Хто читатиме роман «Вогнем і мечем» класика польської літератури Генрика Сенкевича, а не обмежуватиметься лише екранізацією Єжи Гоффмана, обов’язково помітить його тенденційність. Твір про драматичні події 1648—1651 років в України і Польщі, завдяки якому письменник не лише здобув Нобелівську премію, а й зажив сумнівної слави українофоба, вкрай упереджено, а іноді навіть вороже трактує Національно-визвольну війну українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Поляк білорусько-татарського походження, предки якого лише у XVIII столітті відмовилися від ісламу й перейшли у християнство, Генрик Сенкевич завжди лишався щирим прихильником Польської держави, возвеличуючи її в трилогії «Вогнем і мечем», «Пан Володиєвський» і «Потоп». За це його й канонізувала католицька церква.
Своєрідною противагою творам Генрика Сенкевича є історичний роман «День гніву» Юрія Косача. Хоч твір уперше вийшов ще в повоєнній Німеччині, в Україні лише торік його надрукувало видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».
Чому шлях до українського читача був таким довгим? Відповідь, мабуть, варто пошукати у хитросплетіннях біографії самого автора — до речі, племінника Лесі Українки, який за життя написав три десятки збірок новел, поезій і повістей, шість романів на історичну тематику, 17 драматичних творів, здійснив переклади всесвітньо відомих поетів, не кажучи про публіцистику і численні літературознавчі статті. Але, попри вагомий творчий здобуток, він не мав змоги заробляти лише літературною працею. Сімейна драма і прохолодне ставлення діаспори через його співпрацю з представниками підрадянської України призвели до злиденного існування і самотності автора в останні роки життя.
Хто читатиме «День гніву», одразу відчує, що це високохудожній твір, який, за визначенням відомого літературознавця Юрія Шевельова, посідає виняткове місце в українській історичній прозі ХХ століття. Тут є все: і карколомний сюжет, що постійно тримає читача в напрузі, і майстерно виписані портрети головних героїв та баталістичні сцени. Але головне в іншому: Юрій Косач, на відміну від Генрика Сенкевича, руйнує імперські міфи, які і в Польщі, і в Московії штучно насаджували упродовж минулих століть.
З огляду на таке спрямування прози Юрія Косача його історичні романи апріорі не могли з’явитися в колишній УРСР, а те, що виходило, мало суто нейтральний характер і було поліграфічно убогим на тлі нинішніх видань. Лише останнім часом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» випустила у світ ще два історичні романи Юрія Косача — «Володарка Понтиди» і «Сузір’я Лебедя», заново відкривши його ім’я сучасному українському читачеві.
Знайомлячись із «Днем гніву», починаєш розуміти, яку силу творчих завдань довелося розв’язувати письменникові у процесі написання роману. Одне з них — намагання відтворити мову, якою спілкувалися у XVII столітті. Хто з нас нині знає, приміром, значення таких слів, як кутниця, кінва, дублон, кватерна, бекет, локать? Вони утворили цілий словничок, який редактори видавництва на основі авторських виносок упорядкували і подали наприкінці книжки. Так, читач дізнається, що насправді йдеться про кішку, великий дерев’яний кухоль, старовинну золоту монету, кінний ескадрон, військову сторожу, місце у списку… Крім того, чимало вкраплень латинською, польською, німецькою, французькою, єврейською мовами, крилатих висловів надибуємо в діалогах персонажів, які не тільки виконують роль своєрідних маркерів сивої давнини, а й вказують на європейськість козацької еліти.
Інше надважливе завдання виникає перед автором, коли він наважується розібратися в єврейських погромах за часів Хмельниччини, що в описах Генрика Сенкевича явно перебільшені. Задля цього Юрій Косач вводить у сюжет твору коваля Бераху, який допомагає козакам взяти приступом місто Заслав за умови збереження життя єврейському населенню. Ця надто дражлива тема в «Дні гніву» — предмет дослідження українського канадського літературознавця Марка Роберта Стеха, який спеціально до післямови роману написав розлогу статтю.
Так само зайва демонізація козацьких ватажків, естафету якої успішно прийняв Генрик Сенкевич у романі «Вогнем і мечем», загалом не сприяє об’єктивному сприйняттю всіх подій у тодішній Речі Посполитій. Можна лише порадіти тому, що роман «День гніву» Юрія Косача, що з’явився на початку 1950-х, на відміну від решти творів подібної тематики, написаних за часів існування двох імперій — російської та радянської, — наскрізно український, у ньому немає будь-яких ідеологічних нашарувань.
Можливо, найбільша інтрига в романі «День гніву», за задумом автора, — приховане протистояння між Богданом Хмельницьким і Максимом Кривоносом. Обидва по-різному оцінювали роль суспільних станів в Україні, шляхи розбудови Української держави, ставлення до сусідніх держав. Юрій Косач, описуючи цей конфлікт, насправді зачіпає одне з фундаментальних питань: місце і значення еліти в історичному поступі українського народу. Адже крім Хмельницького і Кривоноса, був ще воєвода Адам Кисіль, негативний образ якого Юрій Косач майстерно вивів у творі. На жаль, як засвідчили подальші події, зрадників виявилося більше, ніж героїв, і Роксоланія, як любили в давнину називати Україну козаки, на століття потрапила в імперське ярмо.
Як відомо, українсько-польська війна за всіма ознаками була ще й релігійною, де католики і православні з особливою жорстокістю захищали право на власну віру. Цей феномен нетерпимості до іновірців фактично зруйнував Річ Посполиту, до складу якої входила Україна. Не випадково слова «…бо прийшов великий день гніву Його й хто може встояти перед ним?..» зі Святого Писання надихнули Юрія Косача використати їх у назві твору. Таким «Днем гніву» для поляків стала битва під Пилявцями у вересні 1648 року, описанням якої завершується роман. Зображене письменником поле січі вражає неймовірною достовірністю. Скрупульозно вималювані сцени баталій починають ніби матеріалізуватися, і перед читачем зринає панорама звитяжного бою Війська Запорізького. Так колись кувалася немеркнуча слава і гордість української нації, кращі сини якої навічно закарбували свої імена на скрижалях історії.
Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»