий. Скажімо, в Курівцях збереглася дерев’яна церква 1858 року, в Чернихові храм стоїть уже із 200 років. У школі в Чернихові створили музей села, а в Курівцях відкрили кімнату-музей видатного актора та режисера Миколи Бенцаля. Росте в селі Франкова липа, яка нагадує, що тутешні жителі 1898 року зустрічали тут Івана Франка та Леся Мартовича. У Плесківцях, за словами старости Богдана Татарина, відремонтували капличку, через яку протікає чудотворне джерело. Є багато варіантів легенди, як саме допомагало людям це джерело.

«У давні часи вважали, що його вода дає сили навіть після важких захворювань, змиває якісь болячки зі шкіри», — розповідає Оксана Ленчук.

Серетнянські смаколики Тернопільського ключа

Із водою у цьому селі пов’язана й інша атракція. Тутешній житель Іван Собчак уже кілька років розводить у невеликих водоймах форель. Він готовий долучитися до туристичного проєкту. Його гості зможуть не лише милуватися, як плаває у ставочках риба, а й погодувати її, сфотографувати. Улітку у воді він тримає для гостей в каструлях чи відрах мариновані огірки, з якими може пригостити й чарочкою. Не відмовить туристам у бажанні посмажити рибу.

Місцеві страви сам приготує, різноманітними власними настоянками почастує й Василь Сівінський. У Глядках він узявся розвивати садибу, яку назвав «Вйо». Збудував та облаштував кілька кімнат для відпочинку, може приймати  до десяти гостей.

Оксана Ленчук запевняє, що знає тутешніх господинь, які вміють готувати страви місцевої кухні відповідно до сезону. Вона вже організовувала свого часу репрезентаційний маршрут «Серетнянські смаколики Тернопільського ключа». Каже, було б добре, якби до цього проєкту долучилися не лише Тернопільська міська, а й інші громади, територією яких протікає Серет. Адже всі ці населені пункти мають дуже подібну рибну кухню. Зокрема, здавна варили тут різні юшки, маленьку рибку тушкували в печі, подавали щуку у сметані, пекли пампухи з рибою тощо. Готують і цікаві настоянки на травах. 

Зрештою, планів зі створення нових розмаїтих маршрутів, екскурсій у ТІЦ чимало. Ідеться не лише про оглядові проєкти, а й військовий туризм, етнографічний, гастрономічний. Можуть запропонувати навіть спостереження за птахами — бердвочинг, адже поблизу сіл міської громади є орнітологічний та гідрологічний заказники. А ще тут великий став, яким можна поплавати на човні, половити рибу. Неподалік заказника працює відпочинковий комплекс «Оазис», де влітку можна добре відпочити, подихати свіжим повітрям, покупатися. Любителі сплавів на байдарках можуть робити це на Сереті.

Одне слово, є багато цікавого. Але найголовніше — має закінчитися війна, а Україна — здобути перемогу. Тоді, безперечно, у громаді енергійніше втілюватимуть у життя все задумане, напрацьоване в туристичній царині.