У безлюдних і важкодоступних гірських районах наукові експедиції продовжують шукати снігову людину. Та не на того натрапили: волохатий відлюдько таки не позбавлений розуму і тому обходить нашого брата десятою дорогою. А тим часом у густозаселених областях степу й лісостепу зустрічі із нами наполегливо шукає не менш цікавий представник роду людського, якому дуже пасує визначення «політикантроп». Причому його нав’язливість є такою, що дехто вже подумує: чи не дременути й собі десь подалі в гори, тайгу чи джунглі і скласти компанію сніговій людині, аби вперто уникнути зустрічі з усіма, хто вміє балакати?
Зовні політикантроп майже нічим не відрізняється від звичайнісінького Homo sapiens. А щодо всього іншого, то це різновид людини майже розумної, який безтямно поринув у політику. Втім, те, що він «підсів» на політику і від неї залежний, півбіди. Біда у наступному: 17—18 годин на добу політикантроп, у якого завищена самооцінка, вперто і наполегливо нав’язує всім оточуючим власне трактування моментів сучасної політики.
Під час свого першого контакту з цим типом я спершу навіть не здогадувався, кого на мою голову послала доля. Давно знайомий чоловічок перепинив мене у людному місці і ні з того ні з сього почав упівголоса проводити «політінформацію». Чи знаю я, що перший Президент України на виборах спеціально «піддався» своєму наступнику? А чи відомо про справжні підступні наміри другого глави держави, які хотів утілити? Так от — із подачі Кремля, виявляється, він хотів виселити переважну кількість українців аж на Далекий Схід… Перші хвилин десять я вражено мовчав, а потім демонстративно позирав на годинник. Збуджений політикантроп відреагував миттєво — міцно схопив мене за ∂удзик на куртці і продовжував «вантажити» своїми химерними версіями щодо політичних перипетій… На 40-й(!) хвилині монологу-словопаду я вирішив тікати. Зрештою, грець із ним, отим ∂удзиком, який залишився в руці політикантропа. До речі, ввечері він зателефонував, погодився віддати вирваний «із м’ясом» трофей і пожалкував: якби не прослуховування телефону, він би зараз розповів ще багато цікавого (і, само собою, відомого тільки йому) про сучасний політикум, але зробить це при особистій зустрічі...
Саме після цього незабутнього випадку вирішив уважно вивчати подібне явище і нотувати власні спостереження. Отже, політикантроп поділяється на два підвиди — громадський і кімнатний. Першого кожен із нас може зустріти щодня не тільки на мітингах чи пікетах, а й у всіх громадських місцях. Як його розпізнати? Он він — без упину торочить про сусідську Домашку, у якої імперські замашки, лякає тотальною українізацією, божиться, що лідер однієї з політичних партій є «засланим козачком» від іншої відомої політсили і т.д., і т.п. Кімнатний, тобто домашній, політикантроп дуже поміркований і поза власною домівкою нагадує премудрого пічкура. Резонно вважаючи, що псувати настрій незнайомим людям політичними побрехеньками не зовсім зручно (хтось може не тільки гаркнути: «Заткни пельку!», а й допоможе це зробити), він мовчить із усіх сил. Зате, переступивши поріг власної квартири, мерщій починає політично підковувати своїх домашніх. А тому не один знайомий(ма) розповідали: туалет та ванна кімната, які зачиняються на замок, у них тепер небезпідставно звуться «політсховище».
Найхарактерніша риса політикантропа — брак послідовності. Враховуючи сучасні реалії, він міняє свої політичні переконання і симпатії, немов циган коней, а тому вже встиг побувати в дюжині політичних партій. Тобто все тече і змінюється за винятком тільки одного — абсолютної упевненості політикантропа у правильності обраної позиції-дзиги. А ще він нітрохи не сумнівається, що його політичні прогнози та коментарі — істина в останній інстанції. А якась інша, особливо протилежна, думка може довести його до шаленства чи навіть сказу.
Що ще не любить політикантроп? Він дуже ображається і навіть лютує, коли йому натякають або прямим текстом кажуть, що кожен має займатися насамперед виконанням прямих службових обов’язків та професійних вимог. Яка в дідька робота? Грім і блискавка! Цей політичний галасун відкриває шлюзи свого красномовства і візьметься доводити, що є певні політичні моменти, пустопорожнє обговорення яких набагато важливіше за оту роботу… Так було й цього разу. Коли я відмовився слухати теревені політикантропа, пославшись на необхідність дописати статтю, він відразу звинуватив мене в аполітичності. Що залишалося робити? Поклав мобільник, який бубонів, поруч і почав писати ці рядки. І натхнення не зникло навіть через півгодини, коли «сіла» батарейка і телефон замовк.