ІСТОРІЯ
Мало хто знає, що створення іскрометної кінокомедії пов’язане з далеко не веселими подіями
Випущене у прокат 1967 року «Весілля у Малинівці» досі радує глядачів. Отож не дивно, що майже у всіх областях України аргументовано переконують, що кінокомедія відображає події історії їхніх Малинівок. Однак складно сказати, якої саме, бо, наприклад, навіть на одній лише Житомирщині аж чотири населені пункти з такою назвою: на Брусилівщині, Новоград-Волинщині, Черняхівщині та Малинщині. Не кажу вже про однойменні хутори, що до сумнозвісного укрупнення сіл існували майже в усіх районах.
Проте не в кожній — Попандопуло
Хоч Малинівок в Україні багато, далеко не в кожній з них був Попандопуло — реальний історичний персонаж. Це поєднання мало як цілком конкретну приписку, так і напрочуд широку відомість, що засвідчує вміщений у сьомому томі творів Сталіна виступ «вождя всіх народів» на засіданні оргбюро ЦК РКП(б) 26 січня 1925 року «Про Димівку».
Ідеться про свого часу не менш відомий, аніж вбивство піонера Павлика Морозова, злочин у селі Димівці тодішньої Миколаївської округи Одеської губернії. Тут 28 березня 1924 року від рук, як офіційно стверджувалось, куркульських елементів, що приховувались під маскою партійного і радянського активу, загинув сількор Григорій Малиновський, на честь якого «на прохання місцевих жителів» село згодом перейменували у Малинівку.
24 жовтня 1924 року відбувся суд. До «вищої міри соціального захисту» — розстрілу – засудили уповноваженого партійного осередку с. Димівки Попандопула, голову комнезаму Тулупа, дільничного міліціонера Стецюка. Тривалі терміни ув’язнення отримали син Попандопула — очільник місцевого комсомольського осередку, голова сільради Іванов, сільські активісти. Вражає, що безпосередній вбивця сількора — його рідний брат Андрій — на відміну від розстріляних «співучасників», відбувся… тюрмою.
Фільм «Весілля в Малинівці» дав змогу реабілітувати активістів, репресованих за участь у вбивстві «сількора». Фото з сайту imageban.ru
Тим гірше для істини
«Димівська справа» — чи не перший у радянській міфотворчості приклад перетворення бажаного на «дійсність». Завдяки багатій фантазії колишнього голови Харківського губкому КП(б)У, а на час скоєного у Димівці злочину кореспондента газети «Правда» Льва Сосновського побутове вбивство на ∂рунті особистої неприязні набуло «класового забарвлення».
Уже після тріумфального виходу на екрани «Весілля у Малинівці» парткомісія при ЦК КПУ спільно з прокуратурою УРСР встановила, що Григорій Малиновський не був автором жодних публікацій у пресі. Архіви довели, що представлену свого часу суду газету з його заміткою надрукували… в одному екземплярі заднім числом для підтвердження «сількорівської» діяльності загиблого.
Лише завдяки кореспондентові газети «Правда» Сосновському рядова кримінальна справа набула всесоюзного розголосу та потрапила під особисту опіку Сталіна. В уже згадуваному виступі він чітко і прямо заявив: «Говорят, что Сосновский перегнул палку. Но в таких случаях перегнуть палку следует. Обязательно следует. От этого ничего, кроме плюса, не будет… Основной вопрос в этом деле, по-моему, не в том, что убили селькора, не в том даже, что есть ли у нас Дымовка, — не в этом основа дела».
Фактично «димівська справа» стала першою спробою огульного звинувачення працівників державного апарату поки що низового рівня у «смертних гріхах» та перетворення судового процесу над ними на політичну акцію. Більше того, саме доля далекого від сількорівської роботи Малиновського підказала Йосипові Віссаріоновичу, що «одним из основных рычагов в деле выявления наших недочетов могут стать рабкоры и селькоры — люди в массе своей впечатлительные, желающие обличать».
Мавр зробив свою справу
Головний герой забороненої відразу після написання п’єси Миколи Куліша «Хулій Хурина» видає себе за… кореспондента газети «Правда» Льва Сосновського. Серед численних компліментів, які звучать у творі на адресу журналіста, — «Вас навіть коні читають, хоч пишете ви дуже сочинительно». Драматург окремо згадує про «димівську справу»: «Ви от як сочинили Димовку, так у нас нарком перевернувся». Остання фраза стосувалась Олександра Шумського, цькування якого збіглося з розкручуванням міфічного подвигу сількора та прийняттям спільної постанови ЦК і ЦКК РКП(б) «Про події в Димівці у зв’язку з вбивством сількора Малиновського».
До речі, на суді жоден зі звинувачених активістів своєї провини не визнав, а тому розстрільні вироки, цілком імовірно, стали розплатою за впертість підсудних. Утім, як засвідчують матеріали справи, святими репресовані не були, хоч самочинне запровадження трудповинностей для «куркулів» та примусове вилучення в них кращих земель уже невдовзі перетворилися в СРСР зі злочину на «класову доблесть».
Навіть самого Сосновського біда не обійшла. Минуло десять років, і його репресували за активну участь у роботі «фашистського троцькістсько-зінов’євського блоку».
Від трагедії — до оперети
Зрозуміло, що викриття злочинної діяльності Сосновського потребувало відповідного реагування на ідеологічному рівні. Створення у 1936 році уродженцем Гуляйполя Леонідом Юхвідом лібрето оперети «Весілля у Малинівці», в якій ще добре пам’ятний радянським громадянам «бандит» Попандопуло перетворився на придуркуватого ад’ютанта «пана отамана Грицька Таврічеського», стало найкращим виходом із пікантної ситуації.
Та на відміну від реалій «димівської справи», навіть старі промови і виступи непогрішимого вождя ревізії не підлягали. Отож первісно українськомовне «Весілля у Малинівці» невдовзі зазвучало на «вєліком і могучєм» і було рекомендоване до постановок усім театрам СРСР.
У післявоєнний час нове життя старій опереті дала її екранізація, що змусило авторів повернутись до вивчення матеріалів призабутої кримінальної справи. Пленум Верховного суду УРСР 26 вересня 1969 року реабілітував активістів, репресованих за участь у вбивстві сількора, «за відсутністю у їхніх діях складу злочину». Тож 30 січня 1970 року ЦК КПУ ухвалив постанову «О партийной реабилитации Попандопуло К. П. (посмертно) та інших», а указом президії Верховної Ради УРСР від 15 квітня 1970 року «на прохання жителів с. Малинівки» населений пункт перейменували на… Підлісне.