Не всі вважають, як відома актриса Евеліна Бледанс та її чоловік продюсер Олександр Сємін, що любити дитину із синдромом Дауна — це природно. А лікарі батьків нерідко запевняють, що позбутися такої кровинки ще в утробі чи відмовитися від неї після народження — не гріх…
Такі малята потрапляють до спеціальних інтернатів, де вони нагодовані й одягнені, але переважно не уявляють, що таке материнська ласка, бо цих родинних почуттів для них у суспільстві не навчилися вирощувати, як дітей «із пробірки»…
Але хоч і схожі між собою діти сонця, немов рідні брати і сестри, зовні, а умови в казенних будинках для них однакові, та навіть тут їхні долі бувають з індивідуальними ознаками і несподіваними поворотами. Я в цьому переконалася, розговорившись у потязі з вихователькою одного з таких закладів.
Уночі до спальні зазирали голуби…
«Учора зустрілася з батьком Тетянки, — розповідала вона. — Навідується до нас двічі на рік: влітку чи восени і напередодні дня народження доньки. Післязавтра їй виповниться 10 років. Дуже приємний чоловік, бізнесмен, докладно щоразу розпитує про малу. Кажу йому: хоч погляньте на неї, вона гарненька дівчинка. А він: ні, не можу… Так і не бачив її ніколи. Привозить дорогі ляльки. Я підказала, що для Тані доречніша найпростіша, невеличка, аби могла нею гратися. То він, крім такої, привіз ще й кубики та красивий халатик для лазні, його теж порадила минулого разу. Зауважила, щоб більше не купував шоколадних цукерок та апельсинів, бо від них у малої діатез, а ось банани і яблучка можна. А чи в курсі його дружина, що він не забуває про Тетянку? Її ми тут не бачили, чоловік про неї не згадує. Знаємо, що мають вони двох дітей, старших за Таню, а вже років зо три, як з’явився у неї молодший братик.
Таню відправили до нас ще крихіткою, із шрамом на грудях завтовшки з палець, ще червоним. Її прооперували вчасно. А ось за Олечку, теж із пороком серця, ми дуже боялися, коли в неї синіли пальчики й губки, як починала ходити. Вона у 6 рочків померла на операційному столі. Нянечки помітили, як на 9-й день по кончині Олі вночі двоє голубів сиділи на підвіконні й заглядали крізь шибку до спальні, де дівчинка мешкала з іншими малятами. Може, то її душенька прилітала зі своїм ангелом? Дуже побивалася за нею бабуся, колишній дитячий хірург. За той рік, що Оля в нас прожила, зустрічалася з онукою часто. А про її батьків (вони на телебаченні працювали) казала, що й хотіла, щоб вони хоч раз донечку провідали, і водночас — ні: буцімто дуже б шокували їх одразу стільки даунят перед очима».
А женихи втікали
Юристка інтернату іноді розшукує батьків дітлахів, якщо від них, як мовиться, ні слуху ні духу. Так п’ять років тому воскресла донька для однієї мами, яку родичі запевнили, що та померла у пологовому будинку. Їй вже 18 років (у такому віці вихованців інтернату раніше одразу відправляли до закладів для дорослих, а нині є такі, що і в 27 тут живуть). Мати забирає дівчину щовихідних і на все літо. У неї вже другий чоловік, а дітей більше нема.
По Софійку теж приїжджали мама й бабуся, повернувшись із закордонних заробітків, але тільки розплакалися та й відбули додому ні з чим. Бідкалися: вони і заяву писали, що не покидають малу, а залишають тільки на той час, доки їх не буде в Україні. Але якось сталося, що Софійку вже вдочерили американці.
Інша річ, що потрапили до Америки Іринка й Інна, бо рідні, які дали на це дозвіл, їхнім існуванням в інтернаті не переймалися. Батько Інни, якесь медичне світило, коли юристка нагадала йому про доньку, передав для неї два костюмчики. На цьому все й скінчилося. Мати Іринки, теж не з власної волі, приїхала до доньки лише раз. Перед нею вихователька розповідала про одинадцятирічну Іру — яка вона старанна, і те вміє, і те. А матуся: у мене синочкові 4 роки, то він уже й англійську знає. Так ніби це не її дитину розхвалювали.
Лагідну симпатичну десятирічну Наталочку, яка мешкала в інтернаті вже три роки, батько, військовий льотчик, забирав додому на кожні вихідні й душі у ній не чув. Її мати навіть просила виховательку якось вплинути на чоловіка: він вас дуже поважає й дослухається. Бо, мовляв, вона теж любить Наталю, але душа болить і за старшу, яку він увесь час за щось сварить, а треба, щоб вона своє життя влаштувала. Бо одного разу вже й батьки жениха до них приходили знайомитися, а як дізналися, що в нареченої сестричка даун, від сватання сина відмовили. Із другим претендентом у женихи вони були обачнішими, не випускали Наталочку до вітальні. Але одного разу сталося так, що він уже пішов від них, а потім несподівано повернувся — щось забув, а вони малу з кімнати вже випустили. На цьому їхні стосунки й завершилися.
Вихователька поговорила з батьком Наталі, щоб був лагіднішим до старшої доньки, мовляв, вони ж не вічні, а якщо й далі прискіпуватиметься, та незлюбить сестричку, якій так потрібна підтримка. Але згодом батько раптово помер, а мати віддала Наталочку до закладу для дорослих…
Таких казок надто небагато
Моя сусідка по купе додала, що тільки Господь відає, чому в когось з’являється сонячне дитя. Одну невістку свекруха діймала докорами, що після «нормального» хлопчика народила дівчинку із синдромом Дауна. Та не витримала, змусила й чоловіка піти з нею в поліклініку й зробити аналізи. І принесла свекрусі довідку від лікарів, що якщо й звинувачувати когось, то схильність до цього — в її сина. А дівчинка, привід нарікань, невдовзі померла.
Лідочка, яку привезли в інтернат чотирирічною, одразу зачарувала виховательку й нянечку тим, що сама намагалася взути черевички. Вона була із «відмовних», та попри таку письмову заяву, мама провідувала її. Приїздила із двома дорослими доньками, які радо бавилися із сестричкою, водили її на гойдалку, фотографували. Та одного разу жінка прийшла до Лідочки сама. Пояснила, що приїхала з Молдови свекруха, яка категорично проти, щоб вони малу відвідували. Зізналася: якось навіть згодні були з чоловіком погодитися на удочеріння Ліди в Америку.
Проте все обернулося інакше. Лідочці вже 11 років, вона нині навчається в інтернаті іншого профілю, але там є група і для дітей із синдромом Дауна. Батько, бізнесмен, вранці привозить її сюди на авто, а ввечері забирає додому — у великий красивий дім на околиці міста. Якось вихователька зателефонувала батькові, щоб розпитати, як там Лідуся. Він сказав, що дівчинка вже відчула, що це її сім’я. Переслав на мобілку фото, де Лідочка з великими бантами сидить у школі за партою і щось пише. Вона дуже активна, впевнена в собі. З першого погляду сподобалася бабусі, коли гостювали в неї в Молдові, стала її улюбленою онукою.
Але історій із таким казковим завершенням в Україні серед дітей із синдромом Дауна надто небагато. І сонячним малюкам ой як не вистачає родинного проміння й тепла, хоч вони про це й не здогадуються…