Народився Петро Тимофійович 12 липня в с. Заброди на Харківщині. Життєві випробування навчили юного Петра любити рідну землю, наділили його працездатністю, почуттям відповідальності та громадянського обов’язку. І в цьому не останню роль відіграв комсомол. Уже в 1939-му він був секретарем Сумського, а з вересня — першим секретарем Станіславського (Івано-Франківського) обкомів ЛКСМУ. Саме тоді він почав довіряти свої думки друкованому слову, що згодом набуло форми безперервної дослідницької роботи: статті, фундаментальні праці. Їх понад 600.
Із перших днів війни пішов на фронт. У жовтні 1943-го Петра Тронька відкликали з армії й призначили першим секретарем Київських обкому та міськкому ЛКСМУ. З передовими частинами разом з Г. Жуковим, М.С. Хрущовим та іншими керівниками він увійшов 6 листопада у Київ. Його головним завдання було організувати молодь на відбудову столиці. А 1947 року він став другим секретарем ЦК ЛКСМУ, у 1948-му закінчив Київський держуніверситет за фахом історик. Потім було навчання в Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б), захист кандидатської дисертації, робота в партійних органах.
«Поспішай, Петре, завтра може бути пізно»
Період діяльності П. Тронька на посаді заступника голови Ради міністрів Української РСР був тривалим (1961—1978) і складним. Але саме тоді найяскравіше виявився його талант державного діяча, організатора і керівника. Він жартував, що ніхто ні до, ні після нього довше не був на цій посаді і додавав: 17 років і два місяці. У той час уряд республіки очолювали В. Щербицький (двічі), І. Казанець, О. Ляшко. Петро Тимофійович займався різноманітними питаннями гуманітарної галузі. Йому довелося працювати в умовах жорсткої партійної дисципліни та різних поглядів на розвиток української національної культури. Проте він, висловлюючи свою позицію, умів переконувати вищих партійних і державних посадовців у необхідності прийняття відповідних рішень.
Державну діяльність Петро Тронько поєднував із науковою роботою. У 1968 р. став доктором історичних наук. Тема дисертації, як і багато його праць, присвячені історії війни, в яких він з документальною точністю розкрив героїчний подвиг і вагомий внесок українського народу в загальну перемогу над фашистською Німеччиною.
Рада міністрів УРСР з його ініціативи та за участю ухвалила багато рішень. Він організовував виконання масштабних історико-суспільних проектів, серед яких постанови з питань поліпшення охорони та збереження пам’яток архітектури, мистецтва та історії УРСР, розвитку охорони здоров’я, середньої, вищої і професійно-технічної освіти, будівництва і створення закладів культури, бібліотек, музеїв тощо.
Тронько зумів, заручившись підтримкою Щербицького, втілити в життя свою ідею щодо створення Музею народної архітектури та побуту (1969—1976), який став місцем збереження самобутньості української культури.
Але не все вдавалося здійснити. Так сталося з виконанням постанови про увічнення пам’ятних місць українського козацтва, схваленої керівництвом республіки на чолі з П. Шелестом (1965). Але у 1972 р. під тиском партійних московських і деяких місцевих ідеологів погляди на ці питання кардинально змінилися під виглядом боротьби з українським буржуазним націоналізмом. У зв’язку з цим П. Тронько часто згадував слова Шелеста: «Як справи на Хортиці? Поспішай, Петре, завтра може бути пізно».
Новий напрям у вітчизняній історіографії
Він стояв біля витоків створення меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.», відкритого 9 травня 1981-го в Києві. Згадував, що йому як заступникові голови уряду довелося тривалий час займатися питаннями цього проекту, вибору місця, пошуком коштів для будівництва, залучення митців і будівельників. Він казав, що йому було приємно, коли автор проекту Є. Вучетич називав його своїм комісаром.
Головним дітищем Тронька стало унікальне видання «Історії міст і сіл Української РСР» в 26 томах (постанова ЦК Компартії України від 29 травня 1962 року). Воно виокремлюється масштабністю дослідження і громадськими формами її створення. Колосальна, безпрецендентна задумом і розмахом робота, душею і рушійною силою якої він був, започаткувала новий напрям у вітчизняній історіографії. Цій праці присуджено Державну премію СРСР 1976 року.
Характерним для Петра Тимофійовича були велика працездатність, оперативне реагування, пошук вирішення питань, наполегливість у досягненні мети. Аналізуючи тодішню роботу уряду, він згадував про високий рівень виконавчої дисципліни: «Існував жорсткий контроль за виконанням рішень, на що відводився максимум місяць. І це рішення мало бути неодмінно виконане або, з дозволу вищих органів, з об’єктивних причин могло бути скасоване. А щоб не виконати — такого просто бути не могло».
У 1978 році П. Тронька обрано академіком і віце-президентом АН УРСР. Майже 22 роки (1967—1988) очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, у 1990—2011 роках — Національну спілку краєзнавців. Саме він започаткував «Звід пам’яток історії та культури України», 90-томну всеукраїнську історико-документальну серію «Реабілітовані історією», відіграв вирішальну роль у відновленні на київських пагорбах Золотих воріт, Успенського собору Києво-Печерської лаври, ансамблю Михайлівського монастиря тощо.
Людина багатої душі
Усі, хто з ним працював або спілкувався, відзначали його високу людську гідність і порядність, прихильне ставлення до людей, бажання прийти на допомогу. Я знав Петра Тимофійовича з 1969-го, й у пам’яті залишилася перша наша зустріч. Він мене запросив на розмову. Питання для нього було неприємне, і я хвилювався, чекаючи емоційного розгляду. Мій службовий ранг був набагато нижчим, та і за віком я був значно молодший. Але він розмовляв шанобливо і спокійно. Його поводження і людяність, привітне обличчя, пильний доброзичливий погляд залишили в душі добрий слід.
У 2000-х ми зустрічалися, коли він брав участь у засіданнях з питань підготовки матеріалів про історію Секретаріату КМУ. Також — у щорічних заходах, присвячених Дню Перемоги, які організовував уряд. Приходив одягнений у військову форму, з всіма бойовими й трудовими нагородами, часто виступав зі спогадами, розповідав про героїзм молоді в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками та на відбудові Києва.
Він прочитав мою статтю «Уряд у роки війни» («Урядовий кур’єр», 4 травня 2007 року), і коли ми зустрілися у Будинку уряду під час урочистостей, висловив схвалення: «Це дуже цікава і корисна справа. Раджу її неодмінно продовжувати».
Згодом подарував мені на згадку збірник «Що ми залишаємо нащадкам?», виданий до його 90-річчя, з надписом: «Ветеранові урядового апарату, активному дослідникові його непростої історії, популяризатору славних сторінок минулого». Така рецензія й оцінка видатного науковця втішила б будь-яку людину, а для мене — не історика вона була дуже приємна і важлива.
Його слова надихнули на подальші дослідження і публікації з історії виконавчої влади України. Завжди зберігатиму почуття вдячності до цієї чудової людини. Він не зрікався свого радянського минулого, вважав, що «до нашої історії необхідно ставитися більш відповідально насамперед тому, щоб вона була реальною, правдивою, неперекрученою».
Життя і діяльність Петра Тимофійовича Тронька — приклад самовідданого служіння народові, принципам історичної правди, подвижництва на ниві науки і культури. Він заслуговує вдячної пам’яті нащадків.
Вольт ДУБОВ,
публіцист,ветеран держслужби,
для «Урядового кур’єра»