У нашому селі Мусіївну любили насамперед за готовність поділитися останнім з тим, хто цього потребує. Маленька на зріст, жвава, вона завжди старалася зарадити кожному, хто звертався, і словом, і якоюсь конкретною поміччю.
Здавалося, ця селянка жаліла весь білий світ і кожного, хто в ньому живе. Навіть безпритульні собаки і коти часто блукали біля її подвір’я, не без підстав сподіваючись чимось поживитися.
Так ось одного разу Мусіївна поверталася з магазину, несучи в сумці куплені продукти. А назустріч — трійко замурзаних дітлахів, яких у селі всі добре знали. Жили вони без тата — лише з мамою, яка не обтяжувалась пошуком роботи.
Коли-коли, а в 60-х роках знайти її було просто, щоб не сказати по-іншому. Тоді про безробітних навіть гадки не мали, а якщо такі й траплялися, то надзвичайно рідко. Але багатодітна жіночка сподівалася на допомогу ближніх та сердобольних сусідів, які, хто як міг, допомагали і їй, і її дітям.
Отож Мусіївна зупинилася біля дітвори і дістала свіжу хлібину. Мовляв, знадобиться на обід чи вечерю. Малюки вхопили буханець і чимдуж помчали додому. Здавалося б, що тут додаси?
Однак незабаром Мусіївну по-справжньому струсонуло від «новини». Замість того, щоб подякувати сусідці за хлібину, жіночка на вулиці комусь поскаржилася: мовляв, дала чорний буханець за 14 копійок, а білу булку-«трійчатку» за 18 залишила собі. А могла б зробити навпаки...
Ось і цими днями згадалася Мусіївна — після того, як почув кілька доволі несподіваних фактів з життя переселенців зі східних областей України на території гостинної Сумщини. Останній епітет не випадковий і не комплімент рідній області та її хлібосольним жителям.
Справді-бо, кожен ранок розпочинається з новин про те, як сумчани зустрічають і намагаються обігріти кожного, хто потрапив у скруту. Зайве перераховувати всю допомогу і підтримку, бо брати на облік добро — свого роду святотатство і цинізм.
Але як бути, коли трапляються ситуації, в яких ніяковіють медики чи працівники служби зайнятості? Наприклад, одна з прибулих жіночок затребувала в лікаря ліки, які їй прописали ще на батьківщині. А вони — імпортного виробництва, одна упаковка коштує майже тисячу гривень, до того ж потрібні постійно. Тобто сума — з кількома нулями.
Отож лікар делікатно пояснив, що немає можливості забезпечити пацієнтку саме такими пігулками. Натомість запропонував безкоштовний рецепт на вітчизняний аналог. Але жіночка затялася — в жодному випадку не погодиться. Ще й скрушно зауважила: якби залишилася в себе на батьківщині, то їй би знайшли кошти і на імпортний препарат.
Інші приклади. Працівники служби зайнятості намагаються знайти роботу тим, хто прибув зі східних областей. Однак наміри майже безрезультатні. Середній розмір заробітної плати наявних в області вакансій ледь перевищує півтори тисячі гривень, у той час як на батьківщині вони отримували вдвічі-втричі більші гроші.
Проблема? Проблема! Але в той же час допомога з безробіття — хай і тимчасова — становить близько трьох тисяч гривень. То чи є сенс городити тин там, де він явно зайвий?
…Благодійність, співчуття, готовність допомогти ближньому не мають жодних циркулярів і не обумовлені якимись обов’язками чи рекомендаціями. Усе залежить від того, чого ніхто не може ні побачити, ні інколи навіть збагнути, — людської душі. Як заведено говорити в таких випадках, що більш чутлива вона, благородна — то краще для всіх і кожного.
Але як бути, якщо її тонкі порухи зустрічають опір, не сприймаються, а замість вдячності наражаються на незадоволення і навіть обурення — хай і поодиноке?
Тоді мимоволі думається, що таки немає приповідки без правди. І про дарованого коня з його можливими стоматологічними проблемами, і про дар, який приймають саме як дар, а не купівлю — і який не заведено гудити.