ПРИРУЧИВ — ДОГЛЯДАЙ
Сім’я з Луганщини виховує двійко косуль
Це сьогодні десятимісячний Яшка впевнено стоїть на своїх тонких ніжках і навіть намагається буцатися з півнем смішними м’якими ріжками. А в червні минулого року...
— Чоловік знайшов його в районі греблі, біля струмка. Мати косуленяти загинула, тож довелося забирати додому, інакше просто не вижив би, — згадує дружина старшого єгеря Перевальського мисливського господарства Наталя Руденко. В принципі природознавці не радять забирати дитинчат звірів та птахів з природи: зазвичай батьки ховаються десь поряд і чекають, поки небезпека (а саме так дикі тварини сприймають нас із вами) не мине.
Чоловік Наталії, котрий до того працював у шахті, став єгерем 16 років тому. Виросли сини, поки він дозором по лісах ходить. Але в червневий спекотний день, коли батько приніс додому малятко косулі, зраділи як малі.
— Мама клопоталася навколо косулі, ніби це немовля, — з м’якою усмішкою каже старший син Володимир. — Ми всі відразу його полюбили. Й ім’я для нього винайшли одразу — Яшка. Без варіантів.
Може, Яшка — це похідне від «бяшка»? Згадали Руденки дитячі приповідки, лічилки, вірші про «баранчика, баран-бука»? Зрозуміло одне: маленьке косуленя здатне розбудити в кожній людині найкраще, дитяче, сердечне.
Насамперед, ставши на свої сіренькі копитця, об’їв усі квіти на подвір’ї в Руденків. «Пустун! — ахкала Наталія. І зітхала: — Сирітка». А «сирітка» скакав по сусідських городах. «Усю дрібну картоплю поїв, коли копали. Не довелося й перебирати!» — усміхається сусідка Ніна Ісайченкова.
Ми розмовляємо з Наталією, а чотириногий вихованець так і кружляє біля господині, ніби прислухається. Нарешті, з дому виходить шестирічна Анета, племінниця Руденків. Та не з порожніми руками — у пластмасовій мисці банан і яблуко для молодшого дружка. А в кишені — насіння. Оту смакоту Яша дуже любить, а ще — петрушку й солоні огірки.
— Підростає, — зітхає, дивлячись на стрибунця, Наталя. — Коли Яшка ледь став на ніжки, ми спробували його повернути в рідну природу — вивезли до лісостепу. Та він, вочевидь, уже встиг звикнути до людей. І тому від нас — ні на крок. Тож ясно, що, скільки будемо живі, годуватимемо й піклуватимемося про нього. Але природа бере своє, йому потрібна подруга, аби не почувався самотньо.
Наче почувши ці слова, через кілька днів зателефонували з місцевої ветеринарної лікарні. Туди якраз потрапила самочка косулі. Тож кілька телефонних дзвінків — і молоденька косуля з-під Василівки знайшла притулок у Малоіванівці. Не передати, як тепер радіє Яшка новій подружці! І людям приємно дивитися на цю майже казкову пару.
— Ми назвали косулю Юлією, — каже Наталя, якій тепер додалося клопоту, але й радощів теж.
Яша любить петрушку й солоні огірки. Фото автора
КОМПЕТЕНТНО
Валерій КОПИЛЕНКО,
головний мисливствознавець Луганщини:
— Людяне ставлення до тварин — одна з основних рис наших єгерів. Інакше на 2 мільйонах 124 гектарах наших мисливських угідь не мешкали б понад 106 тисяч представників хутрових та копитних. У нас є лось і косулі, два види оленів — плямистий та шляхетний, вовки та лисиці, куниці й кабани, бобри, байбаки та зайці, фазани й куріпки.
Ми реорганізували мисливські господарства області. До 1998 року майже всі мисливські угіддя були закріплені за Українським товариством мисливців та рибалок. Не виходило в цієї великої організації забезпечити якісну охорону угідь.
Тому ми («Луганськліс») пішли на нетрадиційний крок. Усі мисливські угіддя були перезакріплені за 27 користувачами-лісгоспами. Так відразу збільшилася кількість борців із браконьєрами. Якщо 1997 року було задіяно 67 чоловік, то тепер їх 216 — 28 мисливствознавцiв і 188 єгерів. Ситуація одразу почала змінюватися на краще.
Наприклад, 2008 року в нас було 1140 голів кабана, нині — 1292. Косуль тоді налічили 2688, тепер уже 3177. Зайців понад 57 тисяч. Це така чисельність, що можна відкривати на них полювання.
За різноманітністю дичини й полювань наша область у лідерах у країні. І цього вдалося досягти саме тому, що в нас налагоджено чіткий, не показний, не формальний контроль, і облік звіра.