Новітні рашистські «асвабадітєлі» позбавляють українців осель, шкіл, лікарень, театрів, музеїв. Вони або горять від російських ракет, як музей Григорія Сковороди на Харківщині, їх розграбовують, а все цінне ординці вивозять на не підконтрольну Україні територію, а там і далі, в росію. Як працюють музейники в умовах війни, як нам рятувати від загребущого сусіда-агресора свій історичний спадок і цінності культури, розмовляємо з директором Тернопільського обласного художнього музею Григорієм ШЕРГЕЄМ.
— Пане Григорію, часто буваємо в художньому музеї, а тепер він зачинений, що спричинила війна. Бачимо, як рашистські ординці знищують або крадуть, вивозять на росію надбання української культури. Як працює музей, який очолюєте, в умовах воєнного часу?
— Я обурений, стривожений, як усі українці, люди здорового глузду, що рашисти ракетою знищили Національний літературно-меморіальний музей видатного філософа Григорія Сковороди у селі Сковородинівка на Харківщині. Був схвильований також, коли почув, що окупанти спалили історико-краєзнавчий музей у селищі Іванків на Київщині, де була колекція творів художниці Марії Примаченко. Це звичайне варварство. Потім раділи, дізнавшись, що дещо вдалося врятувати.
Цього року у вересні ми планували виставити роботи Марії Примаченко у нашому музеї. Гадаю, що неодмінно з часом побачимо одне із зібрань творінь цієї неперевершеної української народної художниці в жанрі наївного мистецтва.
Хоча на Тернопіллі порівняно спокійно, ми демонтували всю постійну експозицію нашого художнього музею. Її разом із творами галицьких скульпторів XVIII сторіччя Іоанна-Георга Пінзеля, Антона Осінського тримаємо в надійному місці.
Держава нам підказує, що треба робити, а багато громадських організацій, фондів допомагають нам коштами, матеріалами. Наш музей виграв міжнародний грант на придбання відповідних матеріалів, щоб професійно запакувати всі твори мистецтва та зберігати в інших умовах.
Вийшов якось на вулицю біля музею, підходить пані з дітьми: «Ой, ви зачинені? Ми ж хотіли подивитися вашу виставку». Виставкова зала тоді ще діяла, і я попросив екскурсоводів провести для них екскурсію. З’ясувалося, що це переселенці з Києва, до того ж уже вдруге. Вісім років тому вони втекли з Донецька. І ми подумали: є багато людей, які вперше в Тернополі, хочуть ознайомитися з нашим містом, з його культурною спадщиною. Тож вирішили відновити деякі форми роботи. І відвідувачів є чимало.
Перед Великоднем провели три майстер-класи з писанкарства. Прийшли майстрині, із задоволенням спілкувалися з людьми, які знайомилися з традиціями писанкарства, технологіями виготовлення. У першій групі були кияни — матері з дітьми. До другої входили представники з Луганської області. Третя група була збірною, і це були дорослі, які прагнули вдосконалити власну майстерність розписувати писанки. Днями для внутрішньо переміщених осіб відбувся в нас ще один майстер-клас. Цього разу художниця з міста Кременець Ольга Зозуля навчала писати картини.
— Ці майстер-класи проходили у виставковій залі?
— Подумали, що це шанс для наших сучасних художників виставити власні роботи на музейній площі. Першими скористалися цією можливістю студенти та викладачі Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. До того ж вони залишили в нас цю експозицію на тривалий час, щоб якнайбільше тернопільців і гостей міста могли з нею ознайомитися. Із професійних художників-малярів зробив зачин Юрій Чумак. Йому 85 років. Художник він досвідчений, дуже багато зробив у Тернополі. Його улюблені теми — давня історія, козаччина, пейзажі. Роботи цікаві, надихають. У нашому музеї Юрій Чумак виставив понад 60 своїх полотен. І вирішив усі подарувати нашому закладу. Щиро митцеві дякуємо.
Родом Юрій Чумак з Лозової на Харківщині. Я просив його й надалі писати, щоб нові роботи разом зі збіркою, яку він дарує нашому художньому музею, після перемоги повезти в рідну художникові Лозову та показати його краянам.
Пропонуємо й іншим митцям продовжити почин Юрія Чумака й виставляти власні твори в музеї. Маємо багато планів, які, впевнені, після нашої перемоги обов’язково втілимо в життя. Зокрема, є група архітекторів і проєктантів, які досліджують в обласному центрі різні приміщення, серед яких і те, де нині розміщено художній музей, щоб провести відповідні роботи та переконувати представників влади в тому, що в таких, як нині, умовах наш музей не може працювати. Ідеться не просто про те, що у приміщенні потрібно робити ремонт і належне сучасне освітлення. Як мистецька інституція художній музей розташований у такому приміщенні, що не сприяє його популяризації. Ось подаровану збірку творів Юрія Чумака поки що не знаємо, де зберігати, бо ж не маємо достатнього місця для фондів. Гадаю, в Тернополі є приміщення, які можна передати художньому музею. Ми створюватимемо експозиції, постійно організовуватимемо виставки, пленери, інші мистецькі заходи. Прагнемо налагодити тіснішу співпрацю з митцями, адже наш музей художній. Для мене художники нині — головні люди, хотів би, щоб вони з нами дружили.
— Але, схоже, не лише художники. Нині демонструєте виставку «Вишивка Залозецького краю». Декоративне мистецтво теж можна виставляти?
— У Залозецькій територіальній громаді з’явився творчий чоловік, який придбав там житло, живе, працює і створив краєзнавчий музей. Це Василь Ільчишин, історик, археолог, він багато доклався до розвитку культури Тернопільщини. Пан Василь і запропонував нам організувати виставку «Вишивка Залозецького краю». Знаємо багато про борщівську вишивку, вона широко відома. Проте в нас є й інші регіони, які мають традиційні вишивки, і з ними теж треба знайомити наших відвідувачів.
Силами двох музеїв — Залозецького краєзнавчого та нашого художнього — відкрили цю виставку. Вона, бачу, зацікавила багатьох, як каже Василь Ільчишин, він навіть не сподівався, що стільки зразків місцевої вишивки принесуть до музею жителі громади.
— Чому, на вашу думку, так по-дикунському окупанти знищують наші музеї? Це ж такі втрати культурної спадщини, яких не відновити.
— Російсько-українська війна триває вже дев’ятий рік, тож ми мали б бути готовими до будь-якого перебігу подій. Ще на початку агресії зазначали: не відомо, що втратили у Криму, адже не існувало загального обліку музейних експонатів, які були б оцифровані й у вільному доступі. У кожному музеї є, звичайно, перелік експонатів, що в ньому зберігаються. Але якщо немає доступу до музеїв, а їхні працівники не хочуть чи не можуть давати інформації, як у Криму, то ми не знаємо всього масштабу наших втрат.
Міністерство культури нашої країни пізно розпочало створення єдиного каталога всього музейного фонду України. До того ж це була радше рекомендація, ніж вимога. Ніхто не зобов’язував керівників областей забезпечити музеї необхідною технікою, яка дала б змогу оцифрувати всі музейні фонди. Ми тоді б знали, що втратили у Криму, на Донеччині й тепер. Я й на себе, можливо, беру частину відповідальності, адже замало говорив, коли був начальником управління культури, про те, що музеї слід комп’ютеризувати для оцифровування фондів. Наприкінці минулого року надали кошти, й ми придбали фотоапарати, відеокамери, сканери, ноутбуки, й тепер маємо мінімально техніку, яка дає змогу оцифровувати фонди.
Чому російський агресор так грабує і нищить наші музеї? Тож вони знищують і нас, і нашу культуру.
— І це не тепер почалося. Знаємо, як багато скарбів української культурної спадщини було вкрадено та вивезено до росії і за часів царату, і за радянської влади. Тепер їх видають за своє, московське, і князів наших оголосили своїми. Треба бути пильними, чи не так?
— Не тільки пильними. Нам здається, що всім зрозуміло: Володимир Великий — це князь Київський, наш предок. Я, буваючи в Німеччині, під Мюнхеном, завжди їду помолитися до церковці Святої Едігни. Едігна — це правнучка Володимира Великого, внучка Ярослава Мудрого та донька Анни Ярославни, королеви Франції. Німці це знають і постійно про це кажуть. І ми повинні про це говорити: князь Володимир наш, князь Ярослав наш.
— А надто князь Святослав, княгиня Ольга. Вони не мають нічого спільного з росією.
— Гадаємо, що це само собою зрозуміло. Однак треба постійно говорити, нагадувати, щоб і наші вороги теж про це знали.
Дуже добре пам’ятаю 1991 рік. Ми тоді проводили Міжнародний фестиваль любительських театрів. Підволочиський народний театр із Тернопільщини тоді показав дуже цікаву виставу «Бояриня» за Лесею Українкою. Після неї режисери з МХАТу та викладачі з ГІТІСу, які брали участь у семінарі, що відбувався у межах фестивалю, засипали мене запитаннями: «Хто це — Україна? Коли вона з’явилася?» У них роками вели пропаганду, що Україна — окраїна росії, і навіть, здавалося б, освічені люди не знали справжньої історії. Тож маємо більше показувати своє, берегти його та шанувати.
— Виходить, що музейна справа — теж політика?
— Ідеологія — це однозначно. У культурі все на видноті, все прозоро. Лише важливо це подавати правильно.
Галина САДОВСЬКА,
заслужена журналістка України,
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
Григорій ШЕРГЕЙ. Народився 7 серпня 1958 року в селі Кордишів на Тернопільщині. 1981 року закінчив Київський інститут культури.
Працював у Тернопільському обласному науково-методичному центрі народної творчості, головним режисером Тернопільської обласної державної телерадіокомпанії, директором Тернопільської обласної філармонії. Сукупно 18 років був начальником управління культури Тернопільської облдержадміністрації.
Торік очолив Тернопільський обласний художній музей. Заслужений діяч мистецтв України.
Ми в Google+