150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
ПОСТАТЬ. Для більшості з нас провінційний Симбірськ насамперед асоціюється з місцем народження Ульянова (Леніна), а не з містом, куди царська влада заслала видатного українського історика і автора фундаментальної «Історії України-Руси». До речі, на відміну від СРСР, в якому найважливішу наукову працю Михайла Грушевського ніколи не перевидавалися, у Російській імперії початкові томи цього фундаментального дослідження благополучно пройшли цензурні перепони і вийшли друком. Пояснюють це суто академічним стилем викладу, що так само, як у випадку з першими російськими перекладами «Капіталу» Карла Маркса, не викликав у цензорів жодних підозр у «крамолі».
Натомість «Історія України-Руси» стала для українців не менш революційною книгою, ніж марксистська теорія, адже вперше чітко й доказово ствердила, що «Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської Русі». Грушевському не забракло таланту й мужності заявити, що «пришивано куски історії українського народу до історії державного життя польського чи великоросійського народу, і вона розпадалася на низку розірваних, позбавлених всякого зв’язку епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілісністю, коли в основу кладеться соціальний і культурний процес» корінного населення України.
Не дивно, що «оцінкою заслуг» Грушевського з боку царської влади стало його заслання до Симбірська, згодом замінене на Казань і нарешті Москву. Натомість в Україні видатного історика і патріота після повалення царизму заочно обрали головою Української Центральної Ради. На чолі неї соціаліст і федераліст Грушевський пройшов складний шлях від ефемерної віри у єдність із російськими «братами по класу» до усвідомлення необхідності самостійної України, проголошеної фактично в унісон артилерійському обстрілу Києва червоноармійськими окупаційними ордами.
Можна і потрібно ставити на карб першому очільнику відродженої української держави соціалістичний романтизм і марні сподівання на дружбу з «братським російським народом», чий великодержавний шовінізм наочно продемонструвала агресія червоної Росії як проти України, так і всіх без винятку сусідів — Польщі, Фінляндії, республік Прибалтики та народів Кавказу і Середньої Азії. Однак не варто забувати, що саме Грушевський першим на офіційному рівні чітко означив межі майбутньої української держави та наполіг на негайному проголошенні її самостійності, щоб «поставити боротьбу з Совітом Народних Комісарів і більшовицькими бандами на справжній грунт — війни Великоросії на знищення України».
Мало хто знає, що під час тріумфального повернення Грушевського з Москви до Києва дивним чином спалахнув вагон, у якому їхала родина заочно обраного голови Центральної Ради. Лише щаслива випадковість врятувала людей, а весь багаж із рукописами науковця, бібліотекою і речами пішов за димом. Уже після повалення маріонетковим режимом Скоропадського Центральної Ради, як згадував Грушевський, «якийсь москаль хотів пробити мене багнетом, прокравшись до мене, але замість мене зранив мою жінку».
Після проголошення у квітні 1923 року ХІІ з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію, що набула в Україні форми українізації, видатний історик вирішив повернутися з еміграції на рідну землю. Він добре усвідомлював небезпечність цього кроку, але прагнув бути максимально корисним українському народу, працюючи на науковій ниві, де найбільш повно відкрився його талант дослідника.
Грушевському вдалося написати ще кілька томів «Історії України-Руси», однак, на відміну навіть від царської «тюрми народів», перевидання цієї праці в УСРР вирішили «відкласти до відповідного моменту», який за радянських часів так і не настав. У березні 1931 року науковця арештували. Причому на документах заведеної на нього кримінальної справи є помітки: «Отправлено тов. Сталину».
Втім, вусатий вождь ще побоювався реакції Заходу на знищення колишнього голови Української Центральної Ради, а тому, так само як згодом Довженку, обрав Москву місцем «почесного заслання» Грушевського. Реакцією на розпачливий лист науковця до голови Раднаркому СРСР стало відправлення видатного історика «на відпочинок». У санаторії Кисловодська вже пенсійного віку пацієнту чотири рази прооперували банальний карбункул, довівши справу до зараження крові. Як відверто скаже на похороні Грушевського Максим Рильський, покійний все життя «боровся за Україну, а помер на чужині. Таки доконала його Москва».
115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕМЕНА СКЛЯРЕНКА
Романи, які повернули нам історію
ТАЛАНТ. Серед численної когорти радянських письменників, більшості з яких судилося забуття, осібне місце належить творцю перших за часів СРСР історичних романів про Київську Русь Семену Скляренку. Саме завдяки його таланту ми згадали, що українці не лише спадкоємці козаків, а й давньоруської держави, що існувала вже тоді, коли на місці Москви і Петербурга були лише болота.
125 РОКІВ ПОЛТАВСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЮ.jpg)
Український модерн проти російської тюрми
ПОГЛЯД. Особливістю музейного закладу в Полтаві є не лише солідний вік і напрочуд цікаві експозиції, а й саме приміщення, споруджене свого часу як будинок земства. На намір розробити його проект у «південноросійському» стилі (слово «Україна» було тоді під забороною) київська газета «Киевлянин», відома своїм великодержавним шовінізмом, відреагувала коментарем, що є лише один зразок «малоросійської» архітектури — курінь на баштані.
Однак 30-річний архітектор Василь Кричевський створив справжній шедевр, що ввійшов в історію як перлина українського модерну. Не менш талановиті художники оздобили будівлю високомистецькими орнаментами, 15 гербами повітів Полтавщини та численними панно на історичну тематику. Навіть останній російський імператор Микола ІІ, який побував у місті на святкуванні 200-річчя Полтавської битви, віддав належне красі будинку тодішнього земства, заявивши: «Стиль споруди виконаний для прославлення малоросів та їхньої історії, що недопустимо і шкідливо для держави».
До речі, паралельно із творінням Кричевського в Полтаві споруджували будинок земельного банку, який, за задумом місцевих шовіністів-великоросів, помпезністю мав «утерти носа» зарозумілим «хахлам». Втім, земство стало музеєм, а російський «шедевр» слугував місцем розміщення управлінь ДПУ, НКВС і КДБ.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА БАГРЯНОГО
Вибір між орденом і безсмертям
ХАРАКТЕР. «Ударившись об мур, вифарблений в красивий колір підлості, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. Проте я не шкодую — так мусіло бути», — написав у передмові до поеми Ave Maria її 23-річний автор Іван Лозов’ягін, більше відомий за літературним псевдонімом Багряний. До речі, попри нібито суто російське прізвище, йдеться про суто український рід Лозов’яг, яких разом із мільйонами «малоросів» цілеспрямовано «омоскалювали».
Однак, на відміну від численних землячків, які з готовністю і навіть гордістю відцуралися свого роду-племені, Іван Багряний ще восьмирічним учнем російськомовної церковнопарафіяльної школи продемонстрував характер. Як згадував уже маститий митець, першими його літературними спробами стали українські вірші, написані «з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я рахував в арифметиці так, як навчала мати: один, два, три...»
1920 року вже підлітком Іван Багряний разом із братами і сестрами став очевидцем убивства свого однорукого 92-річного діда-каліки та його теж уже немолодого сина росіянами-червоноармійцями. Загибель дідуся й рідного дядька, звинувачених у «петлюрівщині», стала шоком, який спонукав не до помсти, а до банального прагнення за будь-яких обставин «бути тільки людиною».
На відміну від численної когорти «оспівувачів», які разом із Тичиною виводили «Партія веде!», впертий українець, навіть голодуючи, власним коштом друкував поетичні збірки і поеми. Це вже згадувана Ave Maria та присвячений повстанню українських селян проти московських монахів роман у віршах «Скелька», розцінений як «куркульський». Зокрема у розгромній статті критика Правдюка стверджувалося, що «Багряний у всіх історичних процесах XVII-XVIII сторіччя бачить лише одне національне поневолення України».
Цілком закономірно, що у 1932 році митця заарештували, однак, віддаючи належне його таланту, «по рокові сидіння в камері самотнього ув’язнення пропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно своє минуле й напишу велику поему про Сталіна». Однак вся крамола, в якій спромоглися звинуватити Багряного, звелась до «контрреволюційної пропаганди» в офіційно надрукованих творах, за що його засудили до 5 років поселення на Далекому Сході.
Після спроби втечі з віддалених місць поет опинився вже у БАМЛАГу, що, хоч як парадоксально, врятувало його від жорен великого терору в Україні. Лише у 1938 році Багряний повернувся на рідну землю, де його знову заарештували. Утім, упертий українець знову не визнав жодної вини, та через півроку з відбитими на допитах легенями і нирками його було випущено на свободу завдяки нині напівзабутій хвилі «беріївської відлиги».
За часів німецької окупації Іван Багряний працював у референтурі пропаганди ОУН і створив для театру п’єсу «Генерал», яку вже гітлерівці розцінили як «злісний наклеп» на їхній режим. Власне, навіть легендарний роман «Тигролови», перекладений фактично на всі основні мови світу, було написано, коли в листопаді 1943 року «бандерівець з Харкова» у Моршині безвилазно перебував у конспіративній квартирі, рятуючись від арешту німцями.
Створений вже в еміграції автобіографічний роман «Сад Гетсиманський» чимало горе-демократів на Заході, яких Ленін з усією прямотою називав «корисними нам ідіотами», вважали «брехнею на найдемократичніший у світі лад». Натомість Багряний не бачив жодної різниці між коричневим і червоним фашизмом, спадкоємцем яких нині стає путінський рашизм.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)