Цими днями у місті Сміла на Черкащині просто неба в міському парку відбулися культурологічні читання. Це нова оригінальна форма розвитку культурного простору міста, спілкування смілян з діячами мистецтва, письменниками, науковцями. Однією з них стала Любов Дяченко-Лисенко, кандидат філологічних наук, доцент, яка здобуває ступінь доктора філології в галузі східнослов’янських мов.

Підтримка обдарованих важлива

Як розповіла Любов Миколаївна, готуючись до розмови, поділила свою тему на кілька аспектів. Думала, як найбільш дохідливо подати філологічну тему, адже науковий стиль, до якого звикла, навряд чи сприймуть слухачі. Хотіла поєднати глибину досліджень (осягнути всю їх повноту може лише певне коло науковців) зі зрозумілим, доступним широкому загалу викладом, простою мовою. Довелося, як мовиться, перебудовуватися на марші. Їй це вдалося.

Байдужих на читаннях не було. Слухачі ставили чимало слушних запитань, насамперед їх цікавили сучасні зміни в мовних нормах. Ішлося і про наголос, і про вимову, і про зв’язок лексичного значення слів та синтаксичної будови речення. Організатори читань отримали схвальні відгуки й уже планують наступну зустріч, на яку запросили черкаську письменницю Тетяну Брукс. Але теми, які зачепила Любов Дяченко-Лисенко, неординарні, тож зацікавили й кореспондента «Урядового кур’єра». Як і сама постать науковиці.

Привертає увагу насамперед прагнення лінгвіста, заглиблюючись в основи концептуальної фундаментальної науки, донести до слухачів і читачів її глибинний філософський зміст в адаптованому вигляді.

«Планую видати кілька книжок для батьків, аби це стало не тільки науково актуально, а й мало практичне значення. Враховую й ще один важливий аспект — необхідність підтримки творчо обдарованих людей різного віку та фаху в різних громадах. Нині багато творчих людей, зокрема молоді, які пробують себе в поезії, прозі чи навіть драматургії, потребують підтримки. Вони просять проаналізувати, інколи відредагувати, написати передмову.

Це дуже важливо, і я об’єднала ці наміри у програмі розвитку молодіжної науки в територіальних громадах. Наполегливо працюю над її реалізацією. Мене підтримує у Смілі школа-колегіум №3, з якою співпрацюю вже багато років. У підсумку діти здобувають перемоги в наукових і творчих конкурсах.

Основний напрям — проєкти Малої академії наук України. Триває системна робота, мої напрацювання стають у пригоді не тільки під час вивчення мови й літератури. Завдяки їм діти вже зорієнтовані на творчий підхід, навіть працюючи над проблемами математики чи хімії та інших предметів. Ми починали з того, що пояснювали вчителям, як побудувати наукову роботу, враховуючи теоретичні й практичні аспекти. Усяка наукова праця, незалежно від галузі й специфіки, має схожу структуру, інструментарій. Тепер, коли школярі надсилають свої дослідження науковцям, то, як правило, одержують від них позитивні відгуки, бо видно, наскільки якісно ці реферати підготовлено».

Залучати до науки з юних років

— Чи не підміняє така діяльність, наприклад, роботу Інституту післядипломної освіти вчителів та інших структур?

— Робимо цю справу спільно, таких консультацій забагато не буває. Нині у школах скорочують навчальні години, вчителі змушені самі шукати контакти з науковцями, тому дуже важливо постійно бути відкритим. З допомогою інтернету до мене може звернутися будь-хто й не витрачати часу на фізичне переміщення. Робота з МАН нині дуже ефективна.

Моя мета — навчити дитину грамотно скомпонувати наукову роботу, захищати її, ставити запитання, відповідати на них, адже такі навички розвивають учня. Навіть якщо він ніколи не стане науковцем і не навчатиметься у вищому навчальному закладі, це багато дасть для його розвитку. Але важливо, щоб школяр якомога раніше став на цю стежку.

Коли Любов Дяченко-Лисенко починала співпрацювати зі школою, лише один хлопчина готував наукову роботу. Тоді це був початок. Потім той учень вступив у виш. Але рік у рік учасників наукових досліджень ставало дедалі більше. Хоч були і скептики: дехто зауважував, що варто обирати легші теми, бо кому, мовляв, цікава мова творів місцевого письменника Василя П’ятуна-Діброви? Слід, на їхню думку, досліджувати відомих, приміром, Загребельного, Шевченка.

Але час показав, що такий підхід правильний. Під час захисту робіт усі побачили, як журі зацікавилося темою, адже у ній є новизна. Юний експериментатор проводив дослідження самостійно і глибоко занурися в літературу. Потім була дівчина, яка писала роботу і в конкурсі здобула перше місце в Черкасах.

Любов Дяченко-Лисенко пропонує починати наукову роботу ще в юному віці, бажано із 7 класу. Учитель допоможе, пояснить, як користуватися джерелами. Дуже складні джерела варто на цьому етапі не використовувати. А ось провести анкетування, поставити експеримент учень цілком спроможний. Нехай ця робота й не претендуватиме на високу відзнаку, її автор заглибиться у теорію і практику. А коли вже продовжить наукові дослідження у 8 класі, досягне набагато вищого результату. Бувало, що восьмикласники виборювали в конкурсах найвищі місця.

«Дуже рада, що в мене є однодумці і в МАНі, і загалом у Смілі та Черкасах, — каже пані Любов. — Це відчувається, коли триває захист, особливо на обласному та всеукраїнському рівнях.

У Смілі 15—40 учнів щороку отримують консультації та беруть участь у наукових конкурсах. До мене звертаються і з інших районів Черкащини, і з Кропивницького. Діти третьої школи-колегіуму зі Сміли часто перемагають у Києві. Чимало батьків та педагогів бачать, що нам ця робота вдається і звертаються по допомогу. Підтримую такий підхід і пропоную науковцям зокрема й обласного центру долучатися до корисної справи».

Перша книжка — як перша любов

Особливо радісно працювати їй з авторами першої книжки. Додати початківцеві впевненості, допомогти поглянути на свою працю немовби збоку, щоб якомога об’єктивніше оцінити її зміст і своє вміння, — це, як кажуть, дорого варте. Однак Любов Дяченко-Лисенко робить це залюбки, навіть не думаючи про якусь винагороду, адже, за її висловом, «хто ж їм допоможе, як не я?»

Триває співпраця з ветеранськими і волонтерські рухами, ветеранів прикордонної служби, учасників АТО. Кілька років тому вийшла книжка про українців в афганській війні. Вона допомогла підготувати її до видання, за що отримала нагороду від спілки ветеранів Афганістану.

Зазвичай зустріти дослідницю можна в міській бібліотеці імені Олени Журливої, озброєну комп’ютерною технікою та стосами книжок. Тепер працює над здобуттям звання доктора, планує рухатися далі: «Дуже хочу прославляти українську науку, вважаю, що ми, українці, занадто мало рекламуємо себе, адже ми насамперед інтелектуальна нація. Найчастіше і найбільше контактую з нашою діаспорою в Іспанії, Новій Зеландії, Польщі, Туреччині».

Крім дипломів та відзнак вітчизняних навчальних закладів, має диплом міністерства освіти і науки Таджикистану, де сім’я певний час жила. Батько був військовим, а Любов Дяченко-Лисенко навчалася в Душанбинському педагогічному інституті імені Тараса Шевченка. Там щороку відзначали березневі Шевченківські свята. Запам’яталося, як тамтешні студенти одягали українські вишиванки і співали українських пісень (тоді популярними були пісні Мареничів). Керувала організацією свят наша землячка — черкащанка доцент Інна Тарасинська.

А свій шлях у великій науці розпочинала з мови економічних текстів: «Вирішила захищати дисертацію в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Дуже серйозно готувалася до написання роботи, яка справила тоді ефект вибуху, багато хто й досі згадує захист моєї кандидатської. Темою обрала мову українських наукових економічних текстів. Тоді в багато галузей, які звикли до використання російської, тільки починали повертати українську мову. Отож доводилося допомагати колегам-науковцям опановувати глибину рідного слова, доходити до його джерел. З’являлися підручники, посібники, статті з економіки».

Глибинний зміст українських казок

Уже кілька років вона працює над матеріалами докторської дисертації. «Скільки себе пам’ятаю, мама завжди гарно співала народних пісень, розповідала українські казки, завжди з нами був «Кобзар» Шевченка. Це має велике значення для формування національної свідомості кожної людини, а потім це все формує суспільну думку. Це наші архетипи, ті маркери, за якими ми за кордоном можемо ідентифікувати представників нашої нації. Це й спосіб мислення, й алгоритми дій у складних ситуаціях, закладені в казках, — згадайте лисичку-сестричку, зайчика-пострибайчика. Ми навіть інколи можемо різними мовами говорити, але відчувати цю близькість. Аналізуючи мову українських казок, бачу там набагато більше, ніж на перший погляд сказано, однак хочу взяти вужчу тему — назви рослин і тварин у казках».

Ще в дитинстві вона звернула увагу на те, що українці, хоч би куди поїхали, нічим не поступалися місцевим жителям у дбайливості ведення господарства, тому ладу, який давали всьому навкруг, красі, яку намагаються плекати. І оточували їх зазвичай наші квіти.

Одна із мрій — видати словник символів українських казок. Є такі словники, енциклопедії, які охоплюють багато видів фольклору — пісні, колядки, щедрівки, прислів’я. А дослідниця хоче показати саме багатство символіки казок, зробити окремо маленькі й зрозумілі видання для дітей, а для старших учнів та батьків — складніші. І, звичайно, для студентів та викладачів.

Українські казки — чарівні, фантастичні. Певні дослідження в цій царині вже є, але нині, як вважає дослідниця, час яскраво показати їхню автентичність. Казки — основа світогляду, тому дуже важливо, аби це була саме наша символіка. Вона вважає, що розуміння народних казок — один із чинників національної безпеки. А з точки зору лінгвістики — невичерпне джерело місцевих слів, діалектизмів, які Любов Миколаївна ретельно збирає. Згадайте: ловкий хлопець, брава дівчина, очкур (пояс), бовдур (димар) — так говорять не всюди, але такі слова — маркери Черкащини, Полтавщини та сусідніх регіонів.

Але чи варто адаптувати для нинішніх читачів старовинні казки?

«Тут складність у тому, що дуже давні казки зберегли і давню мову, часів ще Григорія Сковороди. Читати їх сучасним дітям важко, тому важливо знайти спосіб спростити сприймання для дітей, особливо молодшого віку. Але адаптація має бути високоякісною й виваженою, в ній не місце фантазії автора. Я читала різні казки різних років видання, адаптовані й думаю, що для дорослих — батьків, студентів, науковців — має зберігатися мова, якою казку вперше було записано, в цьому важливий науковий та стилістичний сенс.

Зі Сміли — до Мадрида

Любов Дяченко-Лисенко може похвалитися безліччю грамот, інших відзнак та подяк. Серед них — від товариства «Знання», Міжнародного університету розвитку людини, Київського національного лінгвістичного університету. Але найбільше цінує співпрацю з навчальними закладами Черкащини. А ще, на її думку, Україну потрібно популяризувати у світі як країну з великим науковим потенціалом. Для цього слід активніше допомагати нашим творчим особистостям у всьому світі й Україні. Можливості для цього є. Пані Любов найпродуктивніше співпрацює з українцями в Іспанії: тільки в Мадриді працює дев’ять українських шкіл, викладачі яких хочуть спілкуватися з українцями з різних міст.

«Недавно був концерт у Мадриді, куди мене запросили, але я, на жаль, не змогла полетіти, — ділиться пережитим Любов Миколаївна. — Написала звернення до української громади Іспанії. Як розповіла організаторка концерту, люди навіть плакали, коли вона читала зі сцени це звернення від жителів Черкащини — краю Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Агатангела Кримського. Адже українці там дуже потребують спілкування, розуміння, підтримки».