Руслана Данілкіна 18-річною пішла добровольцем на фронт. І не в якийсь там штаб, а на передову широкомасштабної війни. 10 лютого 2023-го вона потрапила під обстріл і втратила ногу. Але інвалідність не зламала Руслану: вона прагне якнайшвидше вилікуватися й надалі бути корисною рідній Батьківщині.

У Збройних силах України нині служать майже 60 тисяч жінок, з яких 41 тисяча обіймає саме військові посади, а 5 тисяч — воюють на передовій. Вони несуть службу у змішаних підрозділах разом із чоловіками. 30-річна Марина, наприклад, виконує бойові завдання як сапер. А Любов Плаксюк, яка до 2016-го працювала вчителькою історії, пройшла шлях від радіотелефоністки до командира відділення управління, нині очолила артилерійський підрозділ.

Зруйнувала стереотип і обрала суто чоловічу професію Євгенія Бакай: нині вона старшина рульової команди 2 статті та перша в Україні дівчина-штурман національного флоту.

Пішла на війну 2014-го разом із чоловіком і Олена Білозерська. Спочатку  була снайпером у складі ДУК «Правий сектор» та УДА, а після того, як 2018 року закінчила офіцерські курси, командує взводом САУ. 

Ось такі вони, українські жінки, яких росія не залякала війною й не змусила ховатися в підвалах. Про славних співвітчизниць, які воювали й нині воюють на фронті, можна розповідати годинами. Переконаний, що їхні імена гідно оцінять після Перемоги та віддадуть шану кожній. Наша сьогоднішня  розповідь про двох киянок і двох луганчанок, з якими автор познайомився на одній з виставок, присвячених нескореним жінкам.

Солдатська мама

Любов Сановська народилася в Києві на Андріївському узвозі. Тут, каже, виросла, стала лікаркою. Нині — ургентною. Мабуть, через те, що має чоловіка-військового, сина, який із 5 травня 2014 року воює на різних фронтах проти російських окупантів, двох зятів, які теж стали на захист Батьківщини після широкомасштабного наступу московії, пані Люба не змогла й сама всидіти вдома.

«На фронт, — каже, — пішла 2016-го. Спочатку служила на кордоні з анексованим Кримом в селищі Чонгар, а потім доля закинула в Донецьку область. Там працювала бойовим медиком — лікарем підрозділу. Із солдатами в окопах воювала, їла їхню кашу, макарони. Для одних була мамою, для інших — сестрою. Разом раділи перемогам, сумували із приводу загибелі побратимів. Усяке бувало».

Любов Сановська непокоїлася за кожного бійця, бо бачила в них свого сина, зятів. Сина, до речі, багато разів було поранено на фронті, зокрема під Іловайськом, він пережив сім клінічних смертей. Але щоразу знаходив у собі сили вижити і знову вирушав на фронт. Брав участь у звільненні заручників. Я дуже хотів його ім’я написати великими літерами, але пані Сановська сказала, що ще не час.

«Після Перемоги згадаємо всіх. Син, до речі, дізнався, що я пішла на фронт, лише через пів року, — наголосила. — Не писала йому нічого з передової, бо якби зробила це, приїхав би, схопив на руки й вивіз додому. Тепер теж думаю повернутися на фронт. Якщо не в окопи, то хоч допомагати жителям тих населених пунктів, які визволили наші воїни. Там кожна пара медичних рук — на вагу золота».

Пані Любов трохи помовчала, а потім знову тихо заговорила: «Скажу щиро: мені набагато легше там, на передовій, із хлопчиками, ніж у Києві. На Великдень цього року загинув зять Юрій, який був мені другим сином. Служив артилеристом. Його позицію накрили рашисти. Коли в понеділок після Великодня (з Юрієм, до речі, прощався Київ на Майдані. — О.К.) хоронила свого синочка-зятя, в мене перед очима пройшли всі чужі діти, яких лікувала на фронті. Там мене часто запитували, чого мені не сидиться в Києві з онуками — їх аж 12. Відповідала: «Допоможу тут комусь, а хтось допоможе моєму синові».

Любов Сановська нині хвилюється за чоловіка, другого зятя Олександра, які теж воюють на фронті, третього зятя, що працює лікарем. Материнське серце всіх їх хоче захистити, пригорнути до себе.

«Над нашим Києвом часто з’являються ангели, —  дивиться кудись удалечінь. — Українські ЗМІ  навіть друкують різні фото. На мою думку, це наші воїни, які загинули, захищаючи Батьківщину».

Хотілося в цей момент обійняти цю вже немолоду жінку й поцілувати її руки.

Розмальовували танчики

Війна в життя художниці керівниці гуртка «Цікаві штучки», директорки музею «Світлиця», працівниці культурно-мистецького центру Дарницького району волонтерки Яни Власенко-Бернацької прийшла ще 2014 року, коли киянка їздила на Луганщину розписувати Лисичанський дитячий будинок. Це був проєкт «Артсело» — український національний різновид розпису, якого пані Яна навчилася в Самчиках Старокостянтинівського району Хмельницької області.

А до 2014 року художниця опікувалася онкохворими дітками, беручи участь в іншому проєкті — «Школа героїв», розмальовувала онкогематологічні палати, де лежали маленькі пацієнти, які проходили хіміотерапію.

«Намагалась якось абстрагувати маленьких пацієнтів від невеселих думок, — згадує пані Яна. — Малювала пташок. Адже діткам, які лежали в палаті по кілька місяців, приємніше було дивитися не на білі стіни, а на кольорові картинки. Вони почали звикати до пташок-надій, які дивилися на них зі стін кожної палати, і настрій у хлопчиків та дівчаток поліпшувався. Потім почала розмальовувати закрите відділення ВІЛ-інфекції, розробляючи лабіринти, щоб дітям було цікаво рухатися ними, — це, кажуть, теж відвертає думки від хвороби. Як народний майстер художнього розпису старалася створити дітям позитивну ауру в лікарні».

До речі, Яна народилася в сім’ї художника Юрія Власенка. І та підготовка, яку вона пройшла в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука за фахом українська народна вишивка під керівництвом Олени Феоклістової (закінчила 1994 року з відзнакою), дуже знадобилася. А потім був курс українського народного ткацтва під керівництвом Людмили Жоголь (1995), Київська академія мистецтв та архітектури, відділення сценографії під керівництвом Данила Лідера (закінчила 2000-го). 2000 року стала членом Національної спілки художників. Не випадково роботами Яни Власенко-Бернацької цікавляться колекціонери не лише в Україні, а й за кордоном.

2020 року разом із жителями Дарницького району та учнями пані Яна створила найбільший паркан самчиківського розпису — 142 метри. 2 грудня того самого року отримала сертифікат, зареєстрований у Національному реєстрі рекордів України. А в серпні 2021-го стала співавтором ескіза мурала, присвяченого підтримці жінок, які постраждали від домашнього насильства, «Народжені з попелу» за участю президента фонду ФФЮН СДГ, посла центру ЮНЕСКО в Болоньї Мауріціо Ароніки.

«Нині опікуюся четвертою танковою бригадою, — веде далі пані Яна. — Почалося все з того, що хлопці попросили дістати їм… вологі серветки. Я офіційно перебуваю у двох волонтерських організаціях, тому старалася виконати всі їхні замовлення — від натовських танкових комбінезонів, які не горять, до запчастин до шкарпеток і трусів (усміхається). Перед наступом на Ізюм танкісти, наприклад, попросили дістати п’ять антен на танчики. Підняла всі фонди, які знала, і вдалося-таки купити ці антени. Ми їх буквально за годину-дві до наступу привезли в підрозділ. Воїни встановили антени на техніку, й через годину танчики вже форсували Сіверський Донець і йшли в наступ».

На прохання воїнів пані Яна розмалювала танчики за десять кілометрів від передової орнаментом. Це був її спільний проєкт  із художником Андрієм Котлярчуком, який часто їздить на фронт. Яна навіть робила малюнки нашим воїнам на тілі, але це були не тату. Художниця займається розписом воєнних артефактів.

«Вважаю, що пензлі та фарби мають надихати воїнів, — ніби виправдовує своє заняття пані Яна. — Розмалювала найбільший в Україні мурал «Клич роду» завдовжки 91 метр 16 сантиметрів на набережній біля Дніпра. Зобразила на ньому лелек, які летять на тлі української вишиванки. У мурал заклала ідею, що кожна квітка вишиванки, а їх там понад 90, символізувала людину, нашого воїна, який боронив державу».

А ще Яна Власенко-Бернацька намагається робити  внесок в інформаційну війну: «Щоб протистояти всьому, що мелють кремлівські пропагандисти, потрібно мати креативність і натхнення. Після 2014 року ми опустили руки, вважаю, у плані пропаганди власних цінностей. Насамперед там, на тимчасово окупованому сході України. Думали, що всю ту ахінею, яку несе російська пропаганда, — як бандерівці, наприклад, їдять дітей, наші окуповані співвітчизники, самі росіяни не сприйматимуть. А вийшло навпаки. Тому нині потрібно виправляти ситуацію, і я роз’яснюватиму світові, що відбувається насправді».

«Виткана зі сталі»

Для жінок Луганщини війна була набагато важчим випробуванням, ніж для інших. Бо їм як нікому довелося пізнати і зраду рідних, близьких та друзів, і розлучення родин, коли чоловік залишався на окупованій території, а дружина виїжджала в Україну, чи навпаки, і доноси, які писала навіть сестра на сестру. Чимало родин 2014-го повністю втратили майно, бо підтримували Україну чи розмовляли українською. Тож доводилося розпочинати нове життя по-новому, без нічого, ще й хоч і в Україні, але на чужині.

 У жовтні 1995 року почала працювати ведучою телебачення на ТРК «Луч» в місті Красний Луч Луганської області. Журналістський гарт, як мені здається, і сформував характер Ірини, її політичні погляди.

Нині пані Веригіну знає вся Україна як політика, громадського діяча, члена Національної спілки журналістів і сильну жінку Луганщини. Її мужністю захоплюються чоловіки. Особливо із 17 березня 2014 року, коли  згідно з розпорядженням голови облдержадміністрації її було призначено на посаду першого заступника голови Луганської ОДА. Саме тоді сюди прийшла війна, яка налякала не пані Ірину, а керівника області Михайла Болотського, котрий безсоромно… втік, боячись відповідальності та змін, що насувалися.

«Найгарячіші події відбувалися 29 квітня 2014-го, — згадує Ірина Веригіна. — Голова ОДА поїхав у відрядження у Київ і не повернувся. Підтримувані москвою сепаратисти відчули свою силу і вдруге захопили приміщення облдержадміністрації, обласну прокуратуру. Згодом почали хапати патріотів і кидати їх у підвали приміщення управління СБУ. Тому багато наших людей змушені були виїхати.

Приміщення, яке я орендувала, сепаратисти підірвали. Вони відстежували моє перебування, тому щоночі я ночувала в різних місцях. Із Луганська до Сватового виїхала 9 травня, хоч в Адміністрації Президента рекомендували зробити це раніше. Залишалася до останнього тому, що потрібно було коригувати роботу української армії, будувати блокпости, проводити військові колони.

Робили це переважно вночі, щоб ворожі інформатори не змогли видати координати, коли і куди їдемо. Часто сама сідала в машину і показувала дорогу, де можна будувати блокпости. Зверталися до фермерів, щоб дали бетонні блоки. Окремі ділилися ними безплатно.

Коли покидала Луганськ, в погоню за мною кинулися чеченці, яким дали завдання захопити мене в полон. Вдячна водієві, який зумів відірватися від переслідувачів. Їхала без охорони, щоб не можна було визначити місце перебування. Змінила чотири машини. Сепаратисти, коли проїжджала через їхній блокпост у місті Щастя, були п’яні, тому не впізнали, хоч мої фотографії висіли на цьому блокпосту і бандити кидали в них дротики».

10 травня 2014 року Ірину Веригіну призначили керівником Луганської області. Ця посада зобов’язувала сконцентруватися, набратися сил і через не можу почати нове життя. На тендітні жіночі плечі ліг надважкий тягар великої відповідальності.

Скільки сліз та горя тоді побачила Веригіна: 22 травня 2014 року було зафіксовано перші втрати українських патріотів на Луганщині. Під Рубіжним загинули двоє бійців 30 механізованої Новоград-Волинської бригади Сергій Ярошенко та Олександр Ковальчук. Ворог безжально все знищував на шляху. Навіть дітей. Їх намагалися вивезти до росії й там виховувати в дусі ненависті до України. Веригіна зробила, здавалося, неможливе: змогла відправити на відпочинок на захід України тисячі дітей. І коли ті почали повертатися до родин, то вже розуміли, хто ворог для них, а хто друг.

русня хотіла за це помститися пані Ірині й підірвала її квартиру. На неї, як на загнаного звіра, російська армія відкрила полювання. Веригіній загрожувала смертельна небезпека. Але очільниця області стиснула зуби, поплакала й будувала блокпости, коригувала роботу української армії, налагодила доставку гуманітарної допомоги на Луганщину, боролася за кожну дитину-сироту з луганського інтернату, яких окупант намагався вивезти до московії. Останнім потягом з Луганська до Харкова Веригіна вивезла 50 важкохворих людей, які потребували гемодіалізу.

Ірина Веригіна дуже часто виїжджала на передову й допомагала українським військовим. Вирішувала питання енергопостачання області, яке перебувало у критичній точці. Після знищення рашистами підстанції область залишилася без світла, води та зв’язку. І тоді очільниця зайнялася справами на Луганській ТЕЦ в місті Щастя.

Брала участь Ірина Веригіна й у створенні добровольчих батальйонів «Айдар» та «Луганськ-1». За її головування українська армія визволила такі населені пункти області, як Щастя, Сєверодонецьк, Лисичанськ, частину Станично-Луганського та Попаснянського районів.

На юридичному фронті пані Ірина теж вела активну боротьбу з окупантами: разом з командою «Сила права» в українських судах доводила факти агресії рф та окупації України з перших днів війни. Усі факти зафіксовано. А Голосіївський районний суд міста Києва виніс ухвалу  у справі «Ірина Веригіна проти рф», у якій наклав арешт на виплату кредиту обсягом 3 мільярди доларів, який Україна отримала від росії в період режиму януковича 2013 року.

«Виткана зі сталі», — так кажуть про Ірину Веригіну. І вона справді така. Хоч, як і будь-яка жінка, хоче тепла, миру й затишку собі, родині, Україні.

«Плач не дав свободи ще нікому»

Кажуть, що доки людина відчуває біль, вона жива. А доки відчуває чужий біль, вона людина. Корінна луганчанка Наталія Журбенко, або, як її ще називають, Свєта Свєтікова, саме з таких людей. Ще 2014 року, коли в обласному центрі з’явилися російські танки, вона пройнялася болем Луганщини й почала закликати городян чинити опір окупантові, який грубо порушив Конституцію України. За це її прозвали бандерівкою, правосєчкою і 8 липня 2014-го «попросили» з міста.

«Доїхала тоді, — згадує перший рік російсько-української війни Наталія Журбенко, — лише до Станиці Луганської, крайньої точки АТО/ООС, бо раніше перенесла травму хребта, тож фізично не могла довго перебувати в дорозі. Першим новим місцем мого подальшого проживання стали Ольховські дачі. Моя хата була крайньою, під лісом. І якось я побачила там наших українських військовослужбовців — голих, босих. Спека стояла, пам’ятаю, майже 45 градусів на сонці, а хлопці чекали на волонтерів. Вони привезли їм одне цинкове відро та гумові чоботи. Я тоді сказала солдатам: «Не знаю, як у мене це вийде, але зроблю так, щоб у вас було все, максимально необхідне для життя та служби».

Наталія Журбенко не збирала на це гроші, а витрачала на потреби армійців власні, за які, до речі, могла спокійнісінько виїхати в безпечне місце, десь під Київ, і купити там невеличкий будинок, щоб спокійно жити. Та вона свідомо обрала цей шлях, переживши у Станиці Луганській 19 ротацій українських підрозділів, упродовж яких познайомилася з багатьма хоробрими воїнами ЗСУ. «Гадаю, — каже, — що й вони теж згадують мене добрим словом».

На жаль, і Станиця Луганська не стала другою домівкою для «Свєти Свєтікової»: 24 лютого й сюди прийшли окупанти, і вийшло, як у тій пісні: «Ще учора тут жили ми, а сьогодні тут чужинці». Наталії Журбенко тоді довелося вдруге — не виїжджати, а вже тікати в інше місце.  Як вона каже, у Станиці Луганській відбулася колективна зрада. Цього разу їй та іншим проукраїнськи налаштованим місцевим жителям дали 15 хвилин на збори.

Тікаючи від обстрілів із «градів», пані Журбенко опинилася в Новому Айдарі.  Їхала через місто Щастя, де вже тривав бій ЗСУ з військами рашистів. Добиралася до Нового Айдара польовими дорогами разом з атовцями, луганцями, маленькими дітками. Серед біженців був один військовий, який вивозив зі Станиці Луганської свою сім’ю. Повертався вже пішки. 25 кілометрів!

«У мене вдома рашисти знайшли українські наліпки, — знову поринає в спогади Наталія Журбенко. — Одразу обізвали екстремісткою, націоналісткою, показали фото спочатку на першому російському, а згодом — на окупаційному телеканалі. Відео розкидали у групах станичників. Вони, до речі, його не коментували. Для мене це було загадкою: або люди боялися за себе, якщо скажуть правду, або мене підтримували».

Залишаючи малу батьківщину, пані Журбенко взяла із собою всі… державні прапори, які підписували їй на згадку воїни бригад, що служили у Станиці Луганській. Хлопці залишили на прапорах свої побажання, привітання хоробрій жінці — від щирого серця. Багатьох героїв, на жаль, не стало ще до 24 лютого 2022 року.

«Хочу, щоб це пам’ятали всі: з 2014-го українська еліта та гордість воювала на фронті, віддаючи життя за процвітання та незалежність держави.  Зберігаю стрічки національних кольорів, що плели діти Станично-Луганського району, яких нині, на жаль, рашисти вчать ненавидіти свою Батьківщину. Коли бачу сюжети на телебаченні на цю тему, стає дуже боляче. Але найстрашнішим було те, що, виїжджаючи зі Станиці Луганської, я залишала там українських вояків. Тому приїхавши на нове місце і перевівши подих, узялася за роботу: майже в день приїзду мені зателефонував знайомий офіцер-десантник і сказав, щоб я негайно  завантажувала УРАЛи, які повезуть на позиції важливий вантаж — продукти харчування, бо армія в перший місяць війни відчувала голод».

Згодом усе налагодилося, бо «Свєта Свєтікова» мала контакти з постачальниками. І вони допомагали їй забезпечувати, наскільки було можливо, армію всім необхідним — від зброї до звичайних цигарок.

«Дуже важко пережила одну оказію. 10 травня 2022 року, найнявши у Дніпрі бус, завантажила його медпрепаратами з Німеччини та Словаччини. Вони були не з фондів — їх зібрали прості люди. Мала їхати в Лиман, де воювала моя доблесна 79 бригада ДШВ. Хлопці у надважких умовах стримували натиск ворога. Уже була у Краматорську, зателефонувала медикам бригади, мовляв, буду скоро у вас, а вони мені: «Зачекайте, в нас важкий бій!»

Я прочекала до 16 години, весь час телефонуючи улюбленцеві у бригаді. Потім приїхали медики, і один десантник, здоровий такий дядько, мабуть, ще не вийшовши з того напруженого стану бою, сам розвантажив важкий генератор та інші товари. Не дочекалася дзвінка від свого улюбленця. А коли поверталася до Дніпра, прийшла есемеска: «Шість кульових поранень, веземо до Дніпра». Це написав товариш мого улюбленця. Мені наче прищепкою хтось два крила защепив. Далі я робила все механічно, допоки не дізналася, що хлопець вижив».

Як пізніше з’ясувалося, військовослужбовець 79 окремої ДШБ Дмитро Василюк вижив завдяки Наталії Журбенко. Вона добилася, щоб його лікували за кордоном.

Наталія для Дмитра була другою мамою. Часто навідувалася на позицію Дмитра і завжди приділяла йому особливу увагу. Може, тому, що 21-річний онук «Свєти Свєтікової» теж воює на фронті. І дивлячись на Дмитра, 70-річна дама, як сама вважає, постійно згадувала онука.

Наталія Журбенко, волонтерка за покликанням, добра, щира, лагідна від природи, вважає, що свободу та незалежність України потрібно виборювати. Плач, каже, цього не дасть. Першого місяця повномасштабного вторгнення пані Наталія повністю взяла на себе постачання продовольства в один з підрозділів ЗСУ. Одного разу привезла на позиції воїнів за 100 метрів від ворожих потужну колонку. Наші хлопці увімкнули гімн України й улюблену пісню пані Наталії. москалі скаженіли.