Видавець Дарина МАКСИМЕЦЬ

2013 рік проголошений в Україні Роком Ольги Кобилянської. Президент Асоціації ділових жінок Чернівецької області, директор Чернівецького видавничого дому «Букрек», відмінник освіти Дарина Максимець стала лауреатом Міжнародної премії імені Ольги Кобилянської торік. Грошовий додаток переказала на потреби Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської в Чернівцях.

— Дарино, в якій номінації ви здобули перемогу?

— Спочатку зазначу, що я втрапила в дуже гарну компанію. Лауреатами премії імені Ольги Кобилянської стали поетеса Любов Голота, вишивальниця Надія Боєчко, художниця з Вижниці Оксана Петращук-Гинго. Моя номінація — «Книговидання і благодійність». Що, зрештою, справді близькі поняття в наш час: займатися книговиданням те саме, що благодійністю. Бізнесом це ніяк не назвеш. До того ж ми прагнемо, щоб наші видання були недорогими, доступними читачу.

— Премія імені Ольги Кобилянської має свою історію…

— Премія існує з 2006-го. За цей час тільки раз її номінантом ставав чоловік — директор меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк. Я дуже втішена, що її заснувала Буковина, але вона не стала містечковою, а сповна відповідає своєму міжнародному статусові. Позаторік її лауреатом стала Ярослава Колотило з Бухареста, яка надзвичайно багато робить для української справи і є головою Союзу українок Румунії.

— Присудженню цієї премії передували ваші видавничі успіхи і нагороди?

— За свою 20-річну видавничу історію «Букрек» збагатив світ книжками не лише кількісно. За цей час видано близько трьох тисяч найменувань. Серед них були такі, що ставали відкриттям, явищем. Наприклад, книги про Симона Петлюру ми презентували за пропозицією ООН в Парижі і Нью-Йорку. «Кращою книгою України-2010» стало видання твору Дмитра Яворницького «З української старовини», що отримало відзнаку і СНД. Видання «Кобзаря» у перекладі румунською, 12 книг серії «Пізнаю Україну» розійшлися за кордоном. За це маю відзнаку товариства «Україна і світ».

Ми видали серію популярних підручників, книг, словників для шкіл з мовами національних меншин — румунською, угорською, польською, кримськотатарською, болгарською, гагаузькою, ромською, мовами ідиш та іврит.

— Не ображайтеся, але провінційному видавництву презентуватися в ООН не так просто?

— Навпаки. Дуже просто, якщо маєте родзинку. А в «Букреку» їх аж дві. Перше — книги про Україну, букварі, пісенники, методичні розробки для вчителів закордонних недільних та суботніх шкіл, де вивчається українська мова та культура. Друга — література для тих, хто в Україні хотів би вчити свою рідну мову і культуру, — румунів, угорців, гагаузів... В ООН дуже цінують такий підхід, коли йдеться про збереження народної пам’яті, самобутності, просвітительство. Адже саме завдяки збереженому розмаїттю, небажанню асимілюватися світ стає багатшим і цікавішим. Саме це нам дали зрозуміти у Штаб-квартирі ООН. Напевне, це і є особливістю нашого видавництва.

Твори видатної української письменниці до снаги читачам різного віку. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

— Що ви особисто внесли у виробничо-творчий актив видавництва?

— Маєте на увазі, чи не пишу я сама? Ні. Хоч активно писала вірші та оповідання в школі. Але мене вчасно схаменув запис у випускному альбомі моєї вчительки Іванни Іванівни Гринчук: «У жодній іншій галузі немає стільки самозванців, як у літературі, — цитувала вона слова Ірини Вільде, — на щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для мистецтва». Щоправда, щодо останнього, сумніваюся. Шкодить графоманство літературі, ще й як шкодить. А у видавництві я виконую роль Баби-Яги, якій все не подобається... Бракую сірятину в тексті, посередність в оформленні чи верстці доти, аж поки не догоджу читачеві.

— Від якого видання отримали особливу моральну сатисфакцію?

— Почали видавати тритомник «Від депортації — до депортації» про переселення українців з Польщі. Говорять документи, люди. Це збережеться назавжди. Закінчуємо видання 40 томів українських народних казок, які зібрав світлої пам’яті Микола Антонович Зінчук. Готуємо їх за активної підтримки громадськості до подання на нематеріальну спадщину ЮНЕСКО. Ось це дуже непросто і відповідально. Вимагатиме від нас неймовірних зусиль.

—  Які книжки ви вже видали і плануєте видати, пов’язані з творчістю та іменем Буковинської горлиці?

— Останні два роки були особливо врожайними. Завдяки підтримці Державного комітету телебачення і радіомовлення за програмою «Українська книга» вийшла пізня проза Ольги Кобилянської українською і німецькою мовами «Огрівай, сонце!». Чернівецька облдержадміністрація фінансово підтримала видання останнього роману письменниці «Апостол черні». Молода дослідниця Ярослава Мельничук видала в нас книжку «На вечірньому прузі», яка розповідає про останні роки творчості Кобилянської і доводить, що хвалебні оди про радянську владу не належать перу письменниці. Їх писали за неї інші люди.

Але найголовнішого ще не зроблено. Йдеться про видання повного зібрання творів Ольги Кобилянської в десяти томах. Адже повністю, без купюр, її спадщина так і не видавалася. Спільно з кафедрою української літератури Чернівецького національного університету в цьому ювілейному році розпочинаємо проект.

— Ольга Кобилянська, 150-річчя від дня народження якої відзначаємо цьогоріч, була зачинателькою руху емансипаток на Західній Україні. Чи може її приклад підтвердити думки про те, що емансипатками стають жінки, нещасливі в коханні?

— Радше навпаки. Ми забуваємо про час, в якому вона жила. Тоді жінка була приречена на упокорення, залежність. Не лише від власного чоловіка, чоловіків узагалі, родичів, обставин. Ольга апріорі не хотіла бути невільницею. Вона прагла свободи з молодості. Хотіла вчитися, але тому, що була жінкою, не могла здобути освіти. Все наверстала самоосвітою. Кобилянська не лише була авторкою романів. Вона сама була ходячим романом, бо постійно носила в собі бурю пристрастей і почуттів, не завжди взаємних. Закохувалась часто.

— Для багатьох дослідників її творчості загадкою залишається несподіваний крок Осипа Маковея, який, підтримуючи її творчість, одружився з іншою жінкою. Маковей злякався її незалежного характеру?

— Цей вчинок Осипа залишив незагойний рубець в її серці. Гадаю, що він так вчинив з чисто меркантильних причин. За його попівною дали дуже добре придане. А у твердженні про те, який він з нею був щасливий, чимало показушного, щоб виправдатись. Кобилянська не була настільки засліпленою, щоб зовсім не розібратися в його ставленні до себе. Очевидно, що ці почуття були взаємними. Інакше вона не відважилась би писати йому листа з пропозицією жити разом. Ні, він усе-таки вчинив недостойно.

— Чи ваша емансипована праця позначається на сім’ї? Чи діяли ви в дусі галицької жінки: сиди, грибе, поки тебе хтось здибе, чи послуговувалися на практиці теорією буковинки Ольги Кобилянської?

— Завжди вважала, що в нас цим прислів’ям про «гриба» виховували якусь меншовартісність. І теж загубили немало жіночих доль, бо чоловікам інколи не вистачає рішучості. Тоді як світ уже давно має жінку за таку ж особистість, як і чоловіка, і вона може теж робити пропозицію іншій половині, як це робила Кобилянська. Я не чекала пасивно, я чекала активно, злегка підштовхуючи свого обранця.

Журналістика і видавнича справа, звісно, залишають мало часу для сім’ї. Шкодую і постійно обіцяю чоловікові виправитись... Попри те, я залишала йому більше простору для впливу і виховання синів.

— Хто нині більше видає книжки — чоловіки чи жінки?

— Тут, скажу вам, гендерна рівність. Ніхто нікому не поступається.

— Ольга Кобилянська народилася на території сьогоднішньої Румунії, де вам часто доводиться бувати в справах видавничих, як там вшановують Буковинську горлицю?

— Ми активно співпрацюємо з діловими жінками Сучави. «Букрек» має ділове партнерство з румунським видавництвом «Лідана». Чимало своїх книжок даруємо для української діаспори через Посольство України в Румунії. Бачимо, що до українських діячів там мають великий інтерес і навіть пієтет. У Гура-Гумора, де народилася письменниця, їй встановлено пам’ятник. Скільки разів там була, завжди бачу живі квіти. Але найкращим букетом у вінок пам’яті було б видання її творів румунською. Думаю, ми це зробимо.

Ольга ЛОБАРЧУК  для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

 Дарина МАКСИМЕЦЬ. Народилася 1956 року в селі Потелич на Львівщині. Закінчила Львівський університет імені Івана Франка. Працювала в обласній пресі Буковини, власкором центральних газет. У 1992 році заснувала рекламне підприємство «Букрек», яке згодом переросло у видавничий дім, який, окрім книг, видає західноукраїнський тижневик «ВАбанк» та газету. Заслужений журналіст України.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Ольга КОБИЛЯНСЬКА. Народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора тодішньої Австро-Угорської імперії і була четвертою дитиною серед сімох дрібного службовця шляхетського роду Юліана Кобилянського і Марії Вернер, родина якої дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Завдяки самоосвіті стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. Коли у 1891 році родина переїхала в Чернівці, зайнялася активною літературно-громадською діяльністю, була однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Автор відомих повістей, які увійшли в класику української літератури, — «Царівна», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Апостол черні», багатьох новел та оповідань. За її творами створено фільми «Земля», «Вовчиха», «Меланхолійний вальс», «Царівна», які теж увійшли в класику українського кіно. Померла 21 березня 1942 року в Чернівцях.