У вересні учні загальноосвітніх шкіл на сході України схилять голови над зошитами чи просто аркушами паперу,
подумки повертаючись у недавно минуле літо. Не секрет, що вперше у своєму житті багато хто із них у традиційному творі напише, що «у війнушку» цього літа не тільки гралися, а й відчули її реалії по-справжньому. І саме воєнні дії на півночі Донеччини та в інших районах регіону внесли серйозні корективи у те, як місцеві діти провели свою найулюбленішу пору року. Та це буде потім, у вересні, до якого, як дедалі частіше зітхають дорослі, ще треба дожити. А поки що ж автор, зібравши й узагальнивши враження юних донеччан від початку літа, запропонував їх у вигляді щоденника одного із них.
Декому «пощастило» піти на канікули раніше
31 травня. Вже завтра літо. А шкільні канікули у нас розпочалися ще раніше. А Ігор, мій двоюрідний брат із Слов’янська, перестав ходити до школи ще у квітні. «От пощастило!» — вихопилося спершу у Мишка, коли ми дізналися про ранні канікули наших ровесників. Та коли щось подібне дійшло й до нас, ми вже цьому не дуже раділи. Як тільки почалися бої поблизу аеропорту, деякі школи у місті відразу зачинилися. Спершу ті, що ближче до території, де стріляють, а потім поступово поменшало школярів у інших.
У нашому 6-му класі із усіх 17 учнів позавчора на уроки прийшли всього троє. Це ті, які живуть найближче. Інших батьки вирішили тримати вдома. А деяких вивезли з міста, навіть не дочекавшись традиційного останнього дзвінка. Мишкові «пощастило» поїхати до тітки у Черкаську область. Олег помандрував аж до Києва, Максим — до Вінницької області. Дехто із моїх однокласників ще в місті, але кажуть, що збирають валізи та з дому навіть носа не показують. Проте куди будуть їхати, не знають, бо батьки ще й самі не визначилися.
1 червня. За цими клопотами якось непомітно настало і минуло свято — Міжнародний день захисту дітей. Чую, вранці батько мамі каже: «Чогось завжди вважав, що влітку потрібен ще й день захисту батьків від дітей, та тепер зрозумів — захисту малих ніколи не буває мало. А зараз тим більше…»
І хоча сьогодні неділя, у парку, куди ми навідалися у другій половині дня, людей не так багато, як завжди. Щоправда, невеличка черга утворилася біля імпровізованої «кімнати жахів». Тут пропонують такий сервіс: сідаєш у крісло, прив’язуєшся ременями, одягаєш спеціальні збільшувальні окуляри — і поїхали… Коротше, звідусіль із темряви різко вигулькують і хочуть тебе скуштувати гігантські павуки, акули, вурдалаки та інші чудовиська.
«Що я — маленький?» — обурився, коли мама запропонувала мені відвідати цю темну халабуду. «Знайшли чим людей лякати! — глузливо зауважив якийсь дядько, який ніс у руках відразу два жмути солодкої вати. — Хто хоче гострих вражень, сходіть на площу до захопленої обласної адміністрації. Після цього навіть ніяких фантастичних монстрів не треба!..» Всі засміялися, але дехто серйозно порадив дядькові з ватою таки тримати язик за зубами. Бо, мовляв, зараз такі часи…
Ми з’їли по порції морозива, побували на «Галявині казок» і неквапом побрели додому. І хоча ще не стемніло, консьєржка біля нашого під’їзду аж руками сплеснула: «Ви б так довго не гуляли…» А коли вже засинав і згадував про перший день літа, почув, як мама кілька разів перепитувала тата: «Ти вхідні двері на обидва замки зачинив? Не забув?..»
«Хіба я маленький?..»
2 червня. За що мені це все? Та все по порядку… Отже, до пришкільного табору, який вже відкрився, батьки не наважилися мене відправляти. Кажуть, є ризик, що туди можуть навідатися озброєні люди, поява яких не віщує нічого доброго. Дорослі припускають, що «зелені чоловічки» схочуть зупинитися у школі на постій — це у кращому випадку. А можуть взагалі взяти у заручники дітей та вчителів.
Коротше, з сьогоднішнього дня я опинився у домашньому приквартирному таборі — відбув до бабусі, яка мешкає у сусідньому районі. Вона відразу мене попередила: якщо думав, що цілий день битиму байдики, дуже помилявся. Її умови — ніяких комп’ютерних ігор, а по телевізору можу переглядати тільки мультфільми чи серіали без бійок, стрілянини тощо.
«Хіба я маленький?» — звично бурчу. «Зараз перевіримо!» — вона у відповідь. А для початку вручила мені прочитати пам’ятку від місцевого управління цивільної оборони (таку саму я бачив і на дверях нашого під’їзду). Подумаєш! Слухняно прочитав усі кільканадцять пунктів. Але ж хіба я знав, що тепер треба своїми словами все переказувати бабусі? «Що треба робити при загрозі бойових дій? — питає. — Не знаєш? Читай тоді ще!» Читаю тепер вже уважніше. Хвилин через двадцять вона знову за своє: «Які твої дії при небезпеці із повітря?» Не на того натрапила! Швиденько прямую до електролічильника, вимикаю автомат і відчиняю двері. «Куди?» — чую вслід. «Попередити сусідів про небезпеку, надати допомогу немічним…» «А світло навіщо вимкнув? У мене ж пиріг в електродуховці…»
Ночував я вдома. А коли спробував провести інструктаж для мами, яка поливала квіти на підвіконні: «Не підходьте без зайвої потреби до вікон!..», вона пообіцяла поговорити з бабусею і запевнити її, що я вже відмінно вивчив правила поведінки під час надзвичайних ситуацій.
3 червня. У дворі зустрів Сергія із паралельного класу. Він розповів: разом із сестрою мали б їхати до одного з літніх таборів у Слов’янському районі. Та оскільки у самому райцентрі та поблизу нього тривають бої, заїзд першої зміни перенесли з 1 на 10 червня. Я у свою чергу розповів йому про навчання з цивільної оборони, яку влаштувала мені бабуся.
«Подумаєш! — сміється у відповідь. — Я також вчора не сидів склавши руки». Каже, півдня витратили з бабусею (його батьки також вдень на роботі) на «шопінг»: допомагав нести додому крупи, цукор, ще щось. А потім пішли шукати найближче до будинку бомбо?сховище. «Не повіриш, але ми не одні були такі наївні!» — ділиться враженнями. Отже, деякі мешканці мікрорайону також прийшли за вказаною адресою, але вхід до підвального приміщення заріс густими бур’янами. Мешканці будинку підтвердили: до бомбосховища останніми роками ніхто не навідувався, тож його надійно зачинили, аби сюди не внадилися волоцюги. Сергієва бабуся та інші обурені жінки тоді пішли до ЖЕКу, а його відпустили додому.
4 червня. Сьогодні вже вирішилася моя подальша доля на найближчий час. Завтра вранці мене відвезуть до родичів у село аж у Запорізькій області. Я не вперше туди їду, бо й раніше бував там майже кожного літа. Там є немало знайомих хлопців, з якими ми подружилися, коли пасли спільну череду, ловили рибу на ставку, будували «штаби» на горищах старих покинутих хат чи на березі річки. Завжди з радістю їхав туди, але тільки не зараз. От якби разом із батьками — тоді інша справа… «У нас відпустка через місяць, ми обов’язково до тебе приїдемо і далі будемо відпочивати разом!» — пообіцяли вони мені майже в один голос.
Ого-го, аж через місяць… Звичайно, хочеться вірити, що моїм батькам і всім-всім донеччанам, які залишаються зараз на території Донецької області, ніколи не доведеться виконувати оті вказівки із пам’ятки управління цивільної оборони (хлопці кажуть, у деяких містах їх вже навіть розкидають з вертольотів) та шукати порятунку у донедавна занедбаних бомбосховищах. Але все одно дуже хвилююся за них… Бо хіба я маленький і не розумію, що зараз відбуваєтся?..
ОФІЦІЙНО
380 мільйонів гривень витратять на відпочинок дітей
Як повідомила на селекторній нараді у Міністерстві соціальної політики в.о. заступника голови Донецької обласної державної адміністрації Тамара Лук’янчук, для відпочинку та оздоровлення місцевих дітлахів влітку на території краю заплановано відкрити 61 табір заміського типу, 1010 пришкільних таборів, 20 наметових та 11 таборів праці і відпочинку. Також у регіоні протягом всього року працюють табори «Перлина Донеччини» і «Смарагдове містечко» у Святогорську, де з початку 2014-го вже оздоровлено більше 1000 дітей, серед яких є й сироти та малюки, позбавлені батьківської опіки. Разом із тим, враховуючи ситуацію на півночі області, власники 15 таборів змушені були взагалі відмінити заїзд першої зміни із сподіванням, що невдовзі ситуація стабілізується. А ще у частині оздоровчих закладів для дітей перенесли початок першої зміни з 1 на 10 червня.
Щодо гарантування безпеки у заміських оздоровчих закладах, розташованих у лісовій північній частині Донеччини, то Тамара Лук’янчук запевнила, що всі табори традиційно обладнані «тривожними кнопками» і там несуть посилене чергування співробітники міліції. «Звичайно, батьки переживають і питають, чи зможемо ми сьогодні забезпечити безпечне перебування дітей у таборах? Запевняю, що ми зробимо все можливе для того, аби влітку юні донеччани таки оздоровилися, і їхній відпочинок був безпечним. Також сподіваємося, що по обидва боки конфлікту стоять люди, у яких також є діти і вони так само хочуть зробити дитячий відпочинок не гіршим, а кращим», — каже вона.
P.S. коли війна поруч, то, на жаль, її жертвами можуть стати й діти. кілька днів тому у Слов’янську від осколкових поранень загинули одразу дві дитини: 6-річна дівчинка та хлопець років 12—14. Тривалий час школяра не могли розпізнати, тож його тіло перебувало в бюро судово-медичної експертизи..