Сім’я Петренків у Лисичанську Луганської області мало чим відрізнялася від інших. До 2014 року. Доки в місто не прийшла російська війна. Тоді чоловік Наталії Віталій, підполковник поліції, який виконував обов’язки керівника міського відділу, став одним з тих, хто не розгубився у складній ситуації заколоту і не чекав на команди згори, а організував роботу правоохоронців згідно з чинним законодавством, пильнуючи, щоб табельна зброя поліції не потрапила до рук ворога. Він буквально днював і ночував у відділку, підтримуючи моральний дух підлеглих, які працювали з ним у жахливих умовах.

Цього, звісно, русня не пробачила чесному українському поліцейському: за те, що він відмовився перейти на бік ворога, одного страшного дня його викрали. Майже три місяці підполковника Петренка вважали зниклим безвісти. А в липні 2014 року його знайшли із простреленою головою.

Наталія залишилася вдовою із двома доньками. Але горе не зламало її, для неї загиблий чоловік так і був єдиним коханим. Вона теж залишилася вірною присязі (була керівником відділу кадрів міського відділу поліції) й підхопила прапор Віталія, несучи службу на блокпостах. Наталія щодня бачила фото коханого чоловіка, який став для країни героєм. Це підбадьорювало, додавало сил боротися із життєвими труднощами.

На щастя, Лисичанськ, місто з понад 300-річною історією, недовго перебував у руках сепаратистів. 23 липня 2014 року українські війська розпочали його штурм. Бої за місто були короткими, але важкими, бо за два місяці хазяйнування в Лисичанську бойовики перетворили його на оборонний пункт, перекривши бетонними блоками головні дороги та влаштувавши на дахах і верхніх поверхах будинків кулеметні та снайперські точки. Але наші воїни обрали правильну тактику: обійшли великі та добре укріплені транспортні артерії міста і взяли під контроль маленькі вулички, чим паралізували опір.

Сепаратисти на це не чекали й вдалися до втечі на вкрадених у місцевих автомобілях. 24 липня 2014 року місто знову стало українським й отримало  майже вісім років  відносно мирного життя. За його визволення віддали життя командир військової частини 3011 Національної Гвардії України генерал-майор Олександр Радієвський  (загинув від кулі снайпера), полковник Павло Сніцар, солдат Ігор Коцяр, Герої з 24 окремої механізованої бригади майор медичної служби Сергій Рокіцький, солдат Павло Лейба та підполковник начальник протиповітряної оборони 51 окремої механізованої бригади Василь Спасьонов.

2017 року старша донька Наталії Петренко Юлія вступила до юридичного ліцею в Києві. Тому мама прийняла рішення переїхати до столиці, щоб розпочати нове життя поруч з дочкою. Вона повністю присвятила себе донькам, бо вважала і вважає, що щасливі діти роблять щасливою і маму.

Але 24 лютого 2022 року російська широкомасштабна війна наздогнала Петренків у столиці. Знову підвали під час обстрілів та повітряних тривог і хвилювання за дітей. Але пані Наталія переживе і це випробування, бо має віру та жагу до життя.

Нашоломники та навчання

Жителька Кремінної Клара Бондаренко з початком широкомасштабного вторгнення спершу опинилася на Дніпропетровщині, а згодом — у Харкові, де вона колись навчалася, і жили родичі.

«Харків навіть під постійними обстрілами оживає. Люди повертаються, ремонтують житло, працевлаштовуються. Я теж знайшла для себе корисне заняття — плету сітки для воїнів ЗСУ, виготовляю маскхалати для наших снайперів, бійців аеророзвідки. А ще так звані кікімори, або кущі над головою. Вони ховають наших воїнів від розвідувальних дронів супротивника. Нам, до речі, надходить дуже багато замовлень на кущі-нашоломники, які рятують життя багатьом солдатам. Їх відправила на фронт у Донецьку та Луганську область вже понад 400 (волонтери вказують адресу). У посилки кладемо каву, чай, смаколики, щоб хоч чимось підняти настрій нашим захисникам. Нині виконуємо замовлення на 20 кікімор», — ділиться пані Клара.

До цієї дуже важливої та потрібної справи долучився і син пані Клари. Працюючи айтівцем, він створив благодійний фонд, який заробляє гроші на сировину — мішковину для маскувальних виробів.

А ще Клара Бондаренко розповіла, що навчається в магістратурі на фізичного терапевта. «Хочу вправами лікувати людей, — усміхається. — На першому магістерському курсі інституту фізичної культури та спорту Луганського національного університету імені Тараса Шевченка вчуся. Це мій здобуток, бо потрапила до вишу після конкурсу (набрала відповідну кількість балів). Спеціальність фізичного терапевта дуже потрібна та важлива, бо в наш час чимало людей страждають від порушення рухового режиму». У майбутньому пані Клара бачить себе фізичним терапевтом, який ставитиме на ноги наших поранених військовослужбовців.

Двічі розстрілювали

Сміливістю та безстрашністю вражає ще одна представниця Луганщини Юлія Носарєва: 2014 року вона була і розвідницею, і волонтеркою, вивозячи поранених бійців ЗСУ з окупованого Рубіжного. Місто маленьке, тому про діяльність Юлії дізналися «еленерівці». Її заарештували і повели на розстріл. Юлії тоді здавалося, що жити їй залишилося кілька секунд. Але замість пострілу раптом пролунав телефонний дзвінок від тоді ще п’ятирічного її сина Максимка. Силою волі Юлія розбудила в нелюдах людяність: «Вони зжалилися наді мною, почувши у слухавці дитячий голос, — згадує, — і відпустили. Тоді сказали: «Ти ж не хочеш залишити сина сиротою? Тож більше не допомагатимеш ЗСУ».

Проте Юлія Носарєва вже наступного дня продовжила патріотичну справу. І невдовзі її заарештували вдруге. І знову повели на розстріл. Звуки пострілів дихнули на неї смертю. Навіть земля під ногами захиталася. Але знову прийшло спасіння: цього разу — наступ ЗСУ.

Із 2014-го по 2022-й Юлія разом з мамою Ольгою цілодобово допомагала армійцям. А ще створила волонтерський мініштаб, організувавши плетіння маскувальних сіток. За це і за те, що вийшла на вулицю в жовто-блакитній курточці, Юлію ледь не побили проросійськи налаштовані рубіжанці восени 2021-го (волонтери Луганщини змушені воювати на два фронти — російському та сепаратистському). Перші місяці широкомасштабної війни були найважчими — не вистачало всього. Але Юлії вдавалося знаходити необхідне для наших воїнів. Тому вони вберегли її від третього арешту: окупація Рубіжного була стрімкою, і Юлію із сином вивезли з окупованого міста після спеціально розробленої операції. Єдине, що дуже бентежило Юлію, — вона не знала, де перебувала її мама, яка теж була у списках ворогів росії. Пізніше дочка дізналася, що пані Ольга, теж волонтерка, потрапила в полон на сім місяців. Юлії пропонували перейти на бік ворога і тоді обіцяли відпустити її маму. Але вона добре розуміла, що це був квиток в один кінець.

Маму Юлії зрештою обміняли, й вони вже удвох продовжили волонтерську справу. Цього разу — на Волині, куди Носарєви виїхали. Юлія каже, що сіла в перший евакуаційний потяг.

Після того як пані Юлія двічі заглянула в очі смерті, вона вже нічого не боїться. Хоче лише швидше повернутися додому з Перемогою. Потрібно буде відбудовувати Рубіжне, яке майже на 80 відсотків зруйнували загарбники.

Урятувала свята ікона

Світлана Бережна одна з майже 1,7 мільйона українців, які стали внутрішньо переміщеними особами. До 2014 року вона працювала директором міського багатопрофільного ліцею «Еліт» у Горлівці на Донеччині. У пам’яті закарбувалися останні місяці, проведені в улюбленому місті: не покидав стан постійної тривоги. Особливо вночі, коли так хотілося спокою і хоч якогось забуття, але заснути було важко. Одна з учениць пані Бережної так описала обстановку в Горлівці: «У кожній оселі з жахом чекали моторошних звуків, від яких мороз йшов по шкірі. Уже всі знали, що ніде немає захисту від артилерійських снарядів. Якщо від куль хоч якось захищали стіни, то від снарядів не було порятунку навіть у підвалі школи, де ховалися під час обстрілів педагоги, учні та їхні батьки. Разом з учнями та педагогами там була і Світлана Бережна. Одного разу батьки одного з учнів, які виїжджали до Святогірська, передали їй свою сімейну ікону, щоб вона оберігала у школі її та дітей, які залишалися в Горлівці. І справді, сталося диво: жодна дитина не постраждала. Виконавши свій громадянський обов’язок, Світлана Бережна виїхала на Луганщину».

У Сєверодонецьку жили її батьки. Пані Бережна вступила на державну службу. Усе ніби було гаразд, а серце рвалося до школи. І це помітили: досвідченого педагога призначили директором Новоайдарської школи-гімназії. Світлана Бережна про це мені не розповіла. Але її скромність доповнила одна з учениць 11 класу, лауреатка Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт «Я — журналіст!» Катерина Гречишкіна: «Жодна класна кімната, жоден куточок нашої гімназії не залишився без уваги Світлани Бережної, — писала школярка. — Вона доклала багато зусиль, щоб школа стала затишнішою, а кожен учень відчував її материнську турботу. Оновлений спортзал і дитячий майданчик, затишна їдальня і чудові трояндові клумби — все милує око, всюди чистота і порядок. Її не покидає тривога за долю колишніх учнів. Нині на базі нашого НВК працює екстернатна форма навчання для дітей з окупованих територій України. Це 30—40 учнів-екстерників щороку. Навчаються в нас і семеро учнів з ліцею Горлівки, у якому працювала Світлана Бережна.

Учні нашої школи дослухаються до її порад, цінують за щирість, відвертість, готовність до змін, нових проєктів. Світлана Бережна дала нам змогу реалізуватися у двох великих проєктах ГО «Закон та ми» та «Шкільне телебачення «Лідер-ТВ». Вона радіє нашим успіхам, допомагає у важкі хвилини, і ми повірили в себе, свої сили, готові у всіх справах підтримувати нашого директора».

На жаль, Світлані Бережній довелося ще двічі змінювати місце проживання: спочатку на Харків, де працювала директором спеціалізованої школи з поглибленим вивченням іноземних мов, а 2022 року — на Житомир. Тут стала координаторкою мобільних медичних бригад Червоного Хреста. Звідси часто виїжджала на передову. Учасниця бойових дій — виконувала мобілізаційні завдання.

Ось такі жінки-фортеці, якими пишається Україна!