30 років тому. Час, коли українці після тривалих років за радянською залізною завісою відкривали для себе новий демократичний світ, коли нарешті майже всім багатомільйонним гуртом на загальнонаціональному референдумі підтвердили Акт проголошення Незалежності України, обрали Президента новітньої України. Але тоді мало хто знав, що десь там, за океаном, існує Державний центр Української Народної Республіки, який є спадкоємцем Центральної Ради й Українського Трудового Конгресу, на базі якого було створено Директорію. Його на той час очолював п’ятий Президент в екзилі (вигнанні).

Кожен з них був свого часу представником певного політичного кола. Симон Петлюра й Андрій Лівицький представляли соціалістичний напрям, Степан Витвицький та Микола Лівицький — демократичний. Націоналістичних ідей дотримувався п’ятий та останній Президент УНР у вигнанні Микола Плав’юк.

«Наша роль у здобутті Незалежності була допоміжною»

З Миколою Плав’юком мені пощастило зустрітися й мати розмову в січні 1992 року. Тоді він приїжджав на Тернопільщину ще як Президент УНР у вигнанні. Зрештою галицька земля рідна для пана Миколи та його дружини Ярослави. Він народився у покутському селі Русів, а пані Ярослава — в Білій неподалік Тернополя.

Майже пів століття подружжя Плав’юків не відвідувало рідну Україну. «Доброзичливці» з табору тих, хто колись убив Петлюру, Бандеру, не обділяли увагою і його — радили повернутися з покаянням (за що?!) у Союз та обіцяли лише п’ять років сибірського «відпочинку». Але пан Плав’юк весь час залишався вірний своїй мрії-ідеї — здобувати незалежність Україні.

Нині в інтернеті можна знайти чимало інформації про Миколу Плав’юка, його громадську та політичну діяльність. Я ж пройдуся рядками інтерв’ю, яке записав майже 30 років тому. Бо напевне знаю, що це говорив і залишив для історії міркування п’ятий і останній Президент УНР в екзилі.

Це був час, коли Україна робила перші державницькі кроки, коли ми починали відкривати для себе український світ, дізнаватись, як боролися за незалежність наші співвітчизники в Західній Європі й за океаном.

Пан Микола тоді розповів, що Державний центр УНР у вигнанні постав на основі ухвал Українського Трудового Конгресу та Директорії Української Народної Республіки й діяв як уряд України в екзилі після 1920 року. Це був час, коли території УНР окупували більшовики, а ЗУНР — польські війська. Мета? Продовження політичної й дипломатичної боротьби за межами батьківщини проти окупантів.

У тодішній радянській пресі Державний центр УНР називали не інакше як цвинтарем живих політичних трупів. І все-таки ця структура активно діяла. Поцікавився, наскільки центр допомагав народу України здобувати незалежність.

«Совіти нас називали не лише живими політичними трупами, а й служниками імперіалістів, агентами розвідок, — зауважував тоді Микола Плав’юк. — Одне слово, обливали брудом як могли. На це уваги ми не звертали. Хоч би що говорили про Державний центр УНР, він був живим політичним тілом, адже із трупами не прагнуть розправлятися. Зрештою, між Першою й Другою світовими війнами існувало таке поняття, як петлюрівці, діяли місії УНР на базі посольств.

Доки більшість держав не уклали в 1930-х роках дипломатичні відносини з більшовицькою Москвою, діяльність Державного центру УНР відбувалася в офіційних контактах з багатьма країнами. Скажімо, до 1929 року Аргентина визнавала Україну як незалежну. Окремим проєктом Конгресу США того самого року було запропоновано спілкуватися американській адміністрації з урядом України в екзилі.

Звичайно, після Другої світової війни характер діяльності Державного центру змінився. 1948 року всі політичні організації українців за кордоном підписали спільну декларацію про реорганізацію цього центру та створення Української Національної Ради.

Наша роль у здобутті Незалежності України була, я б сказав, допоміжною. Ми постійно поширювали правду про те, що творить більшовицький режим в Україні, твердили, що український народ прагне державної самостійності, доводили Заходу, що місії УРСР в ООН не діють для добра народу України, а для його окупантів. І ми знаходили розуміння світової громадськості».

Життя засвідчило, що його позиція була правильною

Запитав у пана Миколи, який змушений був не з власної волі залишити майже на 50 років рідну землю, чи думав він, що доживе до щасливого 1 грудня 1991 року. І почув у відповідь: «Ми твердо вірили, що Україна буде незалежною. Нас переслідувало інше марево — страх за ядерний конфлікт між Заходом і СРСР. Ми були в дуже складній ситуації, спілкуючись із західними країнами. З одного боку, засуджували діяльність СССР як окупанта України, а з другого, — доводилося переконувати Захід, що ядерний конфлікт стане згубою для нашого народу.

Від добре інформованих друзів і приятелів знали, що Україна у воєнних ядерних планах була можливим об’єктом жахливої атомної атаки Заходу. Старалися переконувати політиків та урядовців, щоб маленьку частину, яку західні країни перераховували на озброєння, було використано для посилення руху опору в Україні, інших совітських республіках. Щиро скажу: це не переконувало тоді Захід, але життя показало, що наша позиція була правильною. Союз розвалили внутрішні процеси й сили, які змагали до демократії, національного визволення, а на щастя, не ядерна зброя».

Україна лише починала розбудовувати свої державні справи, а вже російські імперські кола піднімали бучу навколо Криму. Знаємо, що тоді в російській Верховній Раді саме порушили питання про український півострів. Микола Плав’юк, говорячи про ці зазіхання кремлівських яструбів, виводив з омани українців, застерігав про удавану, несправжню щирість і порядність «великого брата» й давав добру пораду.

«Вважаю, що для українського народу краще, аби такі справи вийшли назовні зараз, ніж згодом, — підкреслював ще 30 років тому пан Микола. — Адже імперські агресивні замашки Росії насторожують людей України, допомагають розплющити очі на справжній стан речей. На те, куди прямує Росія й що вона може бути небезпечним чинником стабільності не лише на сході, а й у центрі Європи, звертають увагу в західному світі. Гадаю, єдність українців, що спирається на організацію власних Збройних сил, сприятиме тому, що росіяни, всі інші, хто прагне української території, змушені будуть потихеньку втрачати свій апетит на чужу землю».

Але роками ми не хотіли цього збагнути. Ту єдність українців, що спирається на українське військо, продемонстрували вже, коли російський агресор анексував Крим, розпалив війну, яка вже сьомий рік палає на сході нашої країни.

Єдність, злагода, соборність стали своєрідним рефреном для українського народу в його боротьбі за волю, визначальними пріоритетами й від початку проголошення Незалежності. 1992 року Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк мав зустріч з обраним народом першим Президентом України Леонідом Кравчуком. Разом виступали на День Злуки на вічі на Софійському майдані в Києві. Я намагався дізнатися в Миколи Плав’юка, який сенс і знак він побачив у тому, що два українські Президенти вийшли разом до народу.

«Наші виступи означали насамперед пошанування і збереження тяглості державних традицій, належну увагу до самої дати 22 січня, яка репрезентує добу УНР, — казав він. — Я висловив пошану до влади, яка існує в Україні. Інакше бути не може. Адже повинні маніфестувати єдність українських сил і на Батьківщині, і за її межами».

А тоді, як знаємо, Микола Плав’юк заявив, що його мандат Президента УНР в екзилі закінчується й він готовий передати його Леонідові Кравчуку. У січні 1992 року пан Микола казав, що в середині березня має відбутися надзвичайна сесія Української Національної Ради, яка обговорить ситуацію в Україні та винесе постанову про закінчення діяльності Державного центру Української Народної Республіки й передання мандата українській владі. Урочисте складання повноважень відбулося 22 серпня того самого року, під час якого Микола Плав’юк заявив, що «проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР та є правонаступницею Української Народньої Республіки».

Українському народові очільник УНР в екзилі побажав, аби «він як суверен своєї держави, як джерело її влади стояв на сторожі її незалежності та щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи уряд України були змушенні діяти у вигнанні».

Микола Плав’юк складав повноваження Президента в екзилі 67-річним. Він, як підкреслив в інтерв’ю, був на той час одружений та щасливий батько двох синів Ореста й Нестора і двох доньок Уляни та Оксани. Усі його діти мали університетську освіту. Як зауважив, соціального становища він сам і його діти домагалися працею.

Безперечно, мені було цікаво, чим збирається займатися після складання повноважень екзильний Президент. Відповів спокійно, глибоко, не поринаючи у задуму: «Шукатиму розв’язання двох проблем. Я політик, і мені буде цікаво спостерігати, наскільки ідеї, в які вірив і пропагував, знаходитимуть ґрунт в Україні. А тут, на Батьківщині, потрібно розвивати політичний плюралізм, який би спирався на певних випробуваних у житті засадах. Міг би надати допомогу в суто професійній площині. Я за фахом економіст, спеціаліст у харчовій промисловості. Уже, щоправда, налагодив контакт із деякими зацікавленими особами. Від харчової промисловості, тобто живлення тіла, хочу перейти до живлення душі, інтелекту, себто зайнятися написанням статей, матеріалів, видавничою діяльністю».

Насамкінець.  Тепер знаємо, що Микола Плав’юк отримав українське громадянство. У травні 1993 року його знов було обрано головою Організації Українських Націоналістів, великий збір якої відбувся в Україні. Певна річ, він написав багато статей і матеріалів з політичних питань, зокрема українських. Його подальшим місцем проживання стали Україна й Канада.

У вічні світи він відійшов 10 березня 2012 року. Поховали Миколу Плав’юка на цвинтарі Св. Володимира в канадському місті Оквілл за 30 кілометрів від Торонто.