На війні як на війні. А це означає, що будь-якої миті можеш померти або вижити. Але ти повинен стояти там, де наказано, і виконувати наказ.

Михайло Батрин із села Березники на Хустщині ніколи не служив у війську. Строкову службу не проходив, бо мав слабке здоров’я. Коли ж почалося АТО, збирався йти захищати країну на сході. Однак тоді завадила робота, яку мав завершити.

«Коли ж росія здійснила широкомасштабне вторгнення, інших намірів, окрім іти на фронт, не було. Бо, думав, треба йти туди, щоб вони сюди не прийшли. І вже за кілька днів був у теробороні добровольцем, — розповідав Михайло. — Військової підготовки не мав, але розумів, що країну треба захищати.

Людей на фронті тоді не вистачало. Мене одразу відрядили в зону бойових дій на запорізький напрямок. У складі 1 роти 4 мотопіхотного батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади потрапив на Гуляйпільщину».

Життя поводило світом і багато навчило

Михайло, якому нині 44, пішов у робочі мандри 16-річним. Щоб не сидіти на шиї в матері (батько рано пішов із сім’ї), почав їздити на заробітки. Йому добре знайома робота у столярних майстернях Чехії, на будовах Закарпаття та центральних областей України. Він майстер-покрівельник, вміє виконувати всіляку роботу на будівництві.

Розповідає: «Я багато пропрацював на будовах покрівельником. Там потрібні витривалість, уважність, самодисципліна. А ще в мене за плечима бурятія, красноярськ, іркутськ, прибайкалля, де працював на лісозаготівлях. Усе це було, щоправда, до війни, бо тепер до росії ступив би лиш за умови, про яку всі мріємо».

Екстремальні ситуації невдивовижу

Військовослужбовець Батрин недарма вважав, що навички роботи в екстремальних ситуаціях допоможуть і на фронті. Там люди сильні, не бояться труднощів.

«Страх? Звичайно, є, бо це природа людини, яка хоче жити. Та це не означає, що маєш панікувати чи тікати з поля бою. Тоді з високою ймовірністю ворожа куля тебе дожене, — каже Михайло і додає: — Потрібні самоконтроль, взаємовиручка, підтримка товаришів».

Перші дні під постійними артобстрілами дали зрозуміти: війна — це пекло, в якому вижити більше шансів у дисциплінованих і сильних духом. Михайло не раз задумувався про ціну життя. Чи любив він його? Звичайно. Але готовий був заплатити ним, щоб ворог не пройшов. І його ручний протитанковий гранатомет або автомат озивалися нищівним вогнем.

У військовому посвідченні Михайла записано, що він стрілець-санітар. Хоч на війні довелося виконувати різні функції, адже ніколи не знаєш, що трапиться з тобою чи товаришем через хвилину або й секунду.

«Дуже важким було для нас торік 24 березня. Тоді, змінюючи позиції, потрапили під прицільний вогонь ворожої артилерії. Вибухом касетної бомби вбило кількох товаришів. Серед них був і мій друг «Беня», земляк зі Сваляви, — задумливо продовжував Михайло. — Неймовірно важко на серці, що вже нічим не можна ні йому, ні іншим загиблим допомогти. Усвідомити, що кілька хвилин тому ми розмовляли і навіть жартували, а тепер їх немає. Дружині побратима пообіцяв: приїду 24 до Сваляви на роковини його загибелі, розділю з нею біль утрати. Він пішов, як герой, захищаючи рідну землю».

І понесли, немов у колисці…

Побратимська єдність — це коли один за всіх і всі за одного. І  прийти у важку хвилину на допомогу — неодмінне правило війни. Михайлові Батрину саме побратими допомогли втекти від смерті.

Один епізод, немов зупинений кадр кінострічки, розділив час на до і після. Розрив снаряда у траншеї спричинив миттєву смерть бійця за кільканадцять метрів від Батрина. Сам він займав позицію за кутом траншеї, тож, захищений її дугою, зазнав поранення. Осколок зачепив живіт, нирку, легеню, кишківник. Пригадує, що болю в стані шоку не відчував. Лише позеленів. Побратимів поряд було троє. Евакуювати пораненого власними силами до медичного підрозділу за 4 кілометри не могли. Зв’язалися рацією із частиною, а звідти відповідь: під суцільним вогнем автомашину надіслати не можемо. Вислали п’ятьох бійців, щоб евакуювати на руках. Змінюючи один одного, несли, загорненого у тканину, немов у колисці. Так і донесли. І врятували.

«Наді мною, мабуть, янгол-охоронець стояв. Бо весь час, доки несли, йшов дощ і охолоджував тіло. Лікарі казали, що якби не це, то через високу температуру попрощався б зі світом. А так залишився — народився знову. Весь свій вік буду вдячний тим бійцям! Вони стали мені як брати».

Головне — що живий і можу ходити!

Відтоді для Михайла почалася війна за перемогу над смертю вже в інших умовах — у лікарняних палатах. Усе залежало від лікарів. І вони своєю майстерністю, вмілим лікуванням почали повертати йому здоров’я. За кілька місяців переніс п’ять операцій. Перша — в Запоріжжі, а остання, найскладніша — в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова в Києві.

Лікування потребувало багато сил і терпіння.

«Дав собі наказ: залишися живим», — каже Батрин. Через місяці лікарень почав робити перші кроки. Тепер ходить упевнено.

В Ужгород, де ми зустрілися, Михайло приїхав для вирішення питань із призначенням пенсії у зв’язку з інвалідністю. Йому встановлено другу групу.

«Головне — що живий і можу ходити, — каже впевнено. — У рідних Березниках на Хустщині, де живемо разом із сестрою в батьківському домі, чи у Сваляві неподалік знайду собі роботу. Це щоб не сидіти без діла, бо жити й так маю за що. Держава призначила чималу пенсію, і дякую їй, що не залишила наодинці із проблемами».

За мужність і відвагу під час захисту України від ворога Михайла Батрина удостоєно медалі «Захиснику Вітчизни». Показуючи її, додає, що на свята носитиме з гордістю. Завжди пам’ятатиме і дякуватиме тим, хто допоміг залишитися живим.