Пізнього вечора повертаюсь із далекої дороги в Київ і ще з порога чую телефонний дзвінок:
— Як добре, що нарешті застала вдома, — чую бадьорий, але дещо схвильований голос дорогої мені людини. — Коли ми говорили про минуле нашого села, я не встигала всього розповісти. Приїздіть якомога швидше. Бо ж не знаю, скільки ще Бог триматиме мене на цьому світі. І може статися, що вже ніхто не розповість.
Мила, добра і мудра моя перша вчителько. Як багато я почерпнув від Вас, Олександро Іванівно, того, що має гідно вести людину до мети. Ви завжди були для мене зразком високої сільської інтелігентності. Такою я Вас побачив ще в першому класі — у строгому костюмі й білій блузці, які вирізняли Вас із тодішнього учительського загалу в нашому Таргані. І костюм, і мовлене до нас, першачків, слово, і стиль проведення уроків заворожуюче діяли навіть на шибайголів.
Усе те залягло в пам’яті Ваших вихованців назавжди. У вдячній пам’яті. Як запитання у моїх спогадах: «І звідки вона така взялася?» Бо ж не лише мені спадало це на думку. У Таргані стали поширеними вислови: «Це Шура сказала», «Це Шура зробила». А йшлося ж не лише про справи шкільні. Такою вона була і в клубній, і в бібліотечній справах, якими, в силу певних обставин, довелося їй займатися. Той період позначений у нашому селі небаченим злетом творчості місцевого драмгуртка, який під орудою Олександри Іванівни відтворив на сільській сцені майже всю українську театральну класику. На ті вистави люди сходилися задовго до їхнього початку, бо ж місць у колишній, хай і просторій, «куркульській хаті» було замало. Бібліотечна книга тоді ходила по руках не лише взимку.
Потім наші дороги перетнулися аж восени 1968 року. Ми обоє були подивовані зустріччю біля бібліотеки Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Мене вразило її повідомлення про скоре завершення навчання на заочному відділенні істфаку, а для неї приємною несподіванкою стало моє підкорення науки журналістики. І саме тоді я вперше прийшов на допомогу своїй учительці: студентам стаціонару було значно легше одержати в читалці потрібну літературу. Я дуже гордився тим.
Нарешті настав 1990 рік. 5—7 вересня у Києві розпочав роботу Міжнародний симпозіум «Голодомор-33». Другого дня його роботи у велелюдному натовпі біля Клубу Ради Міністрів, де відбувалося це дійство, я зустрів колегу Лідію Коваленко і її чоловіка — письменника Володимира Маняка. Розговорилися.
— Завтра ми проводимо виїзне засідання симпозіуму в селі Тарган Володарського району на Київщині, де постав перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору, — повідомив Маняк.
— Так це ж моє село! – вигукнув я, вражений тим повідомленням.
— То поїдемо з нами. До речі, тут, у залі, серед почесних гостей є твої земляки — Олександра Іванівна Овдіюк та Аліса Антонівна Масло. Вони одними з перших передали Товариству «Меморіал» списки жертв Голодомору у вашому селі, — наголосив один із фундаторів «Меморіалу».
На жаль, того врочисто-скорботного дня у моєму селі, де на цвинтарі біля пам’ятника жертвам Голодомору відбувся заключний акорд викривального міжнародного дійства, що зібрало майже три тисячі учасників — гостей із багатьох країн світу, представників широких кіл громадськості та духовенства України, я не зміг побувати. Але невдовзі ми зустрілися в Олександри Іванівни вдома. Щиросердна кількагодинна бесіда-одкровення майже повністю відповіла на моє давнє запитання: «І звідки вона така взялася?»…
«Забери Шуру, бо ми помираємо»
…Двадцяті роки минулого століття, сповнені великих суспільних потрясінь, класової ненависті і жорстокого протистояння, не вбили мрійності і великого кохання. Певно, саме це воскресило важкопораненого фронтовика Першої світової війни Івана Овдіюка, якому в Кременчуці у госпіталі 1916 року зустрілась полтавка-санітарка Олена Чуб. Вона виходила Івана, і той прикипів до неї серцем. То було велике і взаємне кохання, яке в горнилі громадянської війни врешті прибило молодят у Тарган, де в травні 1921 року і народилась Шурочка. Вже через рік авторитетний у селі бухгалтер, якого тут усі називали Івасем, організував одну з перших у тодішньому Сквирському повіті на Київщині комуну «Труд».
За спогадами мого батька, до начитаного і толкового голови комуни потягнулися безземельні. Тим більше, що влада сприяла новонародженій формі колективної праці в селі, наділяючи відібраною у панів землею і навіть кредитуючи її діяльність.
Як розповіла згодом Олександра Іванівна, комунари дружно працювали у полі, а вечорами збиралися в хаті-читальні — мріяли про щасливу долю і співали пісень. Так тривало аж до 1929 року, коли грянула колективізація: Сталін надумав зробити великий перелом у сільському господарстві, створивши колгоспи. На селян стали тиснути: або в колгосп, або…
— Мій батько був великим мрійником, — чую з давнини оповідь Олександри Іванівни. — 1929-го зібрали хороший урожай. 16 жовтня він прийшов увечері додому і, як завше, почав розповідати мені, як добре буде в майбутньому. Але раптом відчинилися двері, до хати зайшли сердиті дядьки і скомандували: «Одягайся!» Батько лише мовив: «Я повернуся і розповім казку до кінця».
Не повернувся. То потім уже я дізналася, що він не схвалював примусового вступу до колгоспу, про що й заявив на нараді в районі. За це й поплатився. Ми довго не знали, де він і що з ним: вістей від нього не було, а органи мовчали, куди лише ми не зверталися. Аж через 64 роки одержали офіційне повідомлення: «Засуджений постановою «трійки»… від 26.02.1931 року за статтями… Реабілітований 13 лютого 1993 року…».
Йому інкримінували антирадянську пропаганду. Господи, і це тому, хто свято вірив у нове життя після революції, яке з 1929 року звернуло на хибну дорогу…
Батька забрали, а навздогінці ще й розкуркулили. Селом поповзли розмови про сім’ю «ворога народу». Лишатися в Таргані ставало небезпечно. Мати лишила Шуру в Івасевого брата Григорія, а сама влаштувалася на роботу аж на Харківщині. Дівчинка вижила серед пухлих, очманілих від голоду людей, 360 з яких знайшли останній притулок у трьох великих братських могилах. Шуру врятувало ще й диво: за спиною тріснула суха гілка, і вона відсахнулась від занесеного над нею ножа Кацімона-людоїда…
Улітку 1933-го дядько написав матері: «Забери Шуру, бо ми помираємо». Вона примчала і забрала. Невдовзі вони знайшли прихисток у Каневі. Поблизу інший дядько Григорій, якого згодом арештували (заграв на кобзі і заспівав «Ще не вмерла Україна») і вислали аж у Карелію.
У Каневі Шура закінчила школу та вступила до Черкаського педінституту, приховавши правду про батька. Мати тим часом подалася до дядька в Карелію.
Потім була війна. За кілька днів до неї мати приїхала до Черкас потішитись доччиними успіхами у навчанні. А тут оголосили мобілізацію. Хлопці записувалися добровольцями на фронт, а маленьку й худющу Шуру нікуди не брали. Бо вважали: німця скоро розіб’ють, і все стане на свої місця. Тож мати покликала її в Карелію, де мала якусь роботу. Та добрались вони лише до Гомеля, заповненого нашими пораненими, військами, що відступали, і біженцями. Бо ворог був уже в Мінську.
Чого тільки не пережили вони згодом. Добиралися до рідні в Ромни. По них неодноразово строчили з повітря німецькі винищувачі, їх кілька разів обганяли ворожі танки, прасуючи все на своєму шляху. Закривавленими руками гребли землю хоч для якоїсь схованки… Стерті до крові ноги довели їх до Лубен. Просилися до кількох хат: «Пустіть, люди, хоч переночувати». Ті боялися і казали: «Ідіть геть, бо, може, ви медсестри, і нас разом з вами розстріляють німці». А євреї пустили. Певно, з надією на якийсь захист. Бо в них на дверях вже був намальований знак «J», і вони чекали свого судного дня. Шура взяла та й стерла той знак і намалювала хрестика, як у сусідів…
За тиждень дійшли до Черкас. У Смілі впросилися у тамбур товарняка: вночі їх зупинили, бо попереду партизани пустили під укіс ворожий ешелон. У темряві набрели на інший товарняк, яким і добралися до Білої Церкви. Далі — пішки в Тарган.
У селі вже другого дня поліцай сказав: або на торфорозробки, або в Німеччину… Вибрали перше. І не завжди взута Шура забивала прориви холодних джерел у торфових ямах. Там вона і застудила зранені важкою воєнною мандрівкою ноги.
Правда пекла 55 років
Першого січня 1944 року німців вигнали з Таргана. Налагоджувалося мирне життя. Відкрили школу, і їй — Шурі Овдіюк, яка закінчила два курси Черкаського педінституту, — запропонували роботу вчителя всіх дисциплін. Викладала мови, зокрема й німецьку, математику та історію. І так майже 35 літ, надолуживши освіту заочно в Київському держуніверситеті.
У Таргані зустріла своє щастя — бравого фронтовика Степана Шевчука з медаллю «За відвагу», удостоєного за геройство в боях за австрійські Альпи. Тут і троє діток вони породили, які нині проживають у Білій Церкві і кличуть до себе. Проте вона і в 93 роки нікуди не хоче їхати, жартівливо цитуючи нашого Пророка: «У своїй хаті — своя правда…»
Значну частину тої правди дочка «ворога народу» не могла оприлюднити 55 літ. А та пекла. І врешті вирвалася назовні аж за часів горбачовської перебудови. Коли стало відомо про всю злочинну сталінську політику, тоді й загомоніли про голод-33.
— Пам’ятаю, ми з чоловіком одержали журнал «Огонек» №51 за 1987 рік і прочитали в ньому статтю «Скільки ж нас тоді було?», — згадувала під час зустрічі після симпозіуму Олександра Іванівна. — Якось несміливо автор торкнувся і теми голоду-33, заявивши: «Це питання — біла пляма в нашій історії». Чого ж це біла, подумалося нам. Ми ж свідки тієї трагедії. Ще живі люди і в нашому селі, які дивом уціліли тоді. І якщо перебудова ініціювала гласність, то потрібно відкрити всю правду про пережите. Я, вчителька історії, маю борг перед своїми учнями, бо не донесла до них те, що пережила сама, наше село й Україна загалом.
Чоловік підтримав мене. І зійшлися на думці: свідчень однієї людини про голод замало. Слід обійти село, записати спогади свідків та імена убієнних голодом.
Вранці я пішла до сусідки — Аліси Антонівни Масло, грамотної і партійної жінки, вся сім’я якої померла з голоду. Виклала суть задуманого, попередивши, що й тепер можуть розправитися, як колись із моїм батьком. Сусідка не злякалася, підтримала мене. І ми пішли від хати до хати. То справді була важка робота. Бо дехто під час розмови звично озирався на двері, а дехто казав: мовляв, хай подумаю — пригадаю, бо вже пам’ять не та. Але не пам’ять була причиною, а страх, який вселила в душі людей імперія зла.
Вони встановили імена 360 убієнних голодом в Таргані. До цього списку не потрапили кілька десятків немовлят та дітей дошкільного віку без імен. Найбільше жертв було на вулиці Леніна.
— Потім списки переписали ще раз. Про всяк випадок. І коли дізналися про активну роботу в цьому напрямі Товариства «Меморіал», то один примірник списків я передала письменнику Володимиру Маняку, а другий — небайдужому до цієї справи голові сільради Олександру Ушинському, який, як і ми, тихцем займався іншою конче потрібною справою — виготовленням пам’ятника жертвам Голодомору. Ці списки і поклали згодом у капсулу під основу пам’ятника, відкриття якого відбулося 24 липня 1988 року.
Звісно, без шуму в районі не обійшлося. Але «Меморіал» уже розворушив громадськість не лише України. Тарган став центром уваги як української, так і зарубіжної преси. Тож місцева влада принишкла, сподіваючись, що перебудова, як і хрущовська «відлига», скоро мине. І тоді… На щастя, історія розпорядилася інакше.
Напровесні 1990 року в Англії вийшов на екран трисерійний документальний фільм «Сталін», у якому є й оповідь Олександри Іванівни про соціалістичну перебудову в Таргані — про неп, комуну «Труд» і Голодомор-33. А невдовзі в Олександри Іванівни побував публіцист із США Девід Кеттер. Згодом він видав книгу про сталінську епоху «Розпад і падіння Радянського Союзу» і, звісна річ, не обминув у ній подій в Україні. Автор детально описав, як піднявся Тарган на захист своєї історії, відновив справедливість і став прикладом для інших в Україні. І це, зрештою, зруйнувало Радянський Союз…
— То чого я ще не знаю з історії нашого села? — запитую Олександру Іванівну, побачивши її з порога — усміхнену, строго і красиво вдягнену, як тоді, коли вона завела нас за руку до першого класу.
— Багато чого. Аби не забула щось розповісти. Про історію, аналогічну описаній Ольгою Кобилянською у повісті «Земля». Про те, як у нас робили революцію ті, хто прийшов із окопів Першої світової війни, а 1919 року їх розстріляли у нас на майдані денікінці. Про наших загиблих і пропалих безвісти фронтовиків у 1941—1945 роках, пошуком яких займався мій чоловік Степан Михайлович. Під час оповіді ще щось пригадаю. Слухайте і записуйте. Бо все це наша історія, яку мають знати нащадки…
Я прилаштовуюся біля столу, заваленого книгами, пожовклими вирізками з газет, архівними матеріалами, і поринаю в незнане досі мені минуле…
Микола МАХІНЧУК спеціально для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+