Cімдесяту весну видатному українському письменникові, правозахисникові, громадському діячеві, лавреатові Шевченківської премії Степанові Сапеляку не судилося зустріти. Уже дев’ятий рік його немає серед нас — підступна хвороба вирвала поета із життя. Але залишилася світла пам’ять, спогади.

Строфи стали обвинуваченням

Про нього Олесь Гончар сказав: «Його творчість у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури». Сам Степан Сапеляк назвав себе «поетом казьонної Феміди, поетом розп’ятого Парнасу». Це визначення він дав у вірші, написаному в карцері радянського табору «36», де, до слова, в’язнями сумління були свого часу В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко, де загинули Василь Стус та Олекса Тихий. За вільне українське слово, прагнення незалежної Української держави панові Степану довелося відсидіти у в’язниці, таборах і на засланні майже десять років.

Зі Степаном Сапеляком познайомився, працюючи головним редактором Тернопільської студії телебачення. Разом з ним побував у колишніх казематах місцевого управління КДБ — нині це вже музей. Щиро кажучи, на серці було тяжко від побаченого та сумних спогадів колишнього, як казав сам пан Степан, пожильця цих підземельних камер. На щастя, збереглося це інтерв’ю, яке бачили не лише глядачі краю, а й прочитали читачі газети «Західна Україна».

За збірку поезій «Черлене сонечко» кадебісти заховали його від білого світу, за ґрати. Минав 1973 рік. В Україні вже почалися чи не масові арешти. Тоталітарний режим чинив свавілля із правозахисною інтелігенцією, зокрема письменниками. Степан Сапеляк тоді навчався на філологічному факультеті Львівського університету ім. Івана Франка. Його перша збірочка вийшла друком, але до книгарень не потрапила, її одразу ж конфіскували.

«Згодом деякі строфи з цієї книжечки мені пред’являли як обвинувачення», — розповідав поет. У тернопільських казематах слідчий допитував двадцятидворічного юнака, хто передав це конфісковане видання за кордон. А він і справді не знав, як його поезії потрапили за радянські кордони. Між іншим, щойно Україна проголосила незалежність, збірку «Черлене сонечко» повернули Степанові Сапеляку з архіву.

За «Черлене сонечко» поетові інкримінували так звану антирадянську діяльність, спрямовану на підрив радянського та комуністичного ладу. У КДБ знайшли для нього статтю Кримінального кодексу за створення антирадянської організації. Ідеться про історичну акцію: 22 січня 1973 року в День Злуки (нині це День Соборності України) Степан Сапеляк разом з побратимами розвішав у місті Чортків на Тернопільщині синьо-жовті прапори.

Про це пан Степан в інтерв’ю майже 30 років тому зазначив: «Приїхали мої однодумці, друзі до Львова й попросили мене написати листівки, які закликали б звільнити українських політв’язнів, закликали б до свободи слова й відзначення 55-х роковин проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки. Без сумніву погодився. А о 19 годині 22 січня в Чорткові ми почали вивішувати синьо-жовті стяги. За дві години в маєві національних прапорів було чи не все місто».

Неподалік Чорткова в селі Росохач Степан Сапеляк народився. До родинного села, краю він завжди ставився з особливою любов’ю, трепетом, з пієтетом:

Росохаче. Яслиночко.
         Яскине. Чортківщино.
         Намистино калин.
         Гніздеченько і пісне лебедина,
         Моя ти доле з вузликом золи...

Тут він виріс, «викохав юний ідеалізм, юну віру». На його системі поглядів залишило незгладимий слід «Шевченкове правдолюбіє», тут «створив власну поетичну оазу». Звідси доля спорядила його «з вузликом золи» у світи. Степан пройшов тюремні етапи від Тернополя до російського Володимира, а звідти його відправили аж на Пермщину в «УралЛаг». Потім ще далі — на Колиму, узбережжя Охотського моря, в Уссурійський край. Але він не згорів, а боровся за ґратами, колючим дротом, на засланні постав з арештантського попелу.

Повернувся в Україну. Радянський режим не дозволив йому жити на рідній Тернопільщині, а відрядив спершу на Донбас. Він захотів непомітно для всевидячого кадебістського ока побачити рідну Галичину. Проте Степана Сапеляка зняли з потяга і доправили в один з колгоспів Харківщини.

Згодом жив у Харкові. Слобожанщина зайняла в його книзі життя великий розділ. Тут він створив сім’ю, разом із дружиною виховував четверо дітей.

У невольничій естетиці

«В тюрмі був єдино за слово своє», — заримував. Чи дозволяли творити? «Писати, зрозуміло, мені було заборонено, — згадував пан Степан, — але якось все-таки вдавалося знаходити папір і викладати на ньому думки».

Дуже шкодував, що «малограмотні наглядачі та зовсім нетямущі в літературі офіцери КГБ-МВС» конфіскували кількасот рукописних текстів, передовсім віршів. Із заслання, як розповідав пан Степан, він привіз у лантухах багато творів, різної епістолярної літератури. З роками став перечитувати й навіть щось опублікував.

Якось увечері в моєму помешканні пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почув голос Степана Сапеляка. Він ділився літературними планами й просив дозволу опублікувати в одній зі своїх майбутніх книжок мій «щирий і теплий» матеріал про нього, який з’явився тоді на сторінках «Урядового кур’єра». Правду кажучи, так і не знаю, чи втілив він цей задум. Зате знаю інше: українське слово для нього завжди було цілющим, повноводною криницею його творчого життя. Він сам означив, що важить для нього слово:

Слово — хлібино моя і Покрово
         Мови моєї і Книги святої….
         Слово, хлібино моя.
         Мій ти Покуть.
         Мово — свободо моя українна.
         Слово розіп’яте й соняшнооке,
         Мово — незламна і Святонагірна.

За поетичну збірку «Тривалий рваний зойк» 1993 року Степана Сапеляка удостоєно Національної премії України імені Тараса Шевченка. Тоді поет розповів мені, що «цю книжку писав у роки заслання на Уралі, в таборі «36», звісно, в невольничій естетиці». Вона складається, за суттю, із п’ятьох книжок, які виходили в Німеччині, США, Австралії, Канаді.

«Ніколи не думав, що вже на волі плекатиму власну мистецьку естетику слова й що вона буде потрібна в моєму краї», — ділився думками майже 30 років тому автор.

1993-го світ побачила ще одна збірка «Журбопис». У подальші роки друком вийшли книжки «Страсті по любові», «Во ім’я слова», «Хроніки дисидентські від головосіку», «І каміння те стало хлібами…», «Кричі часу», «Незів’яле листя» та інші.

Колись я поцікавився у пана Степана, чи не шкодує, що «життя чорнополлям щоденним» торував? «Ні, — миттєво відповів. — Дуже втішений, що не я обирав долю, а вона обрала мене і схилила саме до такої тривалості життя. І дякую їй, що не схибив».

Непокора, свобода, життя та слово. Це поняття, які були для нього пріоритетами, перевагою, пристрасністю, визначальним в обширі діяльності та буття. 1 лютого 2012 року Степан Сапеляк пішов у засвіти. У це було тяжко повірити всім, хто знав його, читав письменницький журбопис.

З-під пера його щирого друга тернопільського поета Богдана Мельничука вилетіли такі ємкі віршовані рядки на означення життєвого і творчого шляху Степана Сапеляка:

Степане, Степаночку, нації совість,
         Страждальцю в Сибіру за нас, за усіх,
         Ми чуємо з неба твій голос-журбопис,
         Що кличе до дії українців живих.