ВІДКРИТТЯ
Мандрувати Кам’янеччиною можна й… углиб історії творення Землі
Торік мені поталанило віднайти на березі кістки, які найімовірніше належали мамонтові чи його «однолітку» шаблезубому тигру, а цього року — вочевидь виточений людськими руками кремнієвий наконечник, з допомогою якого полювали на звіра наші далекі предки в часи неоліту.
Один з найкращих співробітників Національного природного парку «Подільські Товтри» Тарас Горбняк зазвичай пропонує екскурсантам «прочитати» чітко вибитий на гладенькій сланцевій плитці малюнок: тоненькі звивисті ниточки. Допоки правильну відповідь на його запитання «Що тут зображено?» миттєво дали тільки два екскурсанти — поважний київський професор археології та його молдовський колега, які подорожували теплоходом дністровськими водами з Хотина. Це відбиток перших багатоклітинних водоростей — вендотеній, вік яких змушує зняти капелюх перед сивим минулим: їм 560–600 мільйонів років.
Таких місць, де ці та інші безцінні знахідки можна просто підняти із землі, взяти до рук і безпосередньо торкнутися створеного матінкою-Природою в часи, коли лише вибудовувалася наша планета, на Земній кулі не так уже й багато. І Кам’янець-Подільський район, розташований на півдні Хмельниччини, — одне з них. Та яке потужне! Багатством, різноманіттям, неповторним ландшафтом, енергетикою, духовною наснаженістю ця місцина спроможна істотно применшити історичну славу багатьох світових Мекк, бо йдеться про реальні пам’ятки, які на сотні мільйонів літ старші за камені Риму, Афін, єгипетські піраміди чи перуанські міста Сонця.
Ця красуня —ящірка живородяща. Фото з сайту tovtry.km.ua
Весь район — музей
Тутешня археологічна експозиція вражає навіть своїм масштабом: це площа 1,54 тис. кв. км завдовжки майже 100 км зі сходу на захід. Хоч би куди ви завітали — в будь-яке зі 121 села, що адміністративно об’єднані в район, його стародавній центр Кам’янець-Подільський, який небезпідставно називають «квіткою з каменю», селище Стару Ушицю (щоправда, прадавню його частину вже поглинули хвилі штучно створеного на Дністрі водосховища) — скрізь не полишає подорожнього думка, що мандрує він величним і неповторним музеєм археології просто неба.
А якщо перед такою мандрівкою не полінуватися на певний час бодай трохи заглибитися в історію творення Земної суші, то побачене додасть відчуття причетності до всього сущого на нашій планеті. Бо це не просто земля під ногами і пейзаж обабіч.
Скелясте дугоподібне пасмо високих 65-метрових Товтр — залишки унікального, єдиного у світі рифового бар’єра давнього міоценового моря, що склався, за дослідженням учених, з мембранопорових та черепашкових вапняків. І всі ці понад півмільярда років поспіль довколишня картина фактично відтворювала той первинний вигляд гігантського рифу, що відокремив сушу від води. Змінювалися обриси континентів, напрямки течії річок і висота гір, а наш подільський бар’єр, як сторожовий велетень, височів на цьому місці, оберігаючи життя подальших цивілізацій, і зберігся аж до наших днів.
Нині унікальні ландшафти, безцінні пам’ятки археології, духовності, культури та архітектури Кам’янеччини з неповторними каньйонами Дністра, його приток Смотрича, Ушиці, Тернави, дивовижними карстовими формами входять до складу одного з найошатніших у нашій країні національних природних парків «Подільські Товтри».
Гадаю, посеред цього велетенського заповідного масиву (загальна площа нацпарку понад 261 тис. га) варто було б встановити пам’ятник Природі: оскільки в доісторичні часи Товтровий кряж не зазнав руйнівного впливу материкового зледеніння, тут збереглося найбільше з-поміж природоохоронних українських територій число ендеміків і реліктів.
Якими ж розумними, освіченими і просто мудрими маємо бути ми, нині сущі, щоб не завдати болю цій віковічній красі. І мати рішучість зупинити чиюсь пустотливу руку, що мимохіть тягнеться до дивовижної червонокнижної квітки. Бо це може бути рябчик гірський, зозулині черевички справжні, змієголовик австрійський (всі ендеміки!), зірвати які все одно, що ганебно покласти край мільйонам років їх цвітіння під сонцем.
Так горить-палахкотить диво-квітка горицвіт
Птаство ще може бути стоголосим
Подорожуючи два роки тому старою Європою, звернула увагу на сотні кілометрів сучасних вітрякових полів, що заледве не суцільним масивом перекрили шляхи, якими із сивих віків перелітні птахи мандрували з півночі на південь і в зворотному напрямку. Дорогою виявилася ціна такої екологічно чистої енергії: в центральних країнах нашого континенту, за винятком хіба що Словенії (в Любляні ввечері таки довелося втішитися солов’їними переливами), пташиного співу нині майже не чутно.
А тут, на березі Бакотської затоки, у прозоре передрання, коли, мовлячи нашою солов’їною мовою, сіріє, розвидняється, світає, уже благословляється на день, починаєш розуміти, що таке стоголосий пташиний оркестр: 223 види птахів, 26 з яких занесені до Червоної книги України, водночас вриваються в передранкову тишу такою потужною симфонією, яку не під силу створити найвидатнішому з композиторів.
Якщо бути прихильним до цього унікального довкілля, то блакитно-сіра білочка ( також червонокнижна!), яку за нічний спосіб життя нарекли сонькою, не лякаючись, візьме покладений вами горішок і повільно продефілює до свого дупла.
Тільки уявіть: місцева фауна представлена в заповіднику 366-ма, переважно рідкісними видами! Зелена, в коричневі цяточки ящірка спокійно дасть можливість розгледіти дві пари своїх п’ятипалих, як у людини, лапок. Понад метрова змія тихо прошелестить поряд у листі, не завдавши ні собі, ні зустрічним зайвого клопоту, а забарвлення тутешніх метеликів змусить замислитися над поєднанням непоєднуваних кольорів.
Погодьтеся, навіть самі назви постійних мешканців тутешніх лісів звучать загадково та мелодійно, як-от: жук-олень, вусач мускусний, ксилокопа, кумка жовточерева, ящірка живородяща, веретільниця ламка. Рідкісних комах — нічницю ставкову, вуханя бурого, вусача великого дубового західного включено до Європейського червоного списку як таких, що перебувають на межі зникнення.
Тому, хто завітає до цього неперевершеного за красотою та принадністю місця, побачить на власні очі й зацікавиться згаданими вище та іншими рідкісними видами фауни Подільських Товтр, радимо зазирнути до додатка ІІ Бернської конвенції — важливого загальноєвропейського документа, що має на меті зберегти природне розмаїття нашого континенту: більшість з них «прописано» і там.
Дністрове плесо віддзеркалює довколишню красу. Фото з сайту tovtry.com
А в очах запеклася сльоза…
А що ж люди, постійні жителі Кам’янецького краю, як вони почуваються серед цього земного царства? На жаль, нині чимало старовинних доріг, що з майже 100-метрової височини збігають крутою кам’янистою змійкою на дно каньйонів, раптово і якось неприродно обриваються перед підковоподібним 850-кілометровим плесом води.
Це і є те рукотворне Дністровське водосховище, що з чиєїсь лиходійної компартійної «ласки» стало в 1981–1987 роках велетенським цвинтарем для майже 30 тамтешніх сіл, зокрема і Кам’янець-Подільського району — Теремців, Студениці, Конилівки, Кривчан, Наддністрянки, Атак… Як і для майже тисячолітнього слов’янського міста Бакоти, перша писемна згадка про яке міститься в Іпатіївському літописі 1240 року.
Археологи, які до затоплення працювали в цих місцях, зарахували городище-дитинець прадавнього міста до доби Галицького князівства. Йшлося про фортецю і підгороддя, де на площі 120–140 га жило 2–2,5 тисячі людей: це було третє за величиною місто того часу, найбільше в Середньому Подністров’ї. Знищити таку світового значення історичну перлину — злочин не лише перед нині сущими, а й перед тими, хто прийде в цей світ після нас.
«Згаслою зіркою» назвав свою рідну Бакоту місцевий краєзнавець і дослідник, згаданий на початку нашої оповіді, Тарас Горбняк у своїй новій щойно виданій книжці. Титанічна праця цієї людини заслуговує державного поціновування: його розповіді туристам про багатий край Золотої Долини і його почасти гірку долю викликають у багатьох щире захоплення і повагу, пробуджують інтерес до вітчизняної історії, духовності, краси, якими ми повинні бережно і розумно опікуватися.
Територія національного парку, його флора та фауна, археологічні, історичні, духовні пам’ятки (як-от Свято-Михайлівський печерний монастир кінця ХІ — поч. ХІІ ст., найдавніша пам’ятка поширення православ’я на наших землях) вражають. Вони водночас величні, відкриті й беззахисні, тож потребують державницької уваги, бережного ставлення місцевої влади, всіх, хто приходить чи приїздить на ці крутосхили, господарює і живе на його території.
Як, приміром, це роблять у дитячо-юнацькому таборі відпочинку «Бакота», де як зіницю ока оберігають місцевий ландшафт, кожен кущик і квітку, пташину і звірину, вчать молодь поваги до природи. «Це чудодійна земля, — каже директор закладу Юрій Чайковський. — Величезну лікувальну, оздоровчу силу мають гори, вода, камінь, квітка і травинка. Воно Богом дароване, перейшло від попередніх поколінь нам і ще довго слугуватиме прийдешнім».
Вочевидь, для оглядин краси Кам’янеччини не варто шкодувати часу. Приміром, Китайгородське відшарування — унікальний розріз силурійських порід. А як вражають дитинною чистотою ботанічний заказник «Чапля» поблизу села Демшин, лісове царство «Совиний яр», ландшафтний заказник «Княжпільська лісова дача».
Поблизу села Завалля найсміливіших чекають сталактити та сталагміти однієї з найошатніших карстових печер Європи — Атлантиди.
У ботанічному заказнику «Товтра Вербецька» перед вашими очима постане неперевершений краєвид «Чотирьох кавалерів». Вразять своєю величчю і таємничістю Кармалюкова гора поблизу села Привороття Друге, де переховувався мужній подільський месник, та Залуцькі печери біля Нігина.
Щоб побачити це все на власні очі, треба просто вимкнути телевізор, встати з-за комп’ютера і зрештою зважитися на реальну, а не віртуальну мандрівку. І, можливо, ви також відкриєте для себе власний непридуманий рай.