Чотирирічний онук, який раніше малював здебільшого будиночки та машини, раптом приніс мені листок, майже всуціль замальований червоним олівцем, із дивними чорними фігурками людей, які лежать у незручних позах. Це війна, пояснив він, а червоне — кров.
Так, дітей, які навіть не пережили страхіть війни, все одно не обминула ця безглузда бійня, яку влаштували терористи на сході нашої країни. А що вже казати про тих, які бачили все це жахіття на власні очі!
Один із переселенців зі сходу, який нині живе в Черкасах, розповів: його діти, коли бачать у небі літак, падають на коліна і ховають голову. Тільки старший, якому п’ять років, перепитує, чи будуть стріляти і бомбити.
На подвір’ї черкаської багатоповерхівки діти граються в ополченців і гвардійців, операцію «АТО». З подивом побачив купу каміння й напис, зроблений дитячою рукою на дерев’яній дощечці: «Блокпост». А це, пояснив руденький хлопчина років шести, установка «Град», показуючи на кілька зв’язаних мотузком невідомо звідки принесених труб. Хлопці, обвішані дерев’яними автоматами й іграшковими гранатами, продовжували «бій», а Юля, яка разом із сестричкою приїхала з Луганська, раптом схопила маму за руку: «Мені дідусь сказав, що треба молитися, аби в мене не поцілили. Я ж пам’ятаю, той страшний дядя цілився мені в ноги, а я тоді молилася, ось він і не влучив».
Юля ще не відійшла від пережитого, розповіла жінка. Виїжджаючи з Луганська, довелося прориватися крізь блокпости терористів. Вона тепер тремтить від будь-яких голосних звуків, схожих на постріли, боїться сама лишатися в кімнаті.
Як стверджують психологи, діти, які стають свідками бойових дій, неминуче отримують психологічну травму. «Багато хто, — зауважує психолог Ганна Коваленко, — ще не розуміє серйозності того, що відбувається. Діти можуть просто відчувати жах, схожий на тваринний. Поруч щось вибухає, гинуть близькі. Для маленьких це дуже потужний психологічний удар. Таким обов’язково потрібна психологічна допомога».
Забути війну цим малим уже не вдасться, виростуть — стануть жорсткішими, травма може даватися взнаки навіть через багато років, застерігають психологи. Хоча, зокрема і в Черкасах, школярам надають необхідну допомогу — з дітьми-переселенцями працюють фахівці. Однак багато залежить і від батьків та рідних, їхнього уміння почути, відчути дитячі страхи, своєчасно і ненав’язливо допомогти — теплим словом, спокійною порадою, хоча би просто особистою участю в іграх.
«Війнушки» у дворах зараз дуже популярні, підтверджують продавці іграшок. Із магазинних прилавків буквально змітають автомати, пістолети та гранати. Останнім часом зріс попит також на танки і солдатиків у камуфляжі. Від початку літа, підсумовують, продажі іграшкового військового озброєння зросли майже на чверть.
Наслідувати наших військових діти будуть, скільки не забороняй. Адже повністю убезпечити малечу від тривожної дійсності не вдасться. Як вважає досвідчений педагог Андрій Коломієць, і перешкоджати цьому не треба. Бо таким чином діти звільняються від негативних переживань, накопиченої агресії. У грі вони нібито «програють» усі ці переживання. Однак і сама гра має бути чесною: не чіпати беззахисних, не вбивати людей і тварин та не воювати з нерівними собі…
Я згадую зруйновану повоєнну школу, куди, попри сувору заборону, ми, першокласники, все ж нерідко проникали. Фашисти розбомбили двоповерхове приміщення, покалічили стіни кулями й снарядами. Ми з товаришем, поробивши дерев’яні гвинтівки, уявляли, як відбиваємо чергову атаку ворога, ховалися у знівечених війною порожніх класах, де відлунював кожен крок, знаходили відстріляні гільзи.
Якось під час чергової гри мій товариш, сховавшись під напівзруйнованими сходами, довго не з’являвся, хоч уже час було повертатися додому. Я підійшов до його схованки. Він лежав нерухомо, підібгавши одну ногу, заваливши себе уламками цеглин.
— Федю, вставай, пішли.
— А ти хіба живий? — запитав він. І прошепотів:
— А мене вбили…
Глянувши в його очі, зрозумів, що він не жартує. У них промайнула така глибока доросла туга, що я злякався. Той погляд і досі постає перед очима, коли бачу дітей, які граються у війну.