Зранку приплентав сусід, щоб разом пошукати причину свого кепського самопочуття.

— Чого в мене у голові шумить, в роті пересохло і кволим себе почуваю? — сумно питає з порога.

Бачу, в дружини засвербів язик, аби висловити популярну версію вранішніх страждань. Однак вона вчасно згадала, що неборака непитущий, бо, за його ж словами, «свою цистерну вже видудлив», тому мовчки пішла шукати якусь пігулку.

— Ніби й магнітних бур чи інших погодних примх не було, — зітхав тим часом гість. — До речі, ану глянь, що там викидометр показує.

Слухняно визираю у вікно, до рами якого прикріплений прилад, і доповідаю:

— Та майже все як завжди. Ну, щоправда, денна трохи менша — 945 грамів з хвостиком…

— Я так і знав! — сплеснув він руками. — Відчуваю — чогось таки не вистачає. Це для тебе «як завжди» і «трохи менша», а мій вразливий організм на такі зміни відразу реагує.

Знизую плечима.

— То сходи до терикону: може, полегшає.

— Сьогодні вранішню пробіжку і зарядку біля нього робив — не допомагає.

— Тоді візьми відгул і поїдь до коксохімічного заводу. Погуляй там кілька годин і подихай на повні груди.

Схоже, сусіду сподобалася ця пропозиція, однак він ще трохи покомизився.

— Дожилися! Лікуватися доводиться дідівськими методами! Чому б не продавати в аптеках діоксидні чи метанові подушки? Або, чуєш, могли б обладнати у центрі міста спеціальну сіру зону для дихання, аби не пертися щоразу на околицю до коксохіму чи на свіжий терикон…

Ніде правди діти — подібні клопоти, тобто пошук забрудненого повітря, якого різко поменшало, жителям промислової Донеччини поки що не загрожують. І вже звиклі до місцевих реалій організми аборигенів практично не реагують на ймовірні мінімальні зміни. Та якби існував отой вигаданий прилад викидометр, він би підтвердив: токсичних речовин у атмосфері справді стало менше. Адже, за інформацією головного управління статистики в Донецькій області, шкідливих викидів стаціонарних джерел забруднення у 2012 році порівняно з попереднім роком стало менше аж на 0,8%. Тож нині донеччани мають річний показник 1,5 мільйона тонн, а це 34,9% всіх викидів в Україні.   

За подібних умов нарікати на нестачу тих діоксидних чи метанових подушок справді не доводиться. Адже зараз із розрахунку на одного жителя краю щороку припадає 345 кілограмів викидів шкідливих речовин (більше, ніж в середньому по країні, в 3,6 раза). Відповідно, за нехитрими підрахунками, денна норма — 945 грамів різноманітних брудних сполук. Це стало, на жаль, ще одним незмінним атрибутом регіону.

Найбільші постачальники «токсичного букета»: тутешні підприємства енергетики — 39%, вугільні шахти — майже 28% та металургійні комбінати і заводи — трохи більш як 26%. Трійка «призерів» серед шкідливих викидів, без яких важко уявити місцеву атмосферу, має такий вигляд: діоксид сірки (31,7% обсягу всіх викидів у області), метан (24,6%), окис вуглецю (24,1%). А незаперечний лідер серед населених пунктів, які найбільше потерпають від забруднення повітря, — Маріуполь, де стирчать чорні труби двох металургійних комбінатів. За приморським містом вишикувалися Дебальцеве, Мар’їнський та Старобешівський райони, Харцизьк, Єнакієве, Донецьк.

Якщо в обласному центрі на «викидометрі» у 2012 році було без змін, то через спад металургійного виробництва шкідливих викидів у атмосфері Маріуполя поменшало відразу на 13,6%. Щоправда, спостерігаються й протилежні зміни, адже в Дебальцевому, Харцизьку та Старобешівському районі кількість брудних речовин у повітрі збільшується. Тож у разі погіршення самопочуття місцевим жителям доведеться нарікати саме на цю обставину. Проте подібні незручності їм, схоже, доведеться терпіти, доки не звикнуть до нової стабільної денної чи річної норми шкідливих викидів у атмосферу, на зменшення чи брак яких поки що ніхто не скаржився. Вже мовчок про діоксидне чи метанове голодування, про яке доводиться тільки фантазувати.