Олег Герман — автор численних поетичних збірок, прозових творів. Не лише має талант до красного слова, а й пише музику, співає, виступав на багатьох фестивалях, був режисером­постановником різних культурно­мистецьких заходів у краї й навіть художніх телефільмів. Він і науковець, захистив кандидатську дисертацію, доцент Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Пан Олег активно займається громадською роботою. А ще як художник­графік не раз представляв власні роботи на різних виставках.

Нині на його робочому столі поряд з аркушами, на яких занотовує нові твори для чергової книжки поезій, стоять баночки з акриловими фарбами різних кольорів. Каже, що його роки не дають уже змоги тягати гармати, а ось допомогти своїм талантом ЗСУ, волонтерам серце прагне. Нещодавно взявся розмальовувати військові тубуси, щоб їх волонтери змогли реалізувати на аукціоні та виторгувати 100 тисяч гривень. Ці кошти мають спрямувати на проєкт «На щиті».

Висока емоційна напруга

Душа пана Олега поетична, заховала в собі скарби рідного слова та гострий біль часу, в якому «навіяв пекло нам східний бурелом», «коли куля зі ствола до мами принесла чорну хустку і пустку». Його син Тарас, щойно 2014 року російський агресор прийшов з тими хмарами куль і вогню, долучився до створення в Тернополі логістичного центру, який взявся допомагати українським військовим. Нині Тарас теж у волонтерських лавах, але разом з побратимами втілює проєкт «На щиті»: вивозить тіла полеглих наших Героїв з місць, де тривають бойові дії, щоб доправити їх до рідних осель та із честю й гідністю провести в останню дорогу.

Тарас зізнався батькам, що часто, переходячи, перелізаючи, повзучи, щоб забрати загиблого українського бійця, думає: «Хто ж мене витягне звідси в разі нещастя?» Це болісно, треба мати міцну нервову систему. Але він іде вперед, виконує таку потрібну місію вдень і вночі, незважаючи ні на що, бо ж воїн має вернутися зі славою. Навіть на щиті.

Волонтерське об`єднання «На щиті» завдяки допомозі іншим небайдужим українцям змогло придбати автомашину з рефрижератором, щоб привозити тіла полеглих воїнів до їхніх батьків, дружин, дітей. Водночас волонтерам треба подбати про паливно­мастильні матеріали для транспортного засобу, інші необхідні речі. На все, звісно, потрібні кошти. Ось і поет та художник Олег Герман з Тернополя вирішив внести лепту в поважну справу. Поставив собі за мету розмалювати таку кількість військових тубусів і виставити їх на аукціон, щоб доброчинна сума сягнула 100 тисяч гривень.

«Хочеться в той метал внести живий струмінь, щоб там був звук пробудження, віри, надії», — розповідає. І добути цей звук прагне через малюнок, поетичні рядки і власні, і Шевченкові.

Пан Олег бере до рук тубус, який ще живий подихом війни, запахом, пилом,  з піском скрипучим. Зізнається, що не хоче його змивати, замальовувати, перефарбовувати, залишає таким, яким його привезли волонтери із фронту. Але є прогалини, місця чисті, й на них наносить малюнок, який композиційно в’яжеться навіть з обгорілими чи затертими написами на воєнному трофеї. Усе разом переростає і перетворюється в образ. Кожен розмальований тубус — окрема тема, яка не повторюється, але болить для автора, чимось визначається — подією, прочитаним чи побаченим, пережитим.

Творити на такому матеріалі нелегко. Тубус має циліндричну форму, отже властивість спотворювати зображення. Тому пан Олег спочатку викладає малюнок на аркуші, перефотографовує, роздруковує і прикладає до тубуса й починає малювати. У цілісному варіанті все вирівнюється й має вигляд, за яким можна писати цілий твір на вільну тему.

Першою роботою Олега Германа на тубусі став «Козак». Автор вивів фарбами на воєнному трофеї кремезного, сильного козака з чуприною­оселедцем, люлькою,  шаблею, пістолями за поясом і соколом на рамені. За цей розмальований лот на аукціоні покупець виклав найбільшу суму — 20 тисяч гривень. Пан Олег уже зібрав майже 60 тисяч гривень, розмалювавши понад десяток залізних свідків війни.

Коли я завітав до помешкання автора, він закінчував роботу ще над двома творами. На одному з тубусів з`явилося українське поле — спалене, сполене, яке ніби проростає вогнем, і з нього виокремлюється постать Тараса Шевченка та його слова­напуття «Борітеся — поборете!» Це четверта робота на шевченківську тему. На іншому воєнному трофеї бачимо жінку з булавою. Вона нині сильна як ніколи: і чоловіка на війну проведе, і чекатиме днями й ночами його з перемогою, дасть собі раду у вихованні дітей та про допомогу ЗСУ дбатиме.

Ознайомлююся й з роботами, які вже виставлено на аукціоні. Вражає тубус, що на ньому Олег Герман намалював небо, з якого ллється дощ і переходить у кров і краплями тече по обличчі жінки. Ці краплини падають на землю і проростають маками. З протилежного боку — портрет сина Тараса, місія якого — захистити цю жінку, отже й Україну. Високу емоційну напругу викликає й робота зустрічі маленького синочка з батьком. Довкруж усе поле у прапорах і могилах. Мати привела нащадка Героя до однієї з них, на якій написано «Тато». Художник виводить ще  Шевченкові рядки «І буде син, і буде мати…» Це означає, що рашистам нас не здолати, засяє яскраво українцям сонце перемоги, діти батьків­воїнів прокладуть шлях Україні у світле прийдешнє. 

Автор шукає різні теми, щоб,  розмальовуючи тубуси, показати на них жахіття і драматизм  нашого часу. Ось, скажімо, одразу знайшов покупця лот, на якому він зобразив доброго собачку Бровка з написом «Смерть москалям!» і застереженням «Загризу!» Ворог має знати, що на українській землі на нього чекає лише втрата власного життя.

Листи до сина

Олег Герман малює й молиться за свого сина, всіх захисників України. На окремих його тубусних роботах так і прочитаєте: «Молився й малював Олег Герман». На деяких прочитаєте його поетичні рядки, як­от освідчення воїна коханій:

В тобі любов моя і сила!
Я не віддам тебе нікому.

Вкраїні подаруєш сина,
І я повернуся додому.

Олег Герман чекає й на свого сина Тараса з доріг далеких і вогненних. Отримав від нього якось звісточку, де той дякує батькові за розмальовування тубусів. «Отже, я щось роблю добре», — каже пан Олег.

А тим часом тривоги й радість, драми й передчуття спонукають до написання листів до сина. Ще жодного з них Тарас не прочитав.

«Ці листи пишу на вітрах часу, вони не прив’язані до року чи дати, в них появляються нові думки, які прокидаються з гірок літ чи подій», — ділиться думками пан Олег. Здавалося б, жили роками в одному помешканні, можна було «виговоритися спільно від виплеску відвертості». Але ні, потрібен був час, стан душевного спокою, коли не емоції, не серце, а розум уважно й поважно спізнають їх.

Можливо, ці листи до сина прочитає не лише сам Тарас, а й широкий загал читачів. Можливо. Поки що Олег Герман їх пише. І купує власним коштом фарби, пензлі, шукає час, щоб втілити художні задуми на розмальовуванні військових тубусів задля підтримки проєкту «На щиті». Так допомагає не стільки синові Тарасу, скільки разом з ним стає в потребі іншим українцям. Прекрасно, що до цього дуету долучається ще сестра та донька Наталя, яка вже чимало років живе в Європі, у світі мистецтва. Вона надсилає різну матеріальну допомогу, підтримуючи в такий спосіб і почесну волонтерську справу брата Тараса, і наших військових.