Справді незвіданими та непередбачуваними виявилися повороти долі для багатьох жителів містечок Донецької і Луганської областей. Авдіївці, донеччани, слов’янці, краматорці, луганчани, сєверодонеччани, щасливці рушили групами подалі від насиджених місць. Бойові дії витіснили їх з обжитих осель. Якщо одні втікали від смертельної небезпеки ще на початку спекотних подій, то є й такі, що до останнього моменту сподівалися на швидкий хепі-енд і не покидали домівок аж дотепер. Проте і найстійкішим довелося все ж таки вирушити в дорогу, в пошуках місця, де можна знайти прихисток на певний час.
Подалі від домівки
У такий спосіб чимало пунктів для тимчасово переселених людей з’явилося в основному у великих містах України. Звичайно, лідирує в цьому списку столиця. З початку червня в одному з промислових районів з’явилася нова неофіційна географічна точка «Донбаський квартал». Тут в ангарі розташувалися майже дві сотні людей. На двоярусних ліжках по окремо розбитих секторах ночують жінки, діти і чоловіки. Чому акцент на ночівлі? Тому що, на відміну від інших подібних пристанищ для тимчасових переселенців, чоловіки тут лише ночують, а решту часу або вже працюють, або займаються пошуком роботи.
Настя, молода мама двох синочків, чекає на поповнення. Її чоловік нині працює на будівництві, звичайно, нелегально. Жіночка каже, що їм би зібрати грошенят, аби винайняти якесь житло в межах Київської області. Незважаючи на те, що в рідному Сєверодонецьку залишилися батьки і решта рідні, повертатися назад вони поки не мають наміру.
— Чекайте, дайте перевести дух, — із сумом і втомою на обличчі говорить вона. — Те, з чим ми жили останні місяці, вселило в нас страх. Суспільство там, на Донбасі, розділилося навпіл. Наш кум — «деенерівець», знаючи про мої з чоловіком погляди, пригрозив, що пристрелить. Завідуюча в садочку тисла на малих, бо, бачте, їй не подобається вибір їхніх тата і мами. Довелося із середини травня відмовитися від садківських послуг. Як нас там зустрінуть нині? Чи не виконають своїх обіцянок доброзичливці? Тут спокійно, не стріляють, до дітей приходить педіатр, бо їх тут у нас аж 55. До жінок при надії приходила лікар-гінеколог, розповіла куди, коли слід прийти, щоб стати на облік. Скоріш за все малюки народяться в Києві. А от вночі нас охороняє патруль рятувальників з ДСНС. Нарікати немає на що.
Дякую тобі, добра людино!
І без того тернисті життєві шляхи інваліда першої групи Ганни Петрівни Воронцової завели її на столичні Видубичі. Інакше як дивом Господнім ситуацію назвати не можна.
— Уже коли розпочалися активні обстріли міста, де живу, мені раптом сповістили, що є можливість поїхати в Київ у санаторій «Жовтень», — розповідає вона. — Не повірила, що в такий неспокійний час соціальним службам є справа до нас. Погодилася, приїхала. Перебуваючи в санаторії, зрозуміла, що повертатися додому небезпечно. Тим паче мені, інваліду. Добралася в міський координаційний центр, що на вулиці Комарова. Там мене зареєстрували, проте жодного шансу на отримання тимчасового житла не дали. Була пропозиція поїхати в село під Києвом. Побоялася, що в сільських умовах з протезом на нозі стану лише тягарем господарям, довго вони мене терпіти не стануть. От і не ризикнула. Завдяки «ситцевому радіо» дізналася про «Донбаський квартал». Приїхала. Дякую, прийняли. Щоправда тут, бачу, люди не затримуються. Кожен щось шукає і вибирається звідси. А куди мені податися? Хотілося б, щоб на час бойових дій мене десь прилаштували в санаторій чи будинок для інвалідів. Бо в свою квартиру ще боюся повертатися. А ще через газету я хочу подякувати тому чоловікові, котрий допоміг мені полагодити протез. Куди тутешні волонтери тільки не зверталися — скрізь чули непевну відповідь. А після сюжету по телебаченню сюди прийшов якийсь чоловік, забрав протез і через два дні повернув мені його, як новенький. Я так розгубилася, що навіть не спитала його ім’я. Буду молитися за його здоров’я. Дякую тобі, добра людино!
Без жодних винятків
Подруги Наталя і Тетяна мають (чи то пак мали) на Донеччині приватне підприємство. Нині воно лише на папері. Та це не заважає йому стояти перепоною на шляху в молодих жінок. Перебуваючи в Києві другий тиждень, вирішили звернутися в центр зайнятості, аби Тетяна змогла здобути якусь прикладну спеціальність, щоб заробляти на хліб (у Наталі вигідніше становище: вона, окрім усього іншого, має перукарські навички). Тетянині добрі наміри розбилися об те ПП, що зареєстроване на них із подругою. В центрі зайнятості пояснили, що спочатку слід закрити ПП, а на цю процедуру потрібно два-три місяці, а далі можна говорити й про перепідготовку.
Труднощі згуртовують
Молодий усміхнений чоловік першим нас зустрічав на прохідній «Донбаського кварталу». Олексій Прєлов, волонтер із Краснодона, має чималий досвід громадської роботи. І коли розпочалися бої в його рідному та навколишніх містах, зрозумів, що треба діяти. Власне, його життя було в небезпеці. Сепаратисти з місцевих знали про погляди хлопця. Якось спіймали на вулиці, коли той з однодумцями зафарбовував намальовані прапори сепаратистів. Тримали кілька днів у полоні, агітували перейти в ополчення. Відбувся легким переляком. Дізнався, що у столиці формується «Донбаський квартал». Зібрав групу людей переважно з дітьми — і приїхав сюди.
— У держави і так вистачає нині проблем. Сидіти і скимлити чи вимагати — це не варіант для нинішньої ситуації. Треба діяти самим. Вважаю, що чим більше проблем, тим сильнішим і згуртованішим стає суспільство. Наше перебування тут тимчасове. Кожен, хто вимушено приїхав до Києва чи іншого міста, мріє про повернення на малу батьківщину. Минулого тижня поїхали до своїх домівок жителі Слов’янська і Краматорська. Щойно звільнять інші міста, рушать у дорогу додому і решта мешканців «Донбаського кварталу».
Хоч би якими були випробування, уготовані нам долею, кожен свідомо і підсвідомо вірить у щасливе завершення однієї події, яке обов’язково стане початком іншої, більш щасливої. Переселенці, які повернулися в Слов’янськ і Краматорськ, телефонують землякам у «Донбаський квартал», інформують їх про події. Кажуть, що після пережитого негаразди побутового рівня, що залишилися після бойових дій, — це дрібнички, котрі вони самі ліквідують. Старожили по-новому сприймають свої міста і радіють вцілілим домівкам. А ще чекають на повернення таких самих робінзонів, якими вважали себе донедавна.
Ольга ПРОКОПЕНКО,
Світлана СКРЯБІНА (фото),
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+