ВИТОКИ

Напередодні 1025-річчя хрещення Київської Русі  «УК» побував у Музеї історії Української православної церкви

Микола ПЕТРУШЕНКО,
Світлана СКРЯБІНА
(фото),
«Урядовий кур’єр»

Наші предки, закладаючи підвалини сьогодення, прагнули світла. Один із шляхів, що вів до нього, — давній тракт Київ—Золотоноша. Проходив він Переяславом. Зупинімось там. А конкретно в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав». Біля церковної брами, кованої в Житомирській області. Звідси починається дорога до храму.

Земля, де формувалось слов’янство

— Переяславська земля, — розповідає керівник науково-дослідного відділення Музею історії Української православної церкви, що входить до складу заповідника, Наталія Ткаченко, — етнічний центр, де проходив процес формування слов’янства, народності, пізніше — української нації. Немає жодного літопису, де б не згадувалися Переяславська земля і Переяславль Руський.

З містом тісно пов’язана церковна історія України — про це свідчать численні археологічні знахідки. Вже не одне століття історики доводять факт існування Переяславської митрополії в граді на Трубежі. З Переяславщиною пов’язані імена перших офіційно канонізованих на Русі і визнаних Візантією святих Бориса і Гліба. 

Власне, й сам заповідник розпочався 1964 року зі зведення церкви, перенесеної сюди із села Острійки Білоцерківського району Київської області. Вона кличе до себе величчю постави. Важко повірити, що звели її 1606 року. Відтоді служить людям. Як і дзвіниця 1760 року, перенесена із села Буршево Рокитнянського району Київської області. Всього на церковному подвір’ї п’ять церков. Як і годиться, є тут і церковна сторожка. Біля неї фундатор заповідника Михайло Сікорський посадив грушу, яка створює затишок сільського двору, куди йдуть і йдуть відвідувачі. Прислухаймось до розповіді екскурсовода, її вустами промовляє історія.

Витоки християнства

Експозиція Музею історії Української православної церкви розташована в церкві, збудованій 1774 року і освяченій на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Як унікальну пам’ятку дерев’яної архітектури церкву перевезли на територію музею із села Сухий Яр Ставищанського району Київської області. Це дубова триверха тризрубна споруда, зовні шальована. Праворуч — жертовник епохи міді-бронзи (ІІІ–V тис. до н. е.), перевезений із села Степове Миколаївської області. Ліворуч — колекція українських православних хрестів.

Навпроти — Збруцьке святилище (реконструкція ІХ–ХІІ ст.). Експозиція музею прикрашена розписами «Еволюція космогонії» авторства київського художника Павла Тараненка.

Будучи язичниками, наші предки жили в тісних зв’язках з природою. Молитви і жертвоприношення здійснювалися здебільшого біля річок, озер і боліт. Там же стояли людиноподібні ідоли (зображені в експозиції на триптиху київського художника Олександра Мельника «Ідолопоклонники»). Про існування слов’янських язичницьких храмів даних немає, хоч існували святилища для здійснення ритуальних обрядів.

Унаслідок зростання продуктивності хліборобства і скотарства, ремесел та торгівлі на сході Європи в ІХ ст. постає нова політична формація — Київська Русь. Дійсність вимагає звернення до однієї з монотеїстичних релігій. Для нашого народу такою релігією стало християнство. Перші згадки про християнство датуються 860 роком. Княгиня Ольга — одна з перших українських святих, канонізованих Українською  православною     церквою. Копія ікони з її зображенням, а також портрет княгині роботи Васнєцова є в експозиції. Як і копія ікони онука Ольги, князя Володимира, який 988 року охрестив свій народ. Канонізований він у 1259 році.

Можна побачити в музеї і зображення св. Єфрема, митрополита Переяславського, який прикрасив Переяслав величними церковними спорудами та іншими будовами. Серед християнської перекладної літератури перше місце належить творам отців і вчителів Вселенської церкви — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Кирила Єрусалимського, Афанасія Олександрійського, Іоанна Дамаскіна, Ніла Синайського. Їхні твори також у музеї.

Для нашого краю християнство стало джерелом розвитку мистецтва в різних його виявах: будова храмів, іконопис, малярство, різьбярство — в експозиції представлений фрагмент іконостасу з дерев’яною різьбою на Царських вратах.

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. У віддалених від центру містах протягом довгого часу залишалося двовір’я: люди одночасно шанували християнських святих і язичницьких богів. Християнство принесло із собою ікони, хрести-енколпіони, які оберігають від хвороб і лиха, натільні хрестики. Від язичництва залишилися кільця, браслети, підвіски у вигляді кільця чи круга — ці речі теж зримі.

Монголо-татарська навала покладає кінець старій Україні-Русі. Відносини з Візантією перериваються, церква залишається без митрополита. Культурне пробудження Києва пов’язане з ім’ям Єлисея Плетенецького, тут є його портрет, який заснував у Києво-Печерській лаврі друкарню, де в 1616 році видається «Часослов» — тут зберігається його пізніше видання, а також сучасне (канадське) видання Острозької Біблії — перше видання повної друкованої Біблії українською мовою було здійснено 1581 року в Острозі за сприяння Костянтина Острозького першодрукарем Іваном Федоровим.

На захист православ’я в Польсько-Литовській державі виступає українське козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним. У 1620 році у Києві відновлюється православна митрополія. Про це також розповідають експонати — матеріали про діяльність митрополита Іова Борецького, зокрема відредагований П. Могилою «Катехізис» — книга, в якій у формі запитань і відповідей викладена коротка історія християнського віровчення. Недарма часи його управління церквою (1633–1647) сучасники назвали «могилянською добою».

У створеній Богданом Хмельницьким козацькій державі церква мала велику пошану. В цей період у стінах Київської академії працюють видатні богослови Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський. У 1686 році при гетьмані Самойловичу Київська митрополія, до якої належали Київська, Чернігівська, Луцька, Львівська, Перемишльська та Білоруська єпархії, входить до складу Московського патріархату.

В історії української культури визначна роль належала Києво-Могилянській академії та її випускникам, у т. ч. Феофану Прокоповичу, роботи яких представлені в експозиції.

У період руїни в Україні існували одночасно два митрополити: митрополит на Правобережжі та місцеблюститель на Лівобережжі. Значна частина православних українців залишається на тривалий час під Польщею, в якій церковне життя було дуже складним. Реакцією на релігійне й соціальне гноблення стало повстання 1768 року — Коліївщина. Провідну роль у ньому відіграв ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський, портрет якого представлений в музеї.

Тут можна побачити літографії із зображенням Почаївської лаври, а 12 найголовніших православних свят представлені відповідними іконами. В центрі експозиції — плащаниця, фрагмент іконостасу ХІХ ст.

Перші руські святі

— До Переяславської землі,— продовжує Наталія Ткаченко. —звертаються погляди літописця, коли він розповідає про трагічні події 1015 року на Альті, — вбивство князя Бориса, одного із синів київського князя Володимира Святославича.

Після смерті Великого князя розгорнулася боротьба за престол між його нащадками. Тоді загинули княжичі Борис, Гліб та Святослав. Ось як про це розповідається в літописі. Князь Борис, повертаючись з походу на печенігів, зупиняється на Альті. Тут він дізнається про смерть батька. Дружина пропонує князеві йти на Київ і сісти на батьківський стіл, але той відмовляється. Розчароване військо розходиться, Борис залишається з невеликим загоном. «Посланці від Святополка прийшли на Альту вночі і, підступивши ближче, …напали на нього вони, як ті звірі дикі, з усіх сторін шатра, і простромили його списами і пронизали Бориса і слугу його Юрія, що князя прикрив, упавши на нього, разом із ним…».

Убиті князі Борис і Гліб канонізовані в 1072 році. Це були перші руські святі. Церковна традиція пов’язує цю подію з місцевістю поблизу Переяслава (колишнє село Борисівка). У ХVІІ ст. на березі Альти було встановлено кам’яний хрест з написом, що засвідчував згадану сторінку історії. Поруч побудована капличка. Хрест стоїть і донині всередині сучасної церкви, збудованої в XIX ст.

«Єфремівські читання»

До 1025-річчя хрещення Русі в музеї провели четверті Єфремівські читання «Релігійне життя Переяславської землі». Хто такий Єфрем?

Найвидатнішою кам’яною будівлею давнього Переяслава, головним храмом Переяславської землі і князівства є Михайлівський собор. Згадується він у літописах як місце поховання окремих представників княжого роду Мономаховичів, а також деяких митрополитів та єпископів. Саме з будівництва Михайлівського собору розпочав свою діяльність у Переяславі митрополит Єфрем (канонізований у 1643 році). У святцях він згадується як преподобний Печерський святитель, переяславський єпископ.

Народився у середині 30-х років ХІ ст. За припущеннями дослідників, входив до оточення доньки візантійського імператора Константина Мономаха Анастасії, майбутньої дружини князя Всеволода Ярославича. Шлюб руського князя і грецької царівни відбувся наприкінці 40-х років ХІ ст. У свиті дружини Всеволода на Русь прибув і Єфрем. Дружина князя, мати Володимира Мономаха, померла рано. Після її смерті він розпустив прислугу покійної Анастасії, а здібного юнака порекомендував братові, київському князеві Ізяславу.

Але Єфрема не влаштовували придворні порядки, тож він залишає княжий двір, приймає чернечий постриг і згодом вирушає до Візантії.

Прибувши до Константинополя, він зупиняється в одному з найдавніших монастирів — Студійському. Там готує матеріали для богослужбової реформи і у 1066–1067-х роках передає їх до Києва.

Літописець Нестор зафіксував, що Єфрем після досить тривалого періоду життя в Константинополі був посланий на Русь як митрополит Переяславський. Це сталося 1091 року. У період діяльності Єфрема простежуються найбільш тісні контакти Києва із Західною церквою, Римом.

При митрополиті Єфремі у Києві продовжувалася будівельна активність: збудовано церкву св. Миколая, відбудовано Софійський собор і освячено 4 листопада 1095 року.

У квітні 1096 року Собором Руських єпископів було обрано нового київського митрополита — Миколая, а Єфрем, зберігши за собою титул і значну частину привілеїв, повертається до Переяслава, де опиняється поруч із Володимиром Мономахом. Діяльний талановитий князь і митрополит Єфрем приступили до масштабного облаштування Переяславських земель. Було завершено будівництво ансамблю єпископського двору, архітектурною домінантою якого став збудований раніше Михайлівський собор. За свідченням Києво-Печерського патерика, саме св. Єфремові належить ініціатива заснування перших на Русі лікарень при монастирях, притулків для прочан та убогих, безкоштовного лікування хворих у підвладній йому єпархії.

За св. Єфрема в Переяславі почали вести історичні записи — Переяславський літопис, який пізніше увійшов до складу загальноруських літописних списків. Помер Єфрем Переяславський у серпні 1104 року, хоч деякі дослідники називають 1098 рік. Його поховали в усипальниці Михайлівського собору, а пізніше мощі перенесли до Києво-Печерської лаври і поклали в печері преп. Антонія у Введенській церкві, де вони покояться й донині.

Про життя і діяльність св. Єфрема нагадують розписи ХVІІІ–ХІХ ст. в сучасній Михайлівській церкві. На території лікарняного містечка встановлений йому пам’ятник, центральна районна лікарня м. Переяслава-Хмельницького названа іменем святого.

Церковна сторожка, початок ХІХ ст.

Єпископи — захисники держави

Унікальність музею ще й у тому, що тут можна дізнатись маловідомі факти не лише з релігійного життя. Як зауважує Наталія Ткаченко, діяльність більшості переяславських єпископів порівняно мало висвітлена. Серед таких діячів найпомітнішими постатями в історії Переяслава були єпископи Євфимій і Симеон. Час їхнього висвячення в єпископи у літописах не названо. Джерела повідомляють, що єпископ Симеон загинув під час штурму Переяслава монголо-татарами.

Ранньої весни 1239 року татарське військо підійшло до Переяслава і оточило могутню фортецю. Місто мало великі оборонні вали, які проходили вздовж повноводних річок Трубежа та Альти. Тому вороги вибрали для нападу ранню весну, коли вони ще не розмерзлися.

Оточивши Переяслав, Батий запропонував його захисникам здатися. Ті відмовилися. Місто захищали всі жителі, а очолював оборону єпископ переяславський Симеон. Але монголо-татари мали величезну перевагу в силах, тож Переяслав і все князівство були знищені. Пограбовано і зруйновано головний храм — Михайлівський собор.

Про це говорять скупі рядки літопису: «Батий же, взявши Козельськ, пішов у землю половецьку, а звідти став посилати війська на городи руські. І взяв він город Переяслав списом, вибив його увесь і церкву святого Архангела Михаїла сокрушив і начиння церковне незчисленне срібне й золоте і дороге каміння узяв. І єпископа преподобного Симеона вони убили».

Священиків монголо-татари не вбивали. Але оскільки Симеон виступав тут у ролі воїна, навіть полководця, то він і розділив долю жителів міста.

Єпископ Симеон був свого часу ченцем Києво-Печерського монастиря, а потім був висвячений на епископа переяславського. Його мощі зберігаються в Дальніх (Феодосієвих) печерах Києво-Печерської лаври. Канонізований у 1663 році Петром Могилою. Розписи із зображенням цього святого в Михайлівській церкві нагадують сучасникам про трагічні і славні сторінки нашої історії.

Козацький хрест і православні храми — свідки української історії

Ще одне героїчне життя

Заступником і покровителем Переяслава по праву є святий мученик Макарій, архімандрит Овруцький, ігумен Канівський, переяславський чудотворець. Він народився у 1605 році в Овручі на Волині в українській шляхетській родині Токаревських. У 25-річному віці постригся в ченці у монастирі Успіння Пресвятої Богородиці в Овручі під ім’ям Макарія. На пропозицію «місіонерів» прийняти унію архімандрит Макарій заявив твердо: «А ми стоїмо і будемо стояти в своїй вірі, поки світ буде стояти».

Митрополит київський Йосип Нелюбович-Тукальський, зваживши на прохання гетьмана Петра Дорошенка, призначає Макарія архімандритом Канівського Успенського монастиря. Макарій прибув до Канева в 1672 році і опинився у вирі боротьби за православ’я.

У Каневі він прославився як чудотворець, зцілюючи своїми молитвами хворих, повертаючи людей до доброчесного життя. Ченці монастиря вели хронологічний опис чудес, здійснених ним. Св. Макарій мав також дар передбачення, тож знав про настання лихих часів для Канева. Дуже скоро тут запанував жорстокий голод. Настоятель монастиря втішав нещасних і злиденних, допомагав чим міг, витратив на порятунок голодуючих усі свої кошти.

Жителі Переяслава, буваючи у св. Макарія, просили його відвідати місто. Макарій погодився. Переяславці зустріли преподобного з великою радістю. Зберігся переказ про диво зцілення, яке здійснив у Переяславі св. Макарій. Звернулися до нього рідні хворого, який два роки пролежав, розбитий паралічем. Під час здійснення над ним таїнства помазання єлеєм хворий зцілився.

Преп. Макарій стійко тримався православної віри і категорично відхиляв усі пропозиції приєднатися до унії. Щоб змусити св. Макарія і братію залишити монастир, польські урядовці дозволили татарським загонам здійснювати набіги на обитель.

У 1678 році турки з татарами пішли війною на Україну. Підійшли до Канева. Вдершись до міста, вороги взяли в облогу монастир, де ховалося багато людей. Коли 5 вересня турки увірвалися на територію монастиря, назустріч їм вийшов сам преп. Макарій у волосяниці і з хрестом у руках. Він просив не оскверняти святині вбивствами. Невірні схопили св. Макарія і вимагали від нього монастирські скарби. Жорстоко мучили вороги святого, нарешті відрубали голову й кинули на площі. Земний шлях преподобного закінчився 7 вересня 1678 року. Через 10 років собором єпископів преподобного мученика Макарія було проголошено святим.

Людина — легенда

Ім’я Данила Кушніра є легендарним в історії Черкаського краю. Його земний шлях проходив у XVIII ст. Це були надзвичайно тяжкі часи української бездержавності, адже над усім Правобережжям панувала Річ Посполита. Намагаючись цілком підкорити собі всі сфери життя українців, чужинці жорстоко нищили православну віру й насильно впроваджували католицизм.

У Млієві, що на Черкащині, на той час було дві православні церкви: Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василь і Федір Гдишицькі — сини уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони стали католиками. Гадали, що і парафіяни покірно підуть за ними. Але люди засудили їхній вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала нових священиків. Та брати не хотіли поступатися. Почалася боротьба.

Щоб уніати не розікрали церковне добро, люди передали його на зберігання селянину Данилу Кушніру, який був титарем (церковним старостою) Успенського храму. Він мав авторитет у односельців. Брати Гдишицькі почали розпускати плітки про те, що він украв усе церковне майно. Про це було написано донос смілянському губернатору. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в темницю Смілянського замку.

Селяни намагалися визволити його — навіть пропонували протопопу викуп. Але той наполягав, щоб Данило Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього рішуче відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий терпіти випробування. Тоді брати витребували від губернатора наказ стратити Кушніра.

Його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Кушніру обмотали руки змоченими у смолі коноплями і запалили їх. Однак мужній чоловік лише закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки, співчуваючи мученику, почали говорити, що досить уже з нього тортур. Але Гдишицькі були непохитні і наказали відтяти йому голову. Тіло Данила Кушніра поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали.

Ця страта та ще багато інших знущань над українським народом значною мірою стала причиною, що через два роки вибухнуло велетенське народне повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. Згодом із Вільшани останки Данила Кушніра перепоховали у Млієві.

…Наталія Григорівна стишує кроки. Підходимо до ще однієї красивої церкви. Впізнаєте?! Так, так, саме її зобразив Тарас Шевченко 1845 року на малюнку «Верби в Андрушах»… Йдеш, дивишся, слухаєш і думаєш. Спасибі Михайлу Сікорському і колегам, що зберегли для нащадків свідчення пам’яті про минувшину. Доторкнувшись до неї, люди пробуджують генетичну пам’ять. А відтак постає й запитання: «А чим ми, нащадки, продовжимо славу минулих поколінь?» І справді, чим?!