Полтавський дендропарк — єдиний у місті заповідний об’єкт національного рівня — називають одним із чудес обласного центру, своєрідною його візитівкою. До війни тут майже щодня було людно і весело, його відвідували сім’ями, особливо у вихідні. Діти й дорослі робили селфі біля оригінальних дерев’яних скульптур, які на його алеях розмістили майстри відокремленого підрозділу закладу.

Нині частина працівників зі зброєю в руках захищають країну, а в парку тимчасово не проводять міських розважальних заходів, фестивалів і показів мод. Проте він не порожній. Тепер на природі разом з полтавцями дозвілля проводять вимушені переселенці, яких побільшало в місті. Парк не втратив чарівності, тут чисто й охайно, свіже повітря, можна побачити білочок і чудернацьких співучих птахів. А на ставках плавають дикі качки, білі й чорні лебеді. Чудове місце для заспокоєння і відпочинку.

Методом народної толоки

Багатий у дендропарку й рослинний світ, тут упродовж року цвітуть кущі, дерева, чимало рідкісних рослин. Усю цю красу створено працею тисяч людей. Парк посадили навесні 1962 року на околиці Полтави на майже голих уражених ерозією схилах балок. Першого дня тут працювали 3 тисячі полтавців, а протягом місяця — майже 10 тисяч. Дерева посадили на площі 17 гектарів.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс — єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах — у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, — розповідала вона, — я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки  не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.

Тут жив Скліфосовський

Дендропарк садили для відпочинку. Тому малі архітектурні форми його засновники передбачали створювати зі стовбурів засохлих дерев. 1990 року в ньому було шість дерев’яних місточків, вісім майданчиків для вогнищ, понад 30 лавочок із дерева, що стояли в людних місцях. Жодних споруд і конструкцій з бетону, металу та інших матеріалів у парку не мало бути (зокрема стежок зі штучним покриттям). Мережу стежок зберегли такою, якою вона була до створення парку. До 1990-го раз на рік їх розрівнювали грейдером. Усі алеї й дороги парку прогулянкові; рух транспорту ними був би, на думку проєктувальників, неприпустимий.

Однак 2012 року через дендропарк поряд із залізницею таки проклали асфальтовану дорогу, якою нині їздять великовагові автомашини. Це додало комфорту власникам автомобілів, але під час будівництва дороги вирубали багато дерев і кущів. На жаль, серед відвідувачів дендропарку є й такі несвідомі, які викопують тут квіти і все, що їм подобається, а перед новорічними святами рубають верхівки ялин і обламують гілки рідкісних сосен Веймутова. Попри це у дендропарку досі чимало майже заповідних куточків, де можна відчути насолоду від спілкування із природою.

На греблі другого ставка (їх тут чотири чи п’ять) росте сторічна тополя. Недалеко від неї стоїть двоповерховий дерев’яний будинок — колишня дача першого російського нейрохірурга Миколи Скліфосовського. У його маєтку були промисловий сад, виноградник, плантація тутових дерев, пасіка, хмільник. На косогорах і в ярах садили дуби, клени, берези, сосни, ялини, акації, шовковиці. За виняткову красу цей мальовничий куточок називали полтавською Швейцарією.

Один із декоративних майданчиків розташований високо над ставками. З нього відкривається краєвид на весь каскад ставків і на Хрестовоздвиженський монастир.

У дендропарку є дерева, вирощені з одного живця верби Тараса з Київського ботанічного саду. З розповіді Яніни Яценко дізнався, що, перебуваючи на засланні, Тарас Шевченко в Оренбурзі знайшов вербовий кілок, який посадив біля криниці у своєму дворі. «Тепер у мене є українська верба», — писав Шевченко в листі до друзів. До речі, вид цієї верби раніше був не відомим ботанікам, нині його назва Salix Taras (верба Тараса).

Співробітник Київського ботанічного саду професор Сергій Івченко, 1964 року побувавши на Мангишлаку на святкуванні 150-ї річниці з дня народження Кобзаря, побачив вербу, яка збереглася з Тарасових часів. Посланцеві з України тоді дозволили зрізати невелику гілочку. Невдовзі на кафедрі в С. Івченка побувала Яніна Яценко. Дізнавшись про походження гілочки, вона привезла в Полтаву невеликий живець з чотирма бруньками.

Зберегти для нащадків

Парк створили у Павленківській балці. На стародавніх картах підписано «Павленківський яр». У 1660-х роках у балці були козацькі хутори. На кінець XVII століття це вже було козацьке село Павленки з церквою.

Наприкінці XVIII століття, після ліквідації автономії України, майже всі землі села стали власницькими (роздані поміщикам із числа колишньої козацької старшини). Більша частина павленківських козаків переселилася в Чамарин яр, який з початку XIX століття став передмістям Полтави Павленками, або Ближніми Павленками. Найбільшими землевласниками у Павленківському яру були поміщики Тарновські. За прізвищем власника маєток отримав назву Тарновщина, а до 1950-х років це був хутір Дальні Павленки — селище у складі Полтави.

На думку місцевих, Полтавський міський парк мав би стати одним з ядер Полтавського національного природного парку. Крім нього, в Полтаві й навколо міста є ділянки, які можна ввести до складу національного парку. Це садиба Мясоєдових, Дослідне поле, агробіостанція педуніверситету, парк коледжу аграрного університету тощо. Розвиватися є куди, щоб зберегти прекрасну природу. Але для цього нам дуже потрібна перемога над агресором. Нам  треба зберегти для нащадків українські цінності, нашу землю, багату природу і культуру.