Наша хата стояла на невеликому узвишші, з якого всю довколишню місцевість видно немов на долоні. Зовсім поряд петляє й виблискує проти сонця вузька степова річка. Понад нею зеленіють густі чагарники та дерева, а трохи далі високою стрімкою стіною нависає жовта глиняна круча. «Отією дорогою зайшли німці, й там довго їхній згорілий танк стояв», — іноді розказувала й показувала моя прабабуся. Ще дошкільнятами ми із сусідом і тезкою (хлопчаків тоді здебільшого називали на честь першого українського космонавта) аж тремтіли від збудження. Де у світі справедливість? Ну чому ми не народилися раніше? Та ми б під час війни навіть гори звернули!..
Проте дорослі не поділяли нашого ентузіазму. Приміром, батько, якому я надокучав проханнями розповісти про війну, здебільшого відмовчувався. Або віджартовувався дивною для мене фразою: «Як що робив? У окопах качани гриз...» Уже аж після його смерті довідався від старшої батькової сестри і про окопчики в дерезі, де ховалися старі й малі від німців, і про раціон голодних дітей…
Батька не стало, ще коли він, маючи статус дитини війни, навіть не здогадувався, що його поколінню у недалекому майбутньому належить побути ще й дідами війни. Тобто і дитинство, і старість таких людей виявилися понівеченими воєнним лихоліттям. І якщо досі ми знали з історії про втрачене покоління, то тепер цим людям довелося двічі пройти через неабияке випробування. А насамперед у такій ситуації опинилися жителі Донбасу, які вдруге на віку потерпають від війни.
Художника-карикатуриста Миколу Капусту та перша війна застала у Макіївці. Колись він частенько розповідав про своє захворювання у роки окупації, вилікуватися від якого допоміг німецький лікар. А не міг не згадати тих подій уже недавно, відстоюючи у Донецьку в черзі за гуманітарною допомогою — продуктовим пайком від «республіки».
«У 1942-му, коли тут стало геть нестерпно, батько зібрав усе наше майно на візок, і ми попхали його до рідні аж на Полтавщину, — розповідає він. — А тепер іноді сам себе питаю: невже доведеться вирушати звідси тієї дорогою, якою малим уже доводилося тікати від окупантів?»
Ще драматичніший епізод стався у дитинстві з поетом Станіславом Жуковським: опинився серед дітей, яких евакуювали кораблями з оточеного німцями Севастополя. Про трагічний перехід морем колись навіть зняли художній фільм «Рухаюся своїм курсом». Письменник каже: у реальному житті все було значно страшніше — темні силуети літаків, свист бомб, залпи зеніток, височенні стовпи води від вибухів, дим підбитих кораблів і крики потопельників. А розповідаючи десять років тому в баладі про ту трагедію, він, звісно, не знав, що знову побуває під обстрілами гармат і мінометів. Оскільки тепер мимоволі згадує своє воєнне дитинство, здригаючись від вибухів, які потрясають Донецьк.
Ще один дід і водночас дитя війни недавно зустрічався з «міністром культури ДНР» і каже, що брутальність окупантів Другої світової, з якими доводилося стикатися у дитячі роки, — це невинні розваги порівняно з теперішніми «культурними» представниками загарбників міста.
Прикладів можна наводити багато, але написати ці рядки наважився ось після такого випадку. У черзі до м’ясного прилавка поруч стояв дядько, який, схоже, пив учора все, крім смоли, а зараз нервував і підганяв бабусю, бо та ніяк не могла вибрати товар. Коли ж стало відомо, що жінка щось шукає не собі, а котові, незадоволено загула добра половина покупців. Мовляв, знайшла час дбати про котяру! «Нехай мишей ловить!» — просторікував отой чолов’яга. «І перепілок!» — ледь посміхнувшись, відповіла йому старенька.
Заінтригований почутим, на правах давнього знайомого запропонував їй свої послуги носильника (нам по дорозі), і водночас вирішив розпитати про неабияку турботу про кота.
«У війну ми жили в Маріуполі й від голоду всіх рятувало море, — згадує бабуся. — А в нашої сім’ї також був годувальник — старий кіт. Уночі виходив на лови, а вранці нявкав під дверима і кликав маму, щоб показати здобич, яку приносив до порога. Якщо це була миша, то вона, звичайно, залишалася «мисливцеві». Але часто йому вдавалося вполювати перепілку: в цьому разі ми їли смачнючий суп, а котові діставалися кісточки… Навіть дорослі тоді дивувалися такій поведінці кота в умовах голоду… А зараз, згадавши ті роки, часом думаю: невже знову мій обід залежатиме від спритності кота?..»