Щороку напередодні Дня Перемоги і в день свята в країні проводиться багато заходів із вшанування ветеранів Великої Вітчизняної війни та полеглих воїнів. Певне продовження ця робота має до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Зрозуміло, в нашому заполітизованому суспільстві люди з різним світоглядом по-різному ставляться до цих подій, але, гадаю, громадяни не можуть не схилити голову в знак шани пам’яті мільйонів співвітчизників, які загинули в роки війни.

Однак дати минають, а з ними – і підвищена увага до всього, що пов’язано з історією Великої Вітчизняної війни. Йдеться про утримання в належному стані братських могил та інших місць поховання жертв війни і політичних репресій. Поза сумнівом, опікуватись цим питанням зобов’язані органи місцевого самоврядування, зокрема ремонтом пам’ятників, меморіальних комплексів.

На жаль, в Тарутинському районі на Одещині член громадської організації «Ветерани органів внутрішніх справ» В.А. Позняков добивається від них таких дій через суд. Тим часом для утримання братських могил далеко не завжди потрібні кошти та якісь матеріальні ресурси. Іноді досить прибрати з могил зів’ялі квіти або вирвати на прилеглій території траву, бур’ян. Та зробити це часто нікому, особливо в сільській місцевості. Правильніше сказати — немає охочих.

Не скажу, що так повсюди, але якщо проконтролювати стан утримання братських могил, скажімо, з липня по листопад, то можна знайти багато занедбаних. У зв’язку з цим спадає на думку сюжет, показаний нещодавно на українському телебаченні. У Вашингтоні є стіна пам’яті, на якій викарбувано імена майже 60 тисяч солдат, котрі загинули у в’єтнамській війні. Впродовж 15 років кожної другої неділі з квітня по жовтень група волонтерів миє стіну. Вони вважають це справою честі. Подібні групи волонтерів доглядають інші пам’ятники полеглим солдатам різних воєн.

То невже ми менше поважаємо своїх героїв, свою історію, ніж американці? Мабуть, не зовсім так. Тоді, може, знову винуватити економічну чи фінансову кризу? Гадаю, якщо шукати причину, то тільки в кризі душ людських, у кризі моралі. На підтвердження цієї тези наведу тільки один факт, особливо якщо вважати, що вустами дитини промовляє істина.

Знайома вчителька попросила школярів розпитати в їхніх прадідів та прабабусь, чи не знають вони бува місця поховання загиблих воїнів, про які не відомо місцевій владі. Один учень одразу сказав, що знає таку могилу, тільки нехай йому… заплатять за цю інформацію. Вчителька йому зауважила: «Побійся Бога, Миколко! Тобі гріх за це буде!» У відповідь почула: «Нічого страшного, вкажу на могилу, тільки якщо заплатять».

І все-таки, сподіваюсь, що наші душі, душі наших дітей та онуків не зовсім зачерствіли, а розум не затьмарили постійні думки про долари та євро (нехай вибачать мені ті, хто думає, як звести кінці з кінцями, а не про долари та євро). Всім же нам відома істина, що людина духовно багата може бути щасливішою за грошовиту.

А тому, повертаючись до основної теми, хочеться висловити надію, що десь школа візьме шефство над братською могилою воїнів, а десь сільські працівники культури, біля закладів яких часто розташовані меморіальні комплекси, не за службовими обов’язками, а за покликом душі знайдуть час, щоб хоч іноді прибрати могилу. І найголовніше — кожен з нас повинен не тільки пам’ятати, що ми в боргу перед загиблими героями, а й робити свій внесок у священну справу вшанування їхньої пам’яті.

Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської
організації «Закінчимо війну»