Здається, обережні оптимістичні прогнози про початок хоч приблизно продуктивної роботи нашого парламенту починають справджуватися: у понеділок депутати нібито домовилися відновити пленарні засідання. Звичайно, це ще нічого не означає, бо передовий загін Яценюка—Тягнибока з «примкнувшими», як колись казали, до них «кличківцями», знову заблокує трибуну за найменшої нагоди. Підстави знайдуться, а якщо ні, їх оперативно підшукають здатні виключно до фізичного протистояння ідеологи. Чи не так?
Така логіка політичної, з дозволу сказати, боротьби стала найуживанішою. Після новорічно-різдвяних вакацій опозиційні фракції майже три тижні підряд, з 5 по 22 лютого, сесійні засідання блокували, вимагаючи строго персонального голосування. Потім, попрацювавши всього кілька годин, депутати пішли на перерву до 5 березня. Але зібравшись того дня, опозиція знову окупувала трибуну і президію, протестуючи спочатку проти подання в суд про позбавлення депутатських повноважень члена фракції «Батьківщина» адвоката найВІПішої на сьогодні в Україні ув’язненої Сергія Власенка, а 7 березня — вже на знак протесту проти того, що ці повноваження з нього таки зняли. Після цього депутатський загал розійшовся, як записано в плані роботи, працювати в комітетах та фракціях і зібрався в сесійній залі лише 19. Що з того вийшло, ви вже знаєте.
Ну й нехай би собі чубилися, скаже пересічний виборець чи, скоріше, той, хто ніколи не голосує, раз за понад 20 років досягли такого рівня парламентського плюралізму. Але ж не за народні гроші! За підрахунками колег з інших видань, один день роботи Верховної Ради обходиться у 2,3 мільйона гривень. Отже, за 17 днів держава на утримання парламенту, який не працює, витратила майже 40 мільйонів бюджетних коштів. Для порівняння: на сприяння фонду молодіжного будівництва у держбюджеті передбачено всього 6,8 мільйона гривень. Про конкретні зарплати народних, як прийнято називати, обранців та витрати на їхніх помічників, проїзди-переїзди, готелі, оздоровлення, зв’язок і навіть канцелярські товари не говоритимемо, аби зайвий раз не збурювати того-таки виборця, який за суму, в яку обходиться утримання одного нардепа протягом дня, живе місяць, а то й більше.
…Колись, ще, так би мовити, на зорі новітнього українського парламентаризму, один з народних депутатів, до речі, лікар за фахом, який після завершення каденції радо повернувся до себе додому на Івано-Франківщину, в розмові зі мною зауважив, що з набуттям незалежності в Україні з’явилося таке собі суперзаняття — народний депутат. Чому супер? Бо отримуючи таку заробітну плату і користуючись не баченими навіть для радянської партноменклатури пільгами та недоторканністю, народні обранці за своє депутатство фактично не несуть жодної відповідальності. Хочеш — приходь у сесійну залу, хочеш — ні, погоджуйся чи протестуй, говори все, що спаде на гадку, на всю країну чи мовчи — ніхто офіційно не може тобі дорікнути. Зауважте, це було сказано тоді, коли коефіцієнт корисної дії парламенту був набагато вищим, ніж усіх наступних скликань.
Відтоді багато змінилося і, на жаль, не на краще. Думаю, не в останню чергу й через те, що депутати стали такими дорогими. Не в прямому — у переносному значенні слова.