«Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш». Гм… Таке снилося Климкові. А Климко — його улюблений герой з однойменної повісті Григора Тютюнника, про що він недавно написав у шкільному творі.
А що снилося йому останніми місяцями? Різне. Трохи згадалася призабута кімната у донецькій квартирі. Ще трішки — улюблені книжки, іграшки. Ні, ворони не снилися. Іноді навідувалися у сни однокласники. Точніше, їхні голоси. Вони, ті гучні голоси, і досі, немов пробки, засіли у вухах. Їх не вимити ні водою з милом, ні гіркими сльозами, які часом блищали на очах. Адже деякі хлопці з 6 класу українського гуманітарного колегіуму наприкінці зими й тієї жахливої весни немов сказилися. Вони взяли собі за моду його втішати. Мовляв, не сумуй, друже, візьмемо тебе під свій захист. Будеш у нас сином класу. Ги-ги-ги! Чи сином усього колегіуму, який скоро вже не буде українським. Хі-хі-хі! Батьки? То їх, брате, може, й випустять на волю. Років через двадцять. Ха-ха-ха-ха! Випустять, якщо, звісно, не стратять на центральній площі міста. Га-га-га! Що? Пізно тепер плакати. Бо що ж ти хотів? Українські журналісти — це найперші зрадники російського Донбасу і агенти київської «хунти», Америки і всіх, хто проти нас.
Він тоді не дуже й вірив, що можна вбивати чи кидати за ґрати людей тільки за те, що вони розмовляють чи пишуть українською мовою. Кому від цього шкода? Та те, що коїлося на вулицях міста, правду кажучи, змушувало лякатися. Агресивні молодики били й калічили людей з українськими прапорами та іншою символікою. За що? Проте декого вже забили до смерті, а декого до важких травм. А однокласники тим часом його страхали й водночас утішали.
Той навчальний рік, а з ним і хлопчачі розваги, закінчився достроково. Коли почалися бої в аеропорту й у місті гриміло дедалі дужче, уроки припинили, і батьки встигли відправити його до родичів у Київ. Він і радів, і не дуже. Адже самі батьки залишилися в Донецьку. Отамечки серед знавіснілих людей, які всерйоз і люто вважали українців зрадниками, «хунтою» чи просто ворогами.
Ті кілька місяців розлуки були найважчими за його ще не повні 12 років. Він терпіти не міг новин по телевізору, але терпів. І з інеєм на душі мусив дивитися, що коїться у його місті. І за цей час у телефонних розмовах із батьками три тисячі і ще сто разів повторив прохальне: «Коли ви вже приїдете?»
Коли ж вони, живі й неушкоджені, таки вихопилися з Донецька, де вже лилася кров мирних людей, його радість була безмежною. Її не зменшила навіть та сумна реальність, що тепер доведеться вчитися в іншому класі іншої школи, де незнайомі вчителі й учні. Він дуже непокоївся, та потім змирився. Бо вже збагнув: вороття назад немає. І чи буде воно в недалекому чи хоч дальшому майбутньому?
Новачка-переселенця у класі прийняли добре. Відносно швидко він здобув репутацію мовчазної, але розумної дитини. Добре навчався, успішно захищав честь класу, школи і району на олімпіадах з математики і навіть з української мови. Адже з’ясувалося: хоч народився і виріс у російськомовному Донецьку, мову знав краще за однолітків-киян.
А спершу був трохи здивований ставленням до української мови. Ілюзії, що у столиці майже всі спілкуються державною мовою, невдовзі розвіялися. Проте порівняно з Донбасом це був майже мовний рай! Тут за українську не вбивали, не переслідували, не зневажали і не насміхалися. І хоч однокласники, вчителі та й люди на вулицях розмовляли російською, вона вже не здавалася йому лихою й агресивною, як було в Донецьку.
Та він для себе вирішив: спілкуватиметься українською. Бо після того, що пережив і досі переживав, інакше не міг. А щодо всіх інших… А що з них узяти? Вони ж не були в Донецьку взимку й навесні 2014-го. Їм пощастило не бачити та не чути «руского міра», який насправді виявився жорстокою війною. Побачив би він, якою мовою вони розмовляли б, якби побували на його місці. Та після цього навіть розбуди глупої ночі — і вони спросоння завчено казали б: «Доброго раночку!» чи «Будь ласочка».
Шкільний та позашкільний уявний рай тривав аж до одного з уроків української мови. Урок уже майже закінчився. А коли вчителька задавала домашнє завдання, зненацька із задньої парти озвався колега по нещастю — хлопчина, який втік від російських «захисників» і війни із сусідньої Луганщини. Той із викликом буркнув на весь клас: «Та нас… я на вашу мову!» А коли ще хтось хихикнув, наш головний герой враз схопився на ноги, підбіг до земляка і мовчки вліпив дзвінкого ляпаса. Тоді схопив за сорочку і взявся трусити, мов порожню торбу. Примовляючи, що отетерілий хлопчак зараз зробить оте, як і обіцяв, але не на мову, а у власні штани.
Невдовзі їх розборонили. А вчителька на його навіть трохи нагримала. Адже і справді, не годиться у класі розпускати руки. Але як потім пізніше зізналася, належно оцінила цей підлітково-чоловічий вчинок.
Такий урок збагнули і всі однокласники. Бо відтоді із 7 по 11 класи в них не було жодного випадку зневажливого ставлення до української мови. А той хлопчак, який заробив за свої слова, трохи перегодя вже не вчився разом із ними.