До цього фільму Олександра Ітигілова за сценарієм Сергія Гаврилюка, який стартував у компанії Euromedia за фінансування Держкіно (18 млн грн), де головні герої Христина й Миколка борються із силами зла, песиголовцями й повітрулями, залучено найкращих українських професіоналів.
Де буде весело і страшно
«О, це позапланове відключення електроенергії», — вигукнув хтось, і зі знімального павільйону вийшов у свитці, в перуці «під горщик» і з довгими вусами Остап Ступка з кухлем чаю, дозволивши журналістам розпитувати про його роль, «поки темно». А у «все, що можна було нам сказати» за умовами контракту про свого героя, поки що увійшло небагато: звати його Іван, у жінки Параски, з якою вони дуже хороша сімейна пара, він такий собі романтичний філософ-підкаблучник. «Ми потрапляємо в різні казкові ситуації, тому теж вважаємося казковими персонажами. Мені ця історія дуже подобається. А беручи участь в роботі над казкою, змінюєш манеру свого існування в кадрі, тому для актора це дуже цікава практика. В нашій українській історії, культурі, в казках так багато різного матеріалу, фольклорного й зокрема містичного, що ще знімати його й знімати», — узагальнив Остап.
Його кінематографічна половинка Параска трохи розповіла пресі про себе в статусі Ірми Вітовської: що з українських книжок бабусі-дідусі читали їй «Івасика Телесика», «Котигорошка», а сама вона дуже довго любила з підліткового віку Алісу Льюїса Керролла, і щоразу ця казка захоплювала її чимось іншим; що вперше грає «в українському архетипі, бо до цього якось завжди був європейський або сучасний матеріал, не було робіт, пов’язаних навіть з певним побутом. Я завжди думала, чому мене в цьому не бачать. Моя велика родина по батьковій лінії живе в селі, я туди часто їздила, реакції людей від землі передавалися, ставали мені співзвучними».
Актор Сергій Калантай у «Казках старого мельника» вживатиметься в найголовнішу нечисту силу — німецького воїна-загарбника Шмальца. У казках він грав давно, коли ще був у Києві в трупі Театру на Подолі, а вже 22 роки живе і працює в Німеччині, у Мюнхені. «Та своє творче мистецьке майбутнє бачу тільки в Україні», — зауважив він.
Дійством перших сцен фільму в знімальному павільйоні режисер Олександр Ітигілов керував за його стінами, вдивляючись в них на моніторі ноутбука. Просив когось тоненького пуху, щоб він не падав лапато, і додати димку, щоб «прочитався ранок»… Стилістика кінематографічної мови має специфіку та образність.
«Усе зробимо для того, щоб з’явився дуже якісний, дуже смішний продукт — «Казки старого мельника», — вигукнув Олександр Ітигілов, коли традиційно розбивали об штатив камери тарілку. «Де буде весело і страшно», — додала Параска-Ірма Вітовська.
Що є казкою для нас?
У декого з тих, кого зібрав разом перший знімальний день дитячого фільму Олександра Ітигілова «Казки старого мельника», я розпитувала, що вважають вони казкою у своєму житті. «Знімальний майданчик. Кіно», — відповів голова Держкіно Пилип Іллєнко, який «дуже багато знімався ще в дитинстві, а вперше потрапив у кадр у три роки в стрічці «Лісова пісня. Мавка»; грав тільки позитивних персонажів, але із задоволенням повернувся б до акторства, якби хтось побачив його і в негативному образі».
«Саме життя як казка, в ньому стільки подарунків долі, і один з найважливіших для мене — моя професія, тому що ніколи не думав, що стану артистом, це здавалося недосяжним світом», — сказав актор театру і кіно Олег Савкін, вовкулака в «Казках старого мельника», який зіграв негативних героїв чимало.
Пан Олег потрапив у колись нереальний для нього світ зовсім випадково, після навчання в нафтохімічному інституті в Баку, де народився і виріс, та в політехнічному в Харкові, куди переїхав: «коли зрозумів, що ні там, ні там себе не знаходжу». Хтось із знайомих порадив подати документи до Харківського інституту мистецтв (мабуть, з огляду на його вроду), і Олег, ніколи не розмовляючи українською, за місяць підготував нею вступну програму і став студентом останнього курсу корифея українського театру Леся Сердюка.
А щодо асоціацій із назвою майбутнього дитячого фільму, то спочатку сказав, що їх у його житті немає, та вже за мить собі заперечив: «Ви нагадали мені: свого часу був мельником мій дідусь у Самборі на Львівщині, він мав власний млин, коли моя мама була ще маленькою, тож я його не побачив, бо дерев, які були великими в моєму дитинстві, тоді ще не посадили»…
Руслана Лижичко казкою для себе назвала атмосферу в Карпатах та у Львові, коли вони шукали там історії для її фільмів і знімали «На Різдво до Львівського», «Різдво з Русланою», «Останнє Різдво 90-х», «Різдвяні легенди». Співачка братиме участь в музичному оформленні фільму «Казки старого мельника».
«Казка? — перепитала пані Ада Роговцева. — Це мій син, який пішов від мене. То було 50 років моєї казки»… Ця актриса нев’янучої вроди й незгасного таланту в 77 років вважає щастям, що в неї і тепер «багато роботи, ніяк не вирвеш вихідний, не всяка пташка долетить до середини Дніпра, а я в своєму віці все ще в польоті». Вона радіє, що долучиться до «Казок старого мельника» у національному колективі, гратиме з українськими колегами, бо вже чимало літ доводилося зніматися переважно з російськими акторами.
«Якщо роль зуміла зберегти життя…»
Актор Володимир ГОРЯНСЬКИЙ,
(козак Перець у фільмі):
Що було у вашому дитинстві чарівним?
— Та все моє дитинство у Стаханові Луганської області було чудовим — це ж стільки відкриттів! Мене все цікавило. Яскраві спогади про драмгурток, у якому ми грали в казці і в школі, і в Будинку піонерів.
Я був щасливим, коли тато вперше зробив мені паперового змія, якого ми запускали в полі. Склеїв його з газети «Правда» і шматочків фанери.
Як гадаєте, чи міг якийсь ваш персонаж щось змінити в житті глядача?
— Звичайно. Наприклад, Кость-психіатр із «Дня народження Буржуя». Це роль, яка стала дуже помітною і для багатьох людей знаковою. Пам’ятаю, на якійсь вечірці підійшов до мене чоловік: «Здрастуйте, я живу у Франції, років стільки-то минуло, як туди виїхав. Величезне спасибі, що ви врятували мені життя». Я поцікавився, як саме. «Подивившись «Буржуя», — пояснив він (а фільм завдяки супутникам був доступним у багатьох країнах), — я зрозумів, що треба жити».
Я тоді подумав: якщо якась роль зуміла зберегти хоч одне життя, заради цього варто працювати.
«Страх давно загубився…»
Співачка Руслана ЛИЖИЧКО
(візьме участь в музичному оформленні фільму):
Чого ви боялися в житті, Руслано?
— Змалку просила маму не вимикати вночі світло. Темрява не лякала — просто я її не люблю. І досі так сплю, щоб у мене мерехтів хоч один маленький ліхтарик. Це вже якась внутрішня філософія.
— А зараз вам чогось страшно?
— Ні, страх давно загубився, думаю, ми його вже не знайдемо. Та й добре, бо він не властивий українцям. Це генетичне, від Господа — що ми не боїмося. У нас були історичні закони князя Святослава, зокрема такий: сам не бійся і чужих не лякай. Дуже сильна фраза.
— Сьогодні початок зйомок «Казок старого мельника». Чи були ви колись у млині?
— Я ж народилася у Львові, але виросла в бабці Гані (в Ганни Олексіївни Лижичко) в селі Конюшки під Рогатином, на Івано-Франківщині. Ми ходили з бабусею до когось, хто мав такий спеціальний пристрій з важкого каміння, на якому вручну перетирають на борошно жито чи пшеницю. Я молола там зерно самотужки. Ой, це так цікаво! Такого приладдя там вже немає, хіба що збереглося в когось зі старших людей.
— Ви розповідаєте, мабуть, про жорна. Може, і хліб у бабусиній печі пекли?
— Пекла.
«Граємо, дістаючи все із себе»
Актор театру і кіно Олег САВКІН
(ватажок вовкулаків у стрічці):
— Які із ролей вам найдорожчі?
— Якось почув від старшого актора: «Знаєш, Олеже, зіграв 40—50 ролей, а запам’яталися тільки 2—3». Я тільки згодом зрозумів, що це означає. Вдячний долі за Армана Дюваля в «Дамі з камеліями» в Харкові. Там також дуже цікаво повернувся до мене Тіт-Нане з комедії Гольдоні «Кьоджинські перепалки»: на дипломному спектаклі я його не збагнув і не мав від ролі жодного задоволення, а зіграв у театрі — це був феєрверк. З київського періоду знаковий для мене Ерік Ларсон із п’єси Шмідта «Приховане кохання» в театрі «Сузір’я» Олексія Кужельного. У репертуарі, в якому зайнятий у театрі Лесі Українки, дуже захоплює робота в «Госпоже министерше» Нушича.
— Після вистави скидаєте із себе образ в театрі як робочий одяг чи він ще не полишає вас і вдома?
— Є ролі, які відпускають не одразу. Не тому, що ти якийсь ненормальний і не розрізняєш, де робота, а де життя. Після спектаклю спілкуєшся з домашніми, але внутрішньо відходиш від сцени мінімум годину-півтори. А ось кіношна напруга після фільмів триває довше, іноді навіть роками. Як, скажімо, в моїх етапних ролях у «Вінчанні зі смертю» Миколи Мащенка чи в «Аннушці» Сергія Ніконенка. Там серйозний психологічний бар’єр через негативні речі, не властиві моєму життю, а довелося підняти їх звідкись із глибини — ми ж нічого не придумуємо, граємо, дістаючи все із себе.
Людина з важкою долею, ватажок вовкулаків у «Казках старого мельника» теж бореться з добром, проте, звісно, не перемагає. Цей мій персонаж у казковому варіанті, гадаю, все-таки не тяжітиме наді мною довго.
— Цікаво, як надовго ваші герої поряд з глядачами і чи якось впливають на них?
— Майже шість останніх років я перебував у Польщі, грав польською мовою свого співвітчизника в телесеріалі. Спочатку поляки виписували в ньому певний «чорний характер» — так вони називають негатив. Але мій персонаж завоював у глядачів великі симпатії, й сценарій почали переінакшувати на його позитив. Настав час, коли мені дякували за цю роль у листах українці, котрі живуть і працюють у Польщі, і під час зустрічей на вулицях Варшави. Бо, наголошували вони, я змінив на краще ставлення до них поляків, які раніше сприймали їх переважно як обслугу.
— Дивовижно…
— Я теж дуже здивувався, тому що на собі цього не відчув. А своїм співвітчизникам, з’ясувалося, допоміг, уособлюючи в персонажі телесеріалу дуже гідного для поляків українця.
Ми в Google+