Чекаючи автомобіль, що застряв через поломку на околиці невеличкого села Миропілля Корсунь-Шевченківського району, не минаю нагоди ретельніше ознайомитися з ним. Центральна вулиця заасфальтована, але майже безлюдна, зовсім тиха. Здається, «мирна» назва досить влучна. Тільки біля одного двору копошиться вже немолода жіночка. Вона й відгукнулася на моє «драстуйте» привітною усмішкою, яка схиляла до спілкування.
Скромний «виробничий потенціал»
Село, з розповіді баби Ганни, хоч і гарне й привітне, та потроху занепадає. Тут і там — забиті віконниці похилених від старості хат. А молоді майже не лишилося, всі повиїжджали — хто до Києва (добре, що залізниця близько), хто в Корсуні прилаштувався. Хоч і тут, зауважила вона, могла б бути робота: Валявська філія ПрАТ НВФ «Урожай» хороші врожаї збирає на землях колишнього господарства «Україна». Шкода тільки, що не потрібні більше робочі руки: потужні комбайни і трактори їх замінили. Отож і село тепер, як кажуть, «неперспективне»…
Як розповів згодом голова села Кошмак Микола Плашенко (у підпорядкуванні місцевої ради й бригадне, як його називали колись, село Миропілля), залишилося тут 95 дворів, у яких проживають півтори сотні людей, переважно літнього віку. З них працездатних лишилося приблизно п’ятдесят. Ото й увесь «виробничий потенціал», усміхається Микола Григорович. Та й той зайнятий власним підсобним господарством, дехто корову тримає, птицю. Треба ж якось жити. Ні магазину, ні школи, ні кафе в селі давно немає, як і інших соціальних об’єктів, які зазвичай є в багатьох населених пунктах. Отож продукти і деякі промислові товари двічі на тиждень привозить підприємець із сусідньої Завадівки, де отоварюються миропільці на свої скромні пенсії.
Щоправда, художня самодіяльність, кажуть, ще жевріє. Люблять тут поспівати, а на свято зібратися на «вогник». Згадати, як колись було, як вирувало тут життя. Тепер усе ніби завмерло. Відходять люди в інший світ. Ось нещодавно поховали стару вчительку Галину Степанівну Левків, яка багато років навчала дітей любити працю, цінувати життя, мир на землі. Їхнє село Миропіллям колись назвали — мабуть, знали ціну миру. Спокійне, мирне життя відстоювали під час Великої Вітчизняної сотні односельців, 22 з них загинули. Братська могила, де покоїться прах 33 воїнів, що гнали завойовників із цієї землі, давно потребує ремонту. Та, як стверджує сільський голова, нинішнього року, мабуть, до цього дійдуть нарешті руки. Газ підвели, ліхтарі на центральній вулиці встановили, загинає пальці на руці Микола Григорович, є непогана дорога.
— Ось тільки для кого стараємося? — хмуриться голова. — Вимираємо. Торік на три села, що в підпорядкуванні сільської ради, тільки одна дитина народилася. Оце така в нас демографічна ситуація. Рятувати треба село. Тільки як?
Живемо колишньою славою та спогадами
Згадав слова баби Ганни: «Живемо колишньою славою та спогадами». Так, високі досягнення місцевих «ударників праці» у Миропіллі й досі пам’ятають. Нагороджена орденом Трудової Слави доярка Тетяна Іщенко тепер рідко виймає свою нагороду з шухляди. Та й навіщо: вже ні ферми немає, ні тих, кого б зацікавила її розповідь про високі надої молока, про дружний колектив тваринників. Не до розповідей про колишні трудові рекорди й механізаторові Іванові Кутовенку — хворіє. Дружина з дочкою цілими днями пораються по господарству, корову доглядають. А йому й згадувати минуле не дуже хочеться. Хоч є про що: ордена «Знак пошани» задарма не дають. Рідко тепер заходить до його оселі й односелець, теж колишній тракторист Степан Вовк, удостоєний такої самої нагороди. Не зважали тоді ні на втому, ні на погоду, ні на поломку техніки, яка псувалася часто у найвідповідальніші моменти. А тепер розуміють, що минулого не повернути, але шкода рідного села, цього мирного оплоту батьківщини.
Скільки таких мирних сіл розкидано по різних куточках України! Скрізь люди лишили по собі гарну пам’ять трударів, майстрів своєї справи. Невже це вже нікому не потрібне?
Дев’яносто другий рік розміняв пасічник із Миропілля Іван Гончар. Зрозуміло, роки не ті, але він би й зараз показав молодим, як працювати з деревом! Кращого спеціаліста по всій окрузі не було. Чи діжку виготовити, чи меблі які — шафу, стільці, ліжко. До нього тоді йшли вчитися й з інших сіл. А тепер хіба бджолам розкажеш, як майструвати, усміхається сивий дідусь, та й ті не дуже слухають…
У Каневі я випадково познайомився з пенсіонеркою Світланою Мальченко, яка й досі зберігає теплі спогади про Миропілля, де працювала в молоді роки бібліотекарем.
— Гарне село, воно мені навіть сниться, — зітхає Світлана Іванівна. — Які в нас вечорниці були! Які концерти, які вистави в клубі ставили! Чого варті були тільки «Фараони» та «Ой не ходи, Грицю…». Молодь тоді була завзята, та й чимало нас було. І працювали з піснею, й відпочивали. А люди які — кремінь! Мій рідний брат, Валентин Гончар, теж із того тіста був, воював, а по війні керівником працював, спочатку директором маслозаводу в Каневі, а потім — головою райвиконкому. Помер нинішньої зими.
Натруджені села мають відродитися
Зима видалася незвичною: то мороз зі снігом, то весною в лютому повіяло. Ще недавно вкриті білою ковдрою поля зазеленіли озиминою, зачорніли зораною восени ріллею, ніби ось-ось сівачі виведуть сюди свої агрегати.
— Оманлива пора, — дивиться вдалину сільський голова, ніби хоче вирахувати, скільки ще триватиме не характерна для цієї пори тепла сонячна година. — Он там, — показує на західну околицю, — колись розкопки проводили.
Науковці знайшли залишки трипільської культури. Цілих 200 гектарів займає, кажуть, одне з великих стародавніх поселень. Тепер ці площі засіваємо, хоч, здається, розкриті ще далеко не всі таємниці.
— Споконвіків, — розповіла заступник директора Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника Лідія Овсієнко, — тут жили мирні трудівники, хлібороби. Про це свідчать зокрема знайдені тут знаряддя праці, залишки керамічних виробів, прикрашених характерним орнаментом. На одній посудині знайдено навіть відбитки зерна та колосків пшениці. Отож оселилися тут землероби, скотарі, які понад усе любили цю землю, цінували мирну працю.
…Автомобіль мої попутники так і не полагодили, тому довелося добиратися назад, як мовиться, своїм ходом. І не пошкодував, бо в очікуванні автобуса почув розмову місцевих жителів, які у справі зібралися до обласного центру. Мова зайшла про масові заворушення в Києві, про «своїх» і «чужих». Гарячий юнак років 25 доводив, що треба діяти енергійніше, радикальніше:
— Ось поїду з друзями на Майдан, ми там покажемо…
— Що ж ви там покажете? — пихнув цигаркою міцний чолов’яга в кепці. — Може б, краще верталися зі столиці додому та й не дратували нікого? Там і без вас розберуться.
— І то правда, — підтримала розмову молодиця у квітчастій хустці. — Ми, миропільці, завжди спокійно перли свого плуга, нікого не чіпали, ні за яку владу не боролися. І Бог нас милував — посилав добрі врожаї, високі надої. А як почалося оце лихо ще при Кучмі — один туди веде, другий сюди. Ось і доводилися, що села, вважай, немає.
Із вечірнього присмерку вигулькнув автобус. Із нього висипало з десяток людей, серед яких було досить молодих облич, і весело попрямували до села.
Подумалося: а може, ще не все втрачено, може, таки колись відродяться ці натруджені мирні села? Ось тільки б підсобити їм трохи, а не тягти у вир протистоянь і колотнечі.
ДОВІДКА "УК"
Миропілля — село Корсунь-Шевченківського району на Черкащині, підпорядковане Кошмаківській сільській раді. У «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» Л. Похилевича (ХIХ століття) значиться, що село належить Завадівському приходу (Богородицька церква) і лежить у чотирьох верстах від Завадівки. Жителів обох статей тоді налічувалося 326. Тоді тут було 60 дворових господарств, існували школа та постоялий будинок.
У радянські часи село славилося високими врожаями сільськогосподарських культур, розвиненим тваринництвом, досить розвинутою соціальною сферою.
У 1973—1975 рр. поблизу Миропілля науковці розкопали великі поселення трипільської культури середнього етапу, де збереглися ранньотрипільські традиції.
Ми в Google+