Не йдуть із голови зустрічі з учасниками ліквідації аварії на ЧАЕС у день 29-ї річниці трагедії. Спогади. Вшанування тих, хто пішов у вічність. При цьому кожна розмова завершувалась запитанням: «А далі що?» Умовно його можна розділити на дві складові. Перша: яке майбутнє вітчизняної енергетики? З країни-експортера Україна перетворилась на імпортера електроенергії. При цьому не слід забувати, що її левову частку виробляють атомні електростанції. А не за горами час, коли енергоблоки вироблять свій потенціал. Чи є у нас кошти для їхньої заміни? Екологи ставлять питання по-іншому. Мовляв, замість атомних станцій маємо використовувати альтернативні джерела енергії. Вони теж потребують капіталовкладень. А зону відчуження пропонують перетворити на заповідну територію — з усіма наслідками, які звідти випливають, а не будувати там ядерні могильники, які, на думку захисників природи, на майбутньому цієї території остаточно поставлять жирну крапку.
Зрозуміло, подібні проблеми обговоренням на вулиці не розв’язують. Потрібен аналіз і висновок фахівців. Держава має оформити його в довгострокову програму розвитку енергетики. Її немає. Як і стратегії розвитку. Звісно, йдеться про перспективу. Однак зрозуміло, що для її здійснення потрібен час на підготовку. Ми його втрачаємо.
Схоже, й донині більше запитань, ніж відповідей стосовно долі Чорнобильської АЕС і прилеглої території. Як і відновлення земель сільгосппризначення, які раніше не використовували. Ці проблеми потребують рекомендацій науковців. Одне слово, маємо не за течією пливти і констатувати, що не так, а прогнозувати і передбачати.
Інша складова проблеми — соціальний захист учасників ліквідації і потерпілого населення. Навіть майже через три десятиліття це питання з порядку денного не знято. Понад те, проблема загострилася, оскільки допомогу врізали. Йдеться ж не про пільги — про борг держави перед тими, хто ціною власного життя і здоров’я захистив країну від атомного монстра.
Чергову річницю аварії на ЧАЕС ми пережили. З втратами, роздумами про майбутнє. Щоб було кращим сьогодення, над розв’язанням проблеми мають працювати державні діячі, а не політики. Лише тоді на запитання «А що далі?» держава матиме чітку відповідь.