Мої спогади про дитинство тісно пов’язані з піснями рідного краю. Напевно, варто нагадати, що аж до 1965 року в українських села не було електрики чи, точніше, її «виробляли» власними силами — завдяки «списаним» тракторним двигунам, що крутили динамо-машину. Отож навіть звичайнісінька лампочка Ілліча горіла у хатах колгоспників буквально по кілька годин на добу. Причому в будинках, розташованих вже за кілька кілометрів від «електроджерела», світло ледь жевріло, а розповіді про телевізори і побутові холодильники сільським «будівникам комунізму» видавались якоюсь фантастикою.
Отож головним і чи не єдиним вікном у світ для селян служив дротовий радіоприймач, який, на відміну від сучасних «телеящиків», радував слухачів насправді високохудожніми піснями — і українськими народними у виконанні знаних майстрів сцени, і естрадними (хоч навряд чи більшості населення України це слово було тоді знайомим): від «Черемшини» і «Чорнобривців» до знаменитих «Двох кольорів» і «Вівці мої, вівці».
Не менш значущою академією духовного виховання служили пам’ятні не одному повоєнному поколінню сільських жителів «колодки» —– привезений для спорудження нових хат круглий ліс, складений під тинами обійсть. Вечорами ці імпровізовані мистецькі сцени перетворювалися на концертні для, може, не такого віртуозного, як у професійних співаків, та не менш душевного виконання пісень — здебільшого сумовито-мрійливих, як «Їхав козак за Дунай» чи «Ой, у полі криниченька».
Не даремно кажуть, що у кожного покоління — свої пісні. Мої юнацькі роки припали на час тріумфального успіху «Червоної рути» та тріо Мареничів, у виконанні яких навіть звична народна спадщина зазвучала по-новому — хоч від того не менш мелодійно та не перебрехано на догоду чи то низькопробним смакам слухачів, чи то власному убозтву виконавців.
Саме про це йдеться, бо інколи зміна буквально кількох слів автентичного тексту перетворює шановані не одним поколінням українські пісні на відверте знущання над нашими віковими традиціями, народною мораллю і культурою.
Один із яскравих прикладів — знаний від Сяну до Дону знаменитий твір «Розпрягайте, хлопці, коні». Запитайте у молоді, чим козак розгнівив дівчину, і почуєте у відповідь: «Кращу тебе полюбив!» Саме так співають нинішні виконавці, чомусь не замислюючись, що за такий гріх не гріх огріти зрадливого парубка пательнею, а то й вчинити за прикладом Марусі Чурай, яка жорстоко покарала свого Гриця.
Не менше шокує, що пісенний герой, наче правовірний магометанин, а не щирий козак, любить відразу кількох, забуваючи, що «дві дівчини — то велика зрада».
Натомість досить звернутися до старих пісенників, щоб на власні очі пересвідчитися: «Знаю, знаю, дівчинонько, чим тебе я розгнівив, що учора із вечора із другою говорив». Як кажуть в інтернаціональній Одесі, йдеться про дві великі різниці, бо «другая», з якою козак просто розмовляв, і не «краща», і, тим більше, не «полюблена» і відповідно оцінена.
Ще прикріше, що йдеться аж ніяк не про поодинокий випадок «редагування» всенародно вивірених текстів пісень, які недолугі «аранжировщики» не просто виконують на власний лад, а брутального натягують на нього. Я був шокований, коли почув «новітній» варіант української класики «Закувала зозуленька» («Приїхали до дівчини три козаки в гості») зі словами: «дівка в хаті на кроваті». Іноземець, який вперше почує таке, зопалу вирішить, що давні традиції козацької держави дозволяли не лише козакам «любити» відразу кількох представниць прекрасної статі, а й не вбачали нічого ганебного в тому, щоб дівчина перед остаточним вибором судженого проводила, як би це м’якше сказати, конкурс претендентів на серце і тіло «у кроваті».
Натомість в автентичному тексті всього-на-всього співається: «дівка в хаті край віконця». Зверніть увагу, навіть не «біля», а «край», щоб лише крадькома визирнути, а не лізти на очі козакам, бо краса без скромності — звичайнісінька хтивість. Повною мірою це стосується і людей, і навіть найкращих перлин української народної творчості, які після інтерпретації новітніми «фахівцями» без царя в голові стають просто вульгарними пісеньками у псевдонародному стилі.