Випускник середньої школи №5 шахтарського селища Володарськ, що розташоване поблизу Свердловська Луганської області, Дмитро Ласкавий у 22 роки захистив кандидатську дисертацію, а вже у 28 років став наймолодшим доктором наук в Україні. Шахтарське селище, та й сам Свердловськ, — серце Донбасу. Проте Дмитро, який зумів за 11 років здійснити наукові відкриття в межах тем «Англійсько-російське протиріччя в Персії: нафтовий фактор, 1901 — 1917» і «Велика Британія і міжнародні суперечності навколо поділу персько-месопотамської нафти, 1918 — 1928», вважає, що ярлики, які навішені Донбасу та його жителям, — це неправильне уявлення про реальність. Як людина, що не звикла пасувати перед труднощами, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету імені Тараса Шевченка готовий спростувати стереотипи, у тому числі соціальні та світоглядні.
— Ви так швидко подолали шлях, на який в інших людей іде все життя, — від студента до професора...
— Не так швидко, як здається. Просто я став на цей шлях раніше за інших. Але загалом на роботу в мене пішло майже 11 років.
Школу закінчив із золотою медаллю. Тож коли вступав до вишу, мав пільгу: якщо набираю перед екзаменаційною комісією під час відповіді певну кількість балів, то не складаю інших іспитів. Головою приймальної комісії тоді був Михайло Степанович Бурьян. Він поставив мені безліч запитань, і я на них відповів.
У вересні, коли я вже був студентом і знав, що це доктор наук, відомий сходознавець, він якось зустрів мене в коридорі і запросив на кафедру. Сказав, що пам’ятає, у мене глибокі знання з історії. Запропонував зайнятися вже більш поглиблено науковою темою на вибір. Але тоді мені історія була цікава як наука в принципі, своєї теми не мав.
Щоправда, зі шкільних років мене цікавила Великобританія як країна. А науковим напрямком досліджень Михайла Степановича була саме зовнішня політика Великобританії. Тут ми знайшли спільні інтереси.
Якось у книжці відомого радянського і російського історика В. Г. Трухановського «Вінстон Черчилль» я звернув увагу на маленький абзац про англійсько-іранську нафтову компанію, яка була невеликою, але уряд обрав її як головного постачальника нафти для королівського флоту. Мене зацікавило: а чому так? Якась маленька компанія раптом для флоту володарки морів виступає головним постачальником?
Відтоді цим питанням і займаюся.
— То чим саме так приваблювала Великобританія?
— Своєю самобутністю й дивовижною послідовністю в досягненні окреслених цілей. Попри зміну урядів, партій при владі, країна завжди послідовно відстоювала свої державні національні інтереси.
Великобританія — дуже складна країна з багатогранною історією. Але водночас у ній досить толерантна політика стосовно народів, які там проживають, — англійців, ірландців, шотландців, валлійців. Тому у Великобританії багато чого можна вчитися.
Можна вчитися навіть, як ця країна курсами з вивчення англійської мови та освітніх послуг заробляє значно більше, ніж деякі держави на продажу своїх природних ресурсів. Великобританія продає свій інтелектуальний продукт, а не кар’єри, свердловини і шахти.
— Чи може тема ваших наукових досліджень зацікавити сучасника?
— Наведу приклад. Здавалося б, далекі 1918—1920 роки. Загибель Австро-Угорської та Російської імперій, закінчилася Перша світова війна. Великобританія і Франція як країни-переможниці удвох, без США, вирішують поділити між собою нафтовий ринок і прибутки від експлуатації нафтових родовищ у східній півкулі. У тому числі це стосувалося території України, наприклад Галичини.
Великобританія і Франція вирішують питання, не оглядаючись ні на більшовиків, ні на Директорію, гетьманський уряд України — тобто не питаючи нікого, хто керував цими територіями. Головне, що вони поділили поміж собою, домовилися одна з одною. Така політика великих держав. Актуально це й нині.
А щодо нафтового чинника, то він і сьогодні є одним з головних чинників впливу на міжнародні відносини. На кожну країну у світі. Адже нафта — це головний «будівельний» матеріал цивілізації. Більшість предметів, що нас оточують, зроблені саме з нафти й нафтопродуктів. І хто володіє нафтою, той решті світу диктує умови життя, роботи, продажу.
— Тож у ваших наукових робіт є прикладне значення?
— Кожна наукова праця має прикладне значення. Результати моїх досліджень можуть використати компанії, які працюють в енергетичній сфері, Міністерство закордонних справ, при підготовці курсів та спецкурсів із всесвітньої історії та міжнародних відносин.
Інша річ — наскільки наука використовується. І тут мова не про мої напрацювання, а в принципі про роль науки в житті нашої країни. Ми знаємо, наскільки важко реалізувати наукові ідеї, розробки, патенти і скільки головного болю та проблем завдають «бої за науку». Хочеться вірити, що з часом ситуація поступово виправиться на краще.
— Не виникало бажання виїхати в омріяну вами Великобританію, адже знаєте англійську, провчилися у школі перекладачів навіть довше, ніж у виші, — п’ять з половиною років?
— Були й такі думки, не приховую. Особливо коли виникли труднощі із захистом докторської дисертації. В Україні склалися такі традиції, що раніше ніж через 5 років після захисту кандидатської дисертації докторську представляти до захисту, так би мовити, не заведено.
Та думки про від’їзд відкинув. Я не звик здаватися. Можу відійти від перешкоди, але лише для того, щоб подумати, як її подолати.
— Про Донбас нині багато пишуть негативного. Мовляв, тут далеко не найкращий рівень освіти, культури, мови. Ви спостерігаєте за студентами як викладач. Ви родом із шахтарського селища, де, напевно, багато хто ходить по вулиці у спортивних штанях... Чи достатньо поряд з вами людей, з якими можете говорити про своє світосприйняття? Немає проблеми співрозмовника?
— Я спілкуюся з різними людьми в Україні й за її межами і можу запевнити, що рівень освіти на Донбасі анітрохи не нижчий. Скрізь є люди освічені і є некультурні. Мені прикро, що виникли такі історичні кліше про Донбас. Їх створили одні навмисне й ввели в суспільну свідомість, аби інші в це повірили. Але будь-яке політичне кліше про будь-яку територію і її жителів не відображає реальності.
Я постійно повторюю студентам: ви закінчите виш, забудете мене, не знаю, чи стане в пригоді вам диплом, але хочу добитися одного: щоб ви навчилися думати, критично мислити.
Часто наводжу приклад дослідника класичного документа. Є усталене переконання, що мемуари пишуть не для того, щоб щось розповісти або показати, а саме для того, щоб приховати ті чи інші факти. Тож потрібно вчитися критично мислити.
— Можливо, такі епітети наші земляки заслужили тим, що не активні в теперішніх подіях?
— Сам я в нещодавніх політичних подіях не брав участі. Дотримуюся тієї точки зору, що в нас одна з найдемократичніших конституцій у світі й кожна людина має право на власну думку. Стосовно цього в англійців, адже це країна однієї з найстаріших демократій, є влучне прислів’я, неодноразово перефразоване в інших країнах: свобода вашого носа закінчується там, де починається свобода мого кулака (і навпаки).
— Але країна одна. Чи має бути і її доля єдиною?
— Наша доля в наших руках. У принципі, країна — одна. Але в неї дуже багата історія. Території, які входять до складу сучасної України, протягом століть перебували в складі різних імперій та держав. І тому ми повинні сприймати історію нашої країни в усьому її різноманітті, не вириваючи з неї «сторінок» на догоду тим чи тим політичним подіям чи лідерам різних епох.
— Однак чи є те, що країні не дасть розпастися?
— На мій погляд, перехід країни від однієї до іншої форми державного устрою (унітарного, федерація, конфедерація) не означає її розпаду.
Наприклад, Швейцарія — найстаріша конфедерація Європи. Але не розпалася, а благополучно існує в Західній Європі, й багато хто хотів би там жити.
А головна сила будь-якої країни, аби бути разом, — це розуміння: якщо ми будемо роз’єднані, то будемо слабкі. Тож нам зі сторони нав’язуватимуть те, що вигідно іншим народам і країнам, а не те, що вигідно власне нам самим.
— Від чого, на ваш погляд, залежить це розуміння? Має бути лідер? Об’єднавча ідея? Чи може допомогти література, і зокрема вірші Тараса Шевченка?
— До речі, в Тараса Шевченка є хороші слова, що вписані до емблеми нашого університету: «… і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…». Золоті слова.
Не можна говорити, що певна нація домінує над усіма, що ми не визнаємо досягнень чиєїсь країни, і не можна займатися самоприниженням. Треба знаходити золоту середину.
А пошук національної ідеї притаманний усім країнам та народам, і Україна в цьому сенсі, мені здається, не є винятком.
— Історик має бути спостерігачем дійсності чи брати участь у процесі творіння?
— Попри те, що є історичні науки і політичні, загалом історію завжди вважали наукою політичною. І для цього є свої причини. Бо, як казав герой В’ячеслава Тихонова, вчитель історії з фільму «Доживемо до понеділка», «Історія — наука, яка робить людину громадянином». Інша річ, чи правомочна історія виносити на суд науковий або громадський те чи те трактування фактів. Про це дискутують учені.
Але не надаючи оцінки певній події, ми не зможемо говорити про те, правильний той досвід чи хибний, і чи вартий він уваги нащадків. Бо історія — це передача досвіду суспільного розвитку від покоління до покоління.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ЛАСКАВИЙ. Народився 1984 року в селищі міського типу Володарськ Луганської області. У 2007 році в Інституті сходознавства імені
А. Кримського НАН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Англійсько-російське суперництво в Персії: нафтовий фактор, 1901 — 1917». У 2013 році в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна захистив докторську дисертацію на тему Велика Британія і міжнародні протиріччя навколо поділу персько-месопотамської нафти, 1918 — 1928». Із січня 2014-го обраний професором кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.