ПІСЛЯМОВА

З-поміж відзначених на найпрестижнішому кінофестивалі світу — і фільм  Сергія Лозниці

Марина ОРЄХОВА
для «Урядового кур’єра»

На ювілейному 65-му Каннському кінофестивалі головною була тема дітей. Майже в кожній з 22 конкурсних стрічок, а почасти і у фільмах паралельних фестивальних програм, діти були якщо не в центрі сюжету, то десь зовсім неподалік нього. В «Полюванні» Томаса Вінтерберга досліджується інфекційна природа дитячої фантазії; в «Іржі та кістці» француза Жака Одіяра п’ятирічний хлопчик пробуджує почуття любові у нечуйному батькові; у «Чудовиськах південних околиць» американця Бена Зейтліна («Золота камера» за кращий дебют) розповідається про зворушливі стосунки батька та доньки; в одному з найкращих фільмів фестивалю «Мад» двійко підлітків рятують злочинця, що ховається від правосуддя: ця стрічка скидається на сучасне викладення і Марка Твена, і Діккенса водночас, а діти в ній грають так, що заслуговують на все золото світу.

 «Золота пальмова гілка» затвердила Міхаеля Ханеке в статусі головного європейського режисера. Фото з сайту img.gazeta.ru

Торжество непопулярної старості

Дитяча безпорадність старого подружжя у фільмі «Кохання» австрійського режисера Міхаеля Ханеке, чия перемога на фестивалі була очевидною із самого початку. «Золота пальмова гілка» за нього затвердила Ханеке в статусі головного європейського режисера. Кінокартина, яка своєю бездоганністю одночасно дратує і зачаровує, — про те, що наприкінці життя кохається інакше. У шляхетній паризькій квартирі вісімдесятирічний Жан-Луї Трентіньян опікується власною дружиною-піаністкою, паралізованою після кількох серцевих нападів (у цій ролі Емманюель Ріва). На екрані — справжня еволюція фізичного в’янення, зафільмована Ханеке беземоційно, з холодним риб’ячим відчуженням: майже кожна сцена знята одним планом, закадрової музики немає взагалі, якщо не враховувати сцен, у яких герої грають на фортепіано або слухають класичну музику. Старість дотепер вважалася однією з найнепопулярніших і навіть заборонених тем, і хоч фільми про це знімали й раніше («Токійська повість», «Кохання за правилами і без»), Ханеке довів її до ідеалу. У його «Коханні» —  нашарування змістів, де і відповідь на запитання, що означає розлучатися з тим дорогим звичним життям, яке людина будує багато років.

«Кохання» на екрані — напрочуд ніжне і жорстке водночас, коли після пестощів буквально душать в обіймах. «Як реагувати на страждання людини, яку кохаєш? Це цікавило мене особисто, бо одного разу вже довелося з цим зіткнутися у власній родині, — зазначив Ханеке. — Однак це не означає, що я переказую саме це. Моя історія — лише початок, імпульс до роздумів».

Стрічка Ханеке полонила каннську публіку не тільки ризикованою темою, фантастичною фактурою, а й блискучими акторськими роботами ветеранів французького кіно. «Еммануель Ріву я знав за фільмом Алена Рене «Хіросіма, любов моя», і з того часу нею постійно захоплювався, — прокоментував Міхаель Ханеке. — Коли я запропонував їй роль, вона згодилася миттєво. Дуже прагнула знову побачити себе на великому екрані». Щодо Трентіньяна, то Ханеке саме під нього писав роль шляхетного старого. 

Цьогорічна «Золота пальмова гілка» вже друга у Міхаеля Ханеке, в  послужному списку якого майже всі каннські відзнаки. «Що я можу сказати… Що байдужий до нагород? Та ні, то брехня. Але я не очікую на них. Коли минулого разу я отримав «гілку», то витратив майже добу, відповідаючи на всі смс із привітаннями. Ще три дні знадобилося, щоб відповісти на електронні вітання. Звісно, того разу я шалено хвилювався — адже на той момент я мав усі каннські нагороди, крім «Золотої пальмової гілки». Утім, цього року хвилювався не менш».

Туман страху

Іншим великим відкриттям Канн стала прем’єра нового фільму Сергія Лозниці, з ім’ям якого Україна два роки тому дебютувала на славетному фестивалі. Щоправда, прокатна доля стрічки «Щастя моє», на відміну від Європи і навіть Росії, геть не склалася. Цього разу у списку країн, що брали участь у створенні драми «У тумані», України не було. Що можна розцінювати як стратегічну помилку вітчизняних чиновників від кінематографії, які роблять ставки на всілякого штибу одноденних режисерів, замість того, щоб підтримувати тих, кого визнають престижні світові кінофестивалі. Тим не менш, західна преса, либонь за інерцією, продовжує називати Сергія Лозницю «українським режисером».

За матеріалом повісті Василя Бикова в режисера вийшла якась позачасова історія про приреченість і долю, яку — хоч як прикро — треба прийняти; історія війни, що скінчилася лише на папері, перейшовши у фазу латентних бойових дій, проте з тим самим градусом агресії в суспільстві. Двійко партизан ведуть на тиху страту колійного обхідника, якого звинувачують у зраді і пособництві нацистам: його не повісили разом з іншими колегами за диверсію на залізниці. Обхідник, добрий як Христос, не ремствуючи крокує за власними катами, очікуючи на смерть як на вивільнення. Адже для усіх у селі він — Іуда, якому не вірить навіть власна дружина. Саме ця недовіра,а також неможливість довести свою невинуватість і є гіршими за війну. Генеральна лінія вимальовується звільна, сцена за сценою, в монтажній мозаїці ганьби і слабкостей. Поки ці троє ідуть, Лозниця флешбеками показує їхне минуле, натякаючи на наше сьогодення.

«У тумані» — кіно математично точне, вивірене до міліметра — зняте румунським оператором Олегом Муту («4 місяці, 3 тижні й 2 дні», «Щастя моє») довжелезними (на весь фільм, за словами Сергія, усього 72 склейки) красивими планами. Замість воєнної драми на екрані драма екзистенційна, що водночас розхитує міф про героїчну війну і людську відвагу: перша виявляється банальною легітимізацією вбивства та звірств; друга — розгубленістю, сумнівами, байдужістю і підлістю. Сам  Лозниця охарактеризував власну роботу такими словами: «Багато людей та навіть народи, не завжди розуміючи це, вважають, що будь-який чужий — то ворог. У багатьох це переконання заховане  глибоко в душі, наче таємна інформація, і проявляється лишень епізодично в непогоджених діях. Однак коли це переконання укоріниться, коли невиразне уявлення стає великим посиланням силогізму, тоді наприкінці цього ланцюга постає табір».

Лозниця довгий час вважався одним із фаворитів конкурсу, а західна преса писала про його фільм лише схвально. Газета Guardian, приміром, опублікувала: «Лозниця повернувся у конкурс з містичною, похмурою та захоплюючою історією, затягнутою в туман війни, туман страху і нездоланний туман європейської історії».

«У тумані», незважаючи на безліч схвальних рецензій, отримав нагороду  ФІПРЕССІ — асоціації міжнародної кінокритики. Утім, сам лише факт того, що режисер з пострадянського простору двічі поспіль опинився у головному конкурсі Каннського фестивалю, є великою і беззаперечною перемогою.