Жителям міст складно зрозуміти, що означає вислів «немає зв’язку». До їхніх послуг — найсучасніші телекомунікаційні технології за прийнятними цінами. Натомість селяни іноді не можуть навіть звістку про себе подати у разі негоди, яка часто супроводжується відключенням електроенергії, бо в багатьох із них немає звичайного телефону.
Про те, чому в нашій країні склалася така ситуація і чому мобільний телефонний зв’язок не може повноцінно замінити фіксований, кореспондент «Урядового кур’єра» говорить з ініціатором створення в Україні Фонду загальнодоступних послуг, який має докорінно змінити ситуацію, народним депутатом Дмитром Шпеновим.
— Дмитре Юрійовичу, останнім часом ЗМІ багато пишуть про подані вами наприкінці минулого року законопроекти №3842-3844, що передбачають створення Фонду загальнодоступних послуг. Великий резонанс вони викликали і на ринку телекомунікацій. Що спонукало вас до подання такої ініціативи?
— До написання цих законопроектів мене підштовхнули численні звернення виборців, які скаржаться на брак телефонного зв’язку і якісного Інтернету. Протягом двох років з моменту обрання народним депутатом я постійно отримую письмові скарги і чую відповідні запитання під час зустрічей з людьми.
Такі звернення непоодинокі, тому я проаналізував ситуацію в окрузі й отримав такі цифри: понад 30 сіл і селищ у Широківському й Криворізькому районах взагалі не мають стаціонарного телефонного зв’язку. У масштабах області таких населених пунктів більш як 250. Ще близько 650 — так звані умовно телефонізовані, в яких є від 1 до 5 телефонів і немає можливості розширення їх кількості. Тобто проблема є, і вона доволі значна.
Ще більша кількість людей не має доступу до швидкісного Інтернету. Так, у Широківському районі такі послуги отримують лише в райцентрі. У решті населених пунктів, яких більш як 60 і в яких проживають понад 50% жителів району, можуть користуватися хіба що мобільним Інтернетом.
Поспілкувавшись зі своїми колегами по парламенту з різних регіонів, спеціалістами телекомунікаційної галузі, я зрозумів, що ця проблема має загальноукраїнський характер. За статистикою, близько восьми тисяч сільських населених пунктів, або майже третина їх загальної кількості, не мають телефонного зв’язку. Це майже 7 мільйонів домогосподарств. Про Інтернет навіть не йдеться — доступ до нього отримує лише кожен п’ятий житель села.
Понад 10% селян узагалі не мають телефонів
— Але ж це величезна кількість потенційних абонентів! Невже в них не зацікавлені гравці ринку телекомунікацій? Адже кількість користувачів Інтернету постійно зростає. Може, варто почекати — і проблема розв’яжеться, так би мовити, «еволюційним» шляхом?
— Чекати можна, але чи дочекаємося? Річ у тому, що прокладання телекомунікаційних мереж і встановлення обладнання коштує дуже дорого. З огляду на рівень тарифів на телекомунікаційні послуги і відносно невелику кількість та щільність абонентів у «проблемних» районах, витрати провайдерів можуть окупатися десятиріччями.
Кількість користувачів Інтернету справді збільшується, але переважно за рахунок міст, особливо великих. І якщо не вживати жодних заходів, територія України так і залишиться вкритою такими собі «білими плямами», де люди не матимуть навіть стаціонарного телефону.
— Наскільки взагалі актуальним на сьогодні є стаціонарний телефонний зв’язок? Хіба його не можна замінити мобільними телефонами, які вже є, здається, у всіх і які, до речі, дають змогу користуватися мобільним Інтернетом?
— По-перше, ви дещо перебільшуєте. За даними соціологів, серед селян понад 10% не мають взагалі жодного телефону — ні мобільного, ні стаціонарного. Мабуть, можна було б забезпечити їх мобільними, але хто і за які кошти повинен це робити?
Другий аспект — надійність і доступність такого зв’язку. Не секрет, що в сільській місцевості покриття навіть основних мобільних операторів недостатньо якісне. Я постійно їжджу територією округу, й інколи потрібно добряче пошукати місце, де якісний сигнал. До цього часу три мобільні оператори, які називають себе загальнонаціональними, не можуть забезпечити 100% покриття всієї території країни. Дані Українського державного центру радіочастот свідчать, що лише на 80% території України мобільний зв’язок можна назвати стійким.
Крім того, стабільність мобільного зв’язку залежить і від погодних умов, тому за їх погіршення мережа може просто зникнути. Ви, напевно, бачили в новинах, як снігова буря в кінці січня фактично паралізувала життя сотень населених пунктів на півдні і сході країни. Сильні вітри обірвали кілометри ліній електропередач, залишивши тисячі людей без електроенергії. І зв’язатися в цей час можна було лише з тими, в кого є стаціонарний телефон, бо мобільні просто не працювали, — вишкам стільникового зв’язку також потрібен електричний струм. І ось уявіть собі ситуацію, коли самотня старенька в селі кілька днів сидить без світла, стаціонарного телефону в неї немає, а мобільний, подарований дітьми, не працює, та й за цей час встиг розрядитися. А раптом у неї виникнуть проблеми зі здоров’ям? Як їй викликати допомогу?
А мобільний Інтернет — це взагалі тема окремої розмови. Як ви уявляєте, наприклад, уроки з інформатики у школах з використанням мобільного Інтернету? А що робити дітям, у яких немає можливості купувати смартфони, оплачувати послуги?
Зважаючи на світовий досвід
— Чому саме Фонд загальнодоступних послуг має виправити ситуацію?
— Усвідомивши масштаб проблеми, я звернувся до світового досвіду, бо Україна далеко не першою зіткнулася з нею. Її розв’язанням займалися і наші сусіди: Росія, Білорусь, країни ЄС, а також США, Індія, Чилі тощо.
Всі вони йшли тим шляхом, який запропоновано і в моїх законопроектах. Ідея полягає у створенні спеціального фонду, який стимулюватиме розвиток інфраструктури у віддалених, сільських, гірських районах. Наповнюватиметься фонд за рахунок відрахування розміром 3,5% доходів усіх телекомунікаційних компаній, що працюють на ринку.
Отримати ці кошти зможе кожна компанія, яка забезпечить надання телекомунікаційних послуг у так званих проблемних районах. Фонд відшкодовуватиме кошти, витрачені на інфраструктуру — обладнання, прокладання мережі тощо.
Таким чином, кошти залишаться в галузі, а за рахунок такого перерозподілу будуть вирівняні витрати на підключення нових абонентів у містах та в сільській місцевості. Це і є принцип соціальної справедливості у класичному вигляді.
— Учасники ринку, м’яко кажучи, не в захваті від вашої ініціативи. Провідні мобільні оператори вказали на недоцільність створення такого фонду. Зокрема вони попередили, що додаткові відрахування можуть призвести до збільшення вартості послуг. Як ви це прокоментуєте?
— Будь-який бізнес намагається сплачувати якнайменше податків, і це природно. Проте подібні заяви мені видаються щонайменше не зовсім щирими.
У ЄС рентабельність операторів мобільного зв’язку — 18 — 23%, у Росії — 20 — 30%. Рентабельність українських операторів оцінюється Антимонопольним комітетом на рівні більш як 50%. Як ви гадаєте, чи є в них можливість сплачувати 3,5% у фонд, не перекладаючи це на плечі споживача? На мій погляд, є.
Більше того, за даними НКРЗІ, 2013 року вартість мобільного зв’язку без запровадження будь-яких додаткових податків зросла на 22,8%. Чи доречно за таких умов казати про брак рентабельності та необхідність підвищення тарифів?
На місцях ідею підтримують
— У разі ухвалення законопроекту як швидко фонд забезпечить жителів сільських і віддалених районів фіксованим зв’язком?
— Я розраховую, що протягом п’яти-шести років кожен населений пункт в Україні обов’язково матиме такий зв’язок. А це дасть можливість людям отримати і швидкісний Інтернет, і цифрове телебачення, й інші послуги.
Після того, як я передав до парламенту свої законопроекти, мені телефонували чимало представників влади з усіх кінців України — від губернаторів до керівників районів та селищ. Вони одностайно підтримують цю ідею, бо в кожного з них у підпорядкуванні є райони, з якими буває вкрай складно зв’язатися. Люди роками звертаються до влади з проханням забезпечити їх стабільним зв’язком, але на це ні в державному, ні в місцевому бюджетах немає коштів.
Тому я глибоко переконаний, що іншого шляху в нас просто немає. У XXI сторіччі жителі країни в центрі Європи обов’язково повинні мати доступ до сучасних технологій й усі можливості для повноцінного отримання інформації і всебічного розвитку. У підсумку від цього виграє кожен окремий громадянин, галузь, економіка держави загалом. Наприклад, у країнах Латинської Америки збільшення покриття швидкісного Інтернету лише на 2% привело до створення 378 тисяч робочих місць. А це, погодьтеся, істотно.
Сергій КОСЕНКО для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ШПЕНОВ. Народився 1978 р. в м. Харків. У 2001 р. закінчив Національну юридичну академію України імені Я. Мудрого (спеціальність «правознавство»); 2005 р. — Харківський національний університет імені В. Каразіна (спеціальність «фінанси»).
Працював мотористом, юрисконсультом, був приватним підприємцем. У 2007 році — генеральний директор ТОВ «Інститут стратегічних досліджень» (м. Київ).
Народний депутат України VI і VII скликань. Заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя.
Кандидат юридичних наук. Заслужений юрист України. Одружений. Виховує трьох дочок і сина.