Чому бідний? Бо дурний. Ця давня, хоча й дещо образлива приповідка, яка пройшла випробування століттями, нині не спрацьовує. Дурний далеко не завжди бідний, а розум у наш час зовсім не гарантує багатства. Та що там багатства — елементарних засобів для існування. Скажімо, того ж таки даху над головою, без якого життя не життя.
Сьогодні ні для кого не таємниця, що заробити на квартиру чесною працею неможливо. Квадратні метри дорожчають навіть тоді, коли ріелтори стверджують, що ринок нерухомості «стоїть». Назбирати кошти на придбання квартири бодай на вторинному ринку не реально. Без підтримки заможних родичів навіть допомога від держави, хоч би як гарно називалися відповідні програми, не врятує.
Бо, приміром, якщо ти зовсім опустився на дно, та ще й маєш купу дітей, то після довгих оббивань владних порогів, може, й пощастить — дадуть тимчасовий соціальний притулок. Якщо ж заробиш на кілька гривень більше, ніж та межа бідності, за якою надають таке помешкання, даху над головою одразу позбавлять.
Однак і в табір претендентів-щасливчиків на так зване доступне житло бідолаха не потрапить. Адже якщо навіть держава й бере на себе частину витрат на придбання квартири, банк не надасть сім’ї з низькими доходами хоча б якусь позику. Тобто із соціального житла цих людей «попросять» (вони ж бо вже «заможні»), а до «доступного» не долучать (за банківськими мірками вони неплатоспроможні). Вдумайтеся, там треба одразу сплатити 25% вартості житла і мати місячний дохід сім’ї, де двоє працюють, 14—15 тисяч гривень. Усе це для того, щоб претендувати на кредит у 500 тисяч гривень.
Може, хто підкаже, як вийти з такого замкненого кола і як жити родині з чотирьох осіб, де мати і старший син заробляють по півтори тисячі гривень, а батько з вищою освітою у свої 47 років застарий для всіх роботодавців? Де взяти грошей на просту загальноосвітню школу для молодшого сина, яка, як пилосос, висотує останні копійки? Чим харчуватися, у що вдягатися? Де взяти тисячі гривень на оренду квартири, яку здають у найм ті, хто свого часу за рахунок інших отримав квадратні метри у власність?
Автори бездумно проведеної приватизації житлового фонду ні тоді, ні тепер не переймаються людськими долями. Інакше хоч би колись зрозуміли, що не можна було безплатно віддавати у власність квадратні метри одним і залишати у спадок вічну квартирну чергу іншим. Не можна було плодити квартирних рантьє з одного боку, а з другого — примножувати покоління пожиттєвих безхатьків, чиї батьки доклалися до будівництва тих квартир, які їхні діти нині вимушені орендувати.
Врятувати сотні тисяч обездолених безхатьків поневолі зможе лише соціальне житло, збудоване бюджетним коштом. Воно не має приватизовуватись, та, власне, ніхто із вічних квартирантів на це й не претендує. Мабуть, тільки так держава зможе спокутувати свою провину перед тими, кого своєю політикою прирекла на пожиттєві поневіряння.