25-РІЧЧЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ СТУСА, ТИХОГО І ЛИТВИНА
ПАМ’ЯТЬ. «Ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто забув, 
якого він роду-племені, зрадив свій народ та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції… Національне питання на Донеччині буде розв’язане лише тоді, ання: «Хто я? Для чого я на донецькій землі?.. Колоніст? Заробітчанин? Емігрант?» Коли кожен, хто прийшов на чужу землю, поважатиме український народ, або нехай перебирається на свою батьківщину», — писав ще на початку 70-х років минулого століття Олекса Тихий.Нині ці слова набули особливої актуальності, хоча минуло вже 25 років відтоді, як тіла Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина повернулись із далекої Мордовії на рідну землю, щоб навіки упокоїтись на Байковому кладовищі.jpg)
Києва. На жаль, навіть тепер далеко не кожен з українців, не кажучи вже про наших російськомовних співвітчизників з Донбасу, знає, ким є ці люди для України. Певною мірою це стосується навіть Василя Стуса, творчість якого включено в шкільну програму, а заслуги посмертно відзначено високим званням Героя України. Однак навіть це не завадило студентам і викладачам Донецького університету, що колись був Педагогічним інститутом ім. Сталіна, за ініціативи .jpg)
«регіоналів» буквально повстати проти присвоєння вишу імені його найвидатнішого випускника.
Після такого вже не дивує, що на проведеному в 2007 році опитуванні жителів Дружківки, де за 30 років до того проходило показове судилище над правозахисниками Олексою Тихим і колишнім фронтовиком Миколою Руденком, більшість (!) місцевих жителів заявили, що йдеться про «американських шпіонів». Найімовірніше, «землячки» лише утвердились би у своїх «переконаннях», якби дізнались, що із відміряних радянським кривосуддям 22 років ув’язнення Олекса Тихий відсидів лише 14, «достроково» померши в спеціально створеному для «затятих рецидивістів» таборі особливого режиму ВС-389/36.
До речі, йдеться про дійсно унікальну «установу» (російською – «учреждение»), через яку за час її функціонування з 1 березня 1980-го до 8 грудня 1987 року «пройшло» лише 56 в’язнів, 8 із яких (тобто кожен сьомий) загинули внаслідок «опіки» тюремників. Четверо із замучених — Олекса Тихий (05.05.1984), Юрій Литвин (05.09.1984), Валерій Марченко (07.10. 1984), Василь Стус (04.09.1985) — наші земляки-українці. Колишні радянські дисиденти воліють не згадувати (не тим, хто там не був, їм за це докоряти), що із ВС-389/36 були лише два шляхи — до певних компромісів із владою або на табірний цвинтар. Не менш показові дати смерті загиблих, що засвідчують планомірність «зачистки» всіх «невгодних» у країні, яка, за прикладом нинішньої путінської Росії, опинилась у міжнародній ізоляції після збиття корейського пасажирського авіалайнера та агресії в Афганістані.
Не зайве нагадати, що уродженця Донеччини сільського вчителя Олексу Тихого вперше засудили на 7 років таборів за відправлений ним у ЦК КПРС лист із протестом проти радянського військового вторгнення в Угорщину 1956 року. Гримаса історії в тому, що йдеться про країну, що нині належить до небагатьох у Європі, де демонструють лояльність до агресивної політики путінської Росії.
Зрозуміло, що після «відсидки» колишній випускник історико-філософського факультету Московського університету вимушений був заробляти на хліб роботою вантажника. Втім, замість того, щоб «каятися», Олекса Тихий став одним із співзасновників Української Гельсінської спілки, за що впертого українця засудили на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Більше того, хворому на виразку шлунка в’язню «ушили» цей орган під час операції, після чого він набув форми «пісочного годинника», що прирікало на постійний голод, бо кожен шматочок аж ніяк не дієтичної їжі завдавав страшного болю під час проходження звуженням. Як єхидно прокоментував свою «роботу» тюремний ескулап, «жить будешь в мучениях и недолго».
Творчість поета Юрія Литвина, чия доля теж тісно пов’язана з Донбасом, радянське «правосуддя» загалом оцінило на 43 роки ув’язнення, з яких він відбув через передчасну смерть лише 22. Не менш трагічна доля Василя Стуса, чиє дитинство і юність пройшли у краю шахт і териконів. Він на власному досвіді відчув, як нелегко бути українцем там, де кожен українофоб безкарно обзиває тебе «бендерівцем», зате розмова рідною мовою розцінюється як «український націоналізм».
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОЛЧАКА
Неросійський правитель Росії
ПОСТАТЬ. Багатьох здивує, що «великий росіянин» Олександр Колчак веде рід від турка Колчак-паші, захопленого у полон 1739 року під Хотином. А прадід майбутнього флотоводця був козацьким сотником Лук’яном Колчаком. Мати верховного правителя — із херсонських дворян, а загалом в одного із чільних діячів антибільшовицького спротиву більше турецької й української крові, ніж російської.
Не менш промовисто, що коли зраджений іноземними союзниками Олександр Колчак потрапив до ворога, у його планшеті разом із військовою картою і Євангелієм виявили «Історію України-Руси» Миколи Аркаса. Сучасники стверджували, що попри не зовсім досконале володіння українською мовою, верховний правитель Росії часто цитував напам’ять «Кобзар», хоч вважав себе росіянином. За великим рахунком, це величезна трагедія вже не одного покоління омоскалених українців, що обертається бідою якщо не для них самих, то для їхньої землі.
95 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ВАСИЛЯ ЧУМАКА
Більшовики зрадили, денікінці стратили
ПАРАЛЕЛІ. «Особливий поет з не чуваними ще образами, якоюсь іншою красою, ніж досі ми бачили і чули», — відгукувалися про Василя Чумака літературні критики початку 1920-х років. Його поезію високо цінували Володимир Сосюра, Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний, Михайло Драй-Хмара. Андрій Малишко вже у 1950-х, згадуючи творчу молодість свого покоління, писав: «Думаю зараз про поета Василя Чумака, що дав нам струну в серце».
Важко повірити, та йдеться фактично про письменника-початківця, який 19-річним загинув від рук денікінців. Тож творчий доробок Василя Чумака обмежується єдиною збіркою віршів, трьома оповіданнями та кількома літературознавчими публікаціями. Зрозуміло, що біографія поета теж напрочуд стисла: народився у містечку Ічня на Чернігівщині, закінчив чотирикласне училище та гімназію, ще у шкільні роки захопився поезією, приділяючи особливу увагу темі козаччини. Після повалення самодержавства вчорашній гімназист став співзасновником місцевої «Просвіти» та активним учасником національно-визвольних змагань.
Після переїзду до Києва Василь Чумак — один із чільних діячів союзної більшовикам Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). Він не стільки політик, скільки письменник: член літературного об’єднання «Гарт», Всеукраїнської літературної колегії при наркоматі освіти, відповідальний секретар часопису «Мистецтво». Та для денікінців з їхньою мрією про відновлення «єдіной і нєдєлімой» Російської імперії кожен український патріот — затятий ворог. Тож після окупації білими військами Києва Василь Чумак опинився у підвалах контррозвідки, а 19 листопада 1919 року поета та його товариша по партії письменника і наркома освіти УСРР Гната Михайличенка розстріляли.
Здавалося б, мало не взірцева з погляду більшовиків біографія, завдяки чому після відновлення влади рад вийшла посмертна збірка творів поета, якого навіть величали «птахом революції». Однак «боротьбисти», які з травня 1918 року навіть перейменувались в Українську комуністичну партію, вже у жовтні 1919 року не без участі членів ЦК УКП Василя Чумака і Гната Михайличенка різко відмежувалися від маріонеткової КП(б)У, об∂рунтовано вважаючи її «антиукраїнською окупаційною партією гастролерів».
У відповідь більшовики оголосили комуністичну за ідеологією, однак глибоко українську за переконаннями партію «боротьбистів» «зрадниками революції» (за спротив вивезенню хліба до Росії), «дрібнобуржуазними ренегатами» (за захист інтересів хліборобів, патріотичної інтелігенції та національно свідомого робітництва) та «наймитами Петлюри і Пілсудського» (за спроби знайти порозуміння із проукраїнськими силами).
Після усвідомлення катастрофічної втрати довіри серед українців російські комуністи змінили курс: Ленін вимагав від заїжджих комісарів «вчити українську мову» та шукав компромісу з УКП. У підсумку на ІХ з’їзді РКП(б) вождь більшовиків заявив, що «замість повстання боротьбистів» нам вдалося добитись їхнього переходу «в нашу партію. Ця перемога варта кількох добрих битв».
На ділі цей «мир» обернувся лише відтермінуванням розправи з українською інтелігенцією, українським селянством та занадто довірливими «боротьбистами», в якій не забули навіть про розстріляного денікінцями у 1919 році Василя Чумака, могилу якого зрівняли із землею, а твори заборонили. Доля поета стала ще одним підтвердженням того, що російський великодержавний шовінізм — білий він, червоний чи путінський — не змінює суті від різниці в забарвленні.
320 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛЬТЕРА
Європейська «дуля в думці»
АМОРАЛЬНІСТЬ. Пропагандисти «просвітницької місії» Катерини ІІ не втомлюються нагадувати про її листування з Вольтером та характеристики, що отримала імператриця від філософа і мислителя: «північна зірка» та «істинна благодійниця Європи».
Утім, приватне і офіційне листування щедро підгодовуваного російським золотом філантропа істотно різняться, а особливо стосовно Росії, де, за словами Вольтера, «звичаї — важкі, деспотизм — безмежний, суспільство — нікчемне». Проте це не завадило філософу в переддень хижацького поділу Польщі «захищати» Катерину ІІ: «Зводять наклеп на російську імператрицю, кажучи, що вона хоче захопити кілька провінцій цієї республіки. Та вона заприсяглася, що не хоче щонайменшого клаптика цієї землі і прагне лише захистити принципи віротерпимості».
Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр"