Жорстокі і навіть дикі реалії «рускава міра» продовжують шокувати. Через вже тривалий час закриті в ОРДЛО всі КПВВ на лінії розмежування люди змушені їхати із загарбаної території до України не звичною короткою дорогою, а задовгим і складним маршрутом. Наприклад, між окупованою Горлівкою та українською Костянтинівкою — містами на Донеччині, відстань близько 80 кілометрів, подолати яку раніше можна було за годину–півтори. Нині, якщо дуже пощастить, вдасться доїхати всього за … добу. Бо тепер дорога завдовжки понад 1300 (!) кілометрів проходить через Ростовську, Воронезьку та Бєлгородську області РФ, а далі ще українські Харківську та Луганську. Зрозуміло, ціна за цю подорож із Донеччини в Донеччину відповідна: близько 10 тисяч гривень у два кінці.

Та складні життєві обставини продовжують виштовхувати людей у довгу, витратну й виснажливу мандрівку. Своїми враженнями з «УК» поділилася переселенка з Донеччини, яка нещодавно побувала у рідному містечку по той бік лінії розмежування. 

«Раніше ми в якусь сотню гривень вкладалися, тепер — у три чи більше тисяч»

А їхати треба 

Наш випадок, що змушує робити це знову і знову, майже класичний. Ми, молодше покоління, тепер з одного боку лінії розмежування на Донеччині, а батьки — з іншого. Ніякі вмовляння переїхати з нами, хоча б заради якісної консультації в лікаря, не працюють. Тут, щоправда, обман з нашого боку: що там немає медицини, що тут — сльози та й годі. Відповідь батьків вже восьмий рік поспіль єдина: «Доживати будемо в своїй хаті». Ще питають: «Чому ми повинні жити у чужій занедбаній квартирі та й ще за це гроші платити? Своя ж є». 

Причому тепер ми розуміємо, що вони праві. Восьмий рік вештаємося на відстані 55 кілометрів від рідного дому чужими хатами, гуртожитками. І ті земляки, які не переїжджали до України, щиро дивуються нам. Мовляв, а  навіщо ми це зробили? Адже тепер змушені їздити туди-сюди через кордони та КПВВ, бо наші старенькі вже ледь пересувають ноги, а кинути їх і не допомагати неможливо! Оскільки єдина прогулянка батьків на далеку відстань — до поштового відділення в сусідньому будинку, аби сплатити за комунальні послуги (і за наші покинуті квартири теж). І ставляться до цього вони дуже відповідально. Бо он сусіди мають борги за опалення вже сорок тисяч рублів, а наші рідні човгають сплачувати, ще й місяць не закінчився. Так вони звикли. Прикро тільки, що хворіють вони часто. Через це і випадає нам випробування — подолати оті довжелезні п’ятдесят п’ять кілометрів. Чому ця відстань задовга? Та тому.

Згадую, до березня 2020 року ми дуже скаржилися, стоячи в довжелезних чергах на КПВВ. Скільки там було проведено часу. Не просто часу — життя. Скільки сварок пережили, скільки ліків після денного стояння на морозі випили. Для вгамування нервів чи температури. І кожного разу, тупцюючи в чергах, повторювали: «Та коли ж це все скінчиться?!». 

І ось це справді закінчилося. Схоже, всесвіт почув наші слова і дав своєрідний перепочинок — пандемію коронавірусу. Тепер сидимо вдома, на роботу не ходимо: все в комп’ютері. А кордони з КПВВ на лінії розмежування закрили. І досі не відкрили.

Не повірите, але оті осоружні й кляті пункти перетину з перевірками у хитких вагончиках документів і телефонів, пошуками в сумках ковбаси (бо це майже біологічна зброя) — тепер враз стали такими потрібними і навіть бажаними. Бо раніше, вирушаючи в дорогу, ми в якусь сотню гривень вкладалися, тепер — у три чи більше тисяч.  

Дивлюся на схему теперішнього пересування: замість коротенького рівненького відрізочка вималювалася довжелезна зигзагоподібна петля. Скоріше, зашморг. Адже всім подорожнім потрібно виїхати з Донецької області, покружляти Ростовською в РФ і повернутися знову до Донецька через сусідню Луганську область. Бо це — єдина можливість їхати. Особливо, коли тобі необхідно вирушати в ту далеку дорогу. 

Рано ми раділи…

О восьмій ранку зателефонував улюблений водій. Так, саме такий, бо є можливість обирати з-поміж кількох. Він вже все розвідав через своїх колег і вирішив, що треба їхати на три години раніше, коли  черги менші. Звичайно, вирушимо раніше. Бо дату нашого виїзду вже тричі відкладали… Швиденько покидали речі у валізу і вже готові. Документи, гроші, ліки, вода — все є, і тому вже точно можна їхати. З батьками, коли прощалися, як маленьким діткам, настанов, умовлянь, порад, обіцянок понадавали. Поцілували, обійняли, поплакали, і в дорогу. 

Наступні пів години вперто мовчали, бо тяжким відбитком на душу ліг останній погляд на старих батьків, що з ходунками та паличкою, підтримуючи один одного, вийшли нас провести. «Все буде добре! Ще побачимося», — обіцяли старенькі й просили зателефонувати одразу, як приїдемо на місце. А в очах — сльози. І у них, і у нас… 

Їдемо. В окупованому місті спокійно. Всі зайняті своїми справами. Військові проводять якусь операцію, бо виставили пости на важливих перехрестях. Дорога давно знайома, отож у вікно дивитися не цікаво. Бо нині  це вже не те місто, яким колись ми всі так пишалися. Ні, гарних крутих машин багатенько. Проте сама дорога постарішала і зморшки занедбаності розбіглися всіма вулицями. 

Покружлявши шахтарськими містечками, виїхали нарешті на шлях, що веде до першого пункту контролю. Автівок побільшало, і тому, схоже, інформація про невеличкі черги на кордонах передається від водія до водія зі швидкістю електричного імпульсу. Проте пощастило, бо всього дві години на виїзд — це так мало. І чомусь наші сумки не зацікавили митників. Тільки спитали, чи не веземо ми валюту, перевірили паспорти, документи та страховки водія і поїхали далі. 

Хух. Аж спалахнула надія на наступний швидкий перетин усіх кордонів. Утім, рано раділи. Чергова перевірка багажу цю надію придушила. Довгенько стояли ми і чогось чекали. Наші документи і авто вже перевірили, а речі сказали усі без винятку нести на «лєнту». А тих речей у  машині аж під самісінький дах. І коляска дитяча, і ходунки діда. 

Попхалися ми всі з сумками, вистояли чергу за пасажирами з великого автобуса. «Просвітили» нас:  все нормально, зброї в речах немає (чи що там ще можна шукати?). Принесли речі назад до автівки. Водій самотужки все склав як слід, і знову поїхали. 

Уже в салоні мерщій перевірили наявність своїх документів, бо старенький дід забув, до якої кишені поклав паспорт, а це привід для серцевого нападу. Адже наші тоненькі, вже зношені і затерті паспорти-книжечки, які хапають до рук байдужі перевіряючі на кожному контролі, зараз для нас найцінніша річ. Це колись ці паспорти роками до рук не брали. А тепер… Коротше, не дай боже загубити або розірвати! Це лихо з лих. Бо тоді до батьків не проїдеш. І ніякі сльози та благання на кордоні не допоможуть проїхати, аби, приміром, попрощатися з рідною людиною. Жах.

Двадцять вісім годин — не тридцять шість!

За вікном вже російський степ — такий самий, як і у нас удома. Териконів, щоправда, немає. Зате під’їхали до музею просто неба «Самбекські висоти». Величний пам’ятник прикував до себе всю увагу. З історії відомо, що тут були запеклі бої в роки Другої світової. Помовчали, згадуючи кожен про своїх рідних, які загинули у ті страшні часи. 

А далі за монументом і військова техніка, різна та багато її. Кажуть, зібрали для святкування річниці битви. За годину побачили обабіч дороги ще один здоровенний танк, зовсім не схожий на ті, що стоять на постаментах у скверах Перемоги. Мабуть, ще не доїхав до музею.

Траса гарна, освітлена. А автомобілів! Здається, що всі захотіли кудись поїхати саме сьогодні і проти ночі. А ми тим часом почали дрімати.

Наш водій спочатку кермував без музики. Потім включив її тихенько, потім почав гризти насіння… Зрозуміло, робив це, аби не заснути. Помітно, що втомився чоловік. Помалу почали розмовляти з ним і запропонували зупинитися, аби попити кави. Далі почали разом співати. Голосніше, голосніше.

Нашому попутнику-діду це не сподобалося, бо він вже був заснув і його нічого не турбувало, а тут такий самодіяльний концерт. Та він якось змирився, а ми наспівалися і навіть натанцювалися — сидячи розминалися. А вже коли зупинилися, нарешті трохи походили, чому наші скоцюрблені довгим сидінням ніжки дуже зраділи.

Поки доїхали до наступного пункту стояння, нас двічі зупиняли даішники. Номери ж на авто не російські. Знову перевіряли документи, страховки. А у водія все це є, отож нема до чого причепитися. Відпустили, і ми невдовзі доїхали до російського селища Чорткове (по-їхньому Чертково). 

Знаєте, а наші пращури влучно назви давали своїм поселенням. Бо тут справді без отого дідька рогатого не обійшлося. Як стали в чергу, то всі вісім (!) годин і простояли, поки в’їхали на перевірку документів. Утім, немає лиха без добра. Бо коли стовбичили, наш водій у перерві між повільним пересуванням автомобілів зміг трохи поспати. А ми тихенько виходили з салону і помалу гуляли, бо «ніч яка місячна, зоряна, ясная…». 

Та й, між нами, вісім годин це ще не так багато. Наш знайомий повертався з того боку, то вісімнадцять годин тут простояв! І найстрашніше, коли потрапляєш до сірої зони. Це між Чортковим та Мєловим. На тому кілометрі дороги доводиться дуже довго простояти без руху. А там з боків все оточено сітками. І ні води, ні туалету, ні людяності… Бо коли питаєш, чому черга так повільно рухається, відповідь приблизно така: «За день ми повинні пропустити максимум вісімсот осіб, а вас кілька тисяч». Ось і вся правда. Ми їдемо, отож всі проблеми і поневіряння тільки наші.

Нарешті доповзли і в’їхали на останній пункт пропуску, подали паспорти, відповіли на всі запитання, чекаємо на водія. А йому не дають дозволу їхати далі. Виявляється, довідка про вакцинацію чогось не така. Чому не така? Бо він тільки першою дозою вакцинувався. Є на цій довідці дата, підписи, печатка, назва вакцини. Десь пів години тривали суперечки і все без змін. Невже наша подорож тут і закінчиться? Та ні. Ура! Поїхали. 

І відразу на нашому українському боці бачимо приємні зміни: дорогу відремонтували. Як добре, що відтепер тут є рівненький і новенький шлях. Ми раніше ці п’ять кілометрів добру годину «повзли», тепер просто мчимо. Відчиняємо вікна, адже обабіч дороги стіною стоять соснові луганські ліси. Повітря — пити не напитися. Навіть згорілі торік дерева вже не такі страшні, бо подекуди зеленіють окремі гілки, буяє трава. Життя не зупинити!

О, вже річка Сіверський Донець. За вікном знайомі пейзажі. Ми вчора із тих самих починали свою подорож. Вже понад добу в дорозі. Та двадцять вісім годин дороги — не тридцять шість. Але що відбувається, люди добрі?! Від пункту А до пункту Б, між якими оце їдемо тридцять і більше годин, по прямій усього п’ятдесят п’ять кілометрів.

ПЕРЕВІРЕНО НА СОБІ

Своє авто вирішили не використовувати. Навіщо ці стреси? Для таких поїздок давно є «спеціально навчені люди», які знають, коли їхати, з ким, кому давати і скільки. Автомобілі в них вже нові, причому в кожного не по одному, а відразу кілька. Адже з такими навантаженнями залізо не витримує. А люди, яких перевозить ця техніка, поки витримують. Хоча їм доводиться дуже важко. Бо якщо раніше дорога від, скажімо, пункту А до пункту Б займала приблизно годину, то тепер у це не дуже віриться, адже нині цю відстань доводиться долати навіть з важкою ночівлею.