НОТАТКИ 

Про українські фільми вдома й у світах

Сергій ТРИМБАЧ,
голова Національної спілки
кінематографістів
України

Кіно в Україні, де найпершу зйомку за часів Російської імперії здійснив харківський фотограф Альфред Федецький, — багатолике. Ось хоча б у столиці. В кінотеатрах воно переважно голлівудське, авторське буває лише в «Києві» та «Жовтні». Більшість українців переглядають фільми в Інтернеті, а деякі виставляють там своє відео, іноді збираючи й по 40 тисяч глядачів. То де ж відроджувати українське кіно і яке саме?

У заекраннях дідів та онуків

Діди і діти, їхні онуки, зі своїми дитинствами — нині по різні боки екрана, причому не одного й того самого. Моєму Микиті 13 років. У його віці я перечитав 10 томів «Детской энциклопедии», яку купив нам з братом батько. Дивився одну стрічку щотижня на дитячому сеансі в кінотеатрі. Телевізора в нас удома не було. Ти вистоював велику чергу до каси, щоб отримати за 10 копійок квиточок. Хай би що там показували потім у залі — це огортало щастям! Чи не кожен фільм ставав подією, найуспішніші крутилися роками. Кінодійства продовжувалися в наших іграх: у війну, шпигунів і розвідників. Після французьких «Трьох мушкетерів» ми з братом і всі підлітки райцентру Олександрія на Кіровоградщині билися на дерев’яних шаблях і рапірах.

У мого внука Микити немає героїв, яких він хоче наслідувати. Та я неодноразово бачив його за історичними іграми. Потрапляє хлопець у середні віки, ніби в задзеркалля, переступаючи екран комп’ютера, збирає там людей, формує загони. Причому між ними навіть якийсь голосовий зв’язок. Час від часу «піддані» озиваються до нього із заекрання: «Пане, ми голодні!» Онук одразу починає видобувати в надрах монітора якісь харчі...

Років три тому показували по телевізору «Тараса Бульбу» В. Бортка. І Микита, тоді десятирічний, видав мені нищівний аналіз цього фільму. Не те що йому не сподобалися сюжет чи актори. Я потім сказав Богдану Ступці: мій онук гудив режисуру й постановку. Не пройшли повз його увагу й подробиці: зокрема що спис там пробиває тіло неприродно. Микита зауважив, що в нього і його друзів у комп’ютерних іграх усе виходить точніше й краще.

Згодом я прочитав у статті каскадера, який працював у «Тарасі Бульбі»: таки справді примітивно зроблено те, що помітив і мій онук, не на сучасному рівні. Бо, пояснив автор, збиралися цілий день це готувати, а Бортко дав годину чи півтори.

Завдяки іграм, які часто грунтуються на кіноісторіях, сучасні діти мають первинні навички і режисерів, і постановників. Але водночас за їхньою технологічною обізнаністю-вправністю загубилася дуже важлива річ: вони не уявляють, що кіно може бути прекрасними снами, як це було з нами, їхніми дідами, у підлітковому та юнацькому віці. Нинішньому поколінню важко навіть пояснити такі речі, бо це інша цивілізація. У ній я, долучений до комп’ютера, Інтернету, іноді відчуваю себе людиною з іншої епохи, наче прилетів з якоїсь планети.

Кадри з фільмів (згори вниз): «Звенигора», «Тіні забутих предків», «Кисневий голод», «Мудаки. Арабески», «Гамер». Фото з сайтів kinopoisk.ru, okino.ua, kinsburg.ru

А човни пливуть: без вітру й весел

Колись Лесь Танюк сказав: «Вітру не буде, треба гребти руками». Представники французької «Нової хвилі» кінця 1950-х ні в кого не просили мільйонів чи сотень тисяч. Хтось із них отримав гроші від тещі, хтось ще десь здобув якусь заначку. І за копійки знімали фільми, які перемагали в Каннах, а тоді вже люди шикувалися в чергу, щоб фінансувати нові проекти їхніх авторів.

Грошей від Президента, уряду в Україні ще й досі чекають старі кінематографісти. 163,8 млн грн спрямовано з держбюджету на кіно в 2012-му. Та молоді часто вже не сподіваються на вітер і на чиєсь весло. Одначе сідають у човен. «Ядерні відходи», за які недавно отримав «Срібного леопарда» на міжнародному фестивалі в Локарно Мирослав Слабошпицький, — складова альманаху «Україно, гудбай!», що частково фінансувався й за бюджетні кошти. Але перед цим у його продюсерів Володимира Тихого та Дениса Іванова був ще один альманах — «Мудаки. Арабески». Дехто зі старшого покоління режисерів слово «мудаки» прикладають до всього покоління: що такі самі й ті, що присвятили цьому фільм. Та хлопці без жодних інвестицій, фактично за копійки зробили його (хоч і нерівний, безумовно, бо рідко альманахи бувають інакшими за якістю), прокатали в кінотеатрах не раз чи два, а системно в кіномережі, перед глядачами, вихованими на індустріальному голлівудському конвеєрі. Тому врубатися в це і хоч щось показати своє, привчити зал до того, що є українське кіно, — вже вчинок. А вони ще й отримали маленький, та все-таки прибуток — приблизно 100 тисяч гривень.

У «Мудаках. Арабесках», «Україно, гудбай!» — певні ознаки української нової хвилі: намагання осмислити сучасний матеріал і примусити українців зрозуміти, що з нами коїться. Треба прокидатися, бо відбуваються страшні речі. Мільйони людей залишають рідну землю, щоб вижити на чужій. Україна просто нищиться як така, її коріння замулюється. Саме кіно може примусити суспільство здригнутися.

У нас дуже сильна школа кінодокументалістики. Ніколи не забуду потрясіння від 20-хвилинної стрічки «Завтра свято» Сергія Буковського — про потужну птахофабрику з індустріальним вигодовуванням курей, якими набиті численні клітки. І такі самі клітки-кімнатки в гуртожитку, де чи не в кожній тіснилися по кілька поколінь родин працівниць фабрики з гігантським на той час прибутком — 10 млн рублів за рік. Але всі ці гроші йшли в держ?бюджет, підприємство не збудувало для свого колективу нормального житла. А хіба десятиріччями не мешкають у таких «курячих» умовах деякі українці й дотепер?

Чверть століття потому, у 2012-му, пройняла душу блискуча шестихвилинна ігрова короткометражка Володимира Тихого «Гамбург». Тарас Денисенко відтворив у ній чоловіка, якому вирізають на продаж нирку: змусила до такого скрута. Знято кінематографічно точно, жодної зайвої секунди. Майже увесь фільм людину везуть на операцію. А вже після неї герой запитує: куди ж надіслали його нирку? Йому кажуть: у Гамбург. І той при дружині й дочці починає пишатися: моя нирка буде в Гамбурзі! Жахливий сенс цієї страшної і разом з тим трагікомічної історії: Україна розпродує себе натурою, на «деталі». Оце справжнє кіно з болем художньої пронизливості.

Національний центр Довженка реставрує вітчизняну класику. Про ретроспективу нашого кіно 90-х років минулого століття («Кисневий голод», «Перший поверх», «Гамбринус», «Яма», «Ірвін») на недавньому фестивалі в Одесі всі, особливо іноземці, зазначили: воно на дві голови вище за те, яке роблять сьогодні молоді.

Усі нові кінохвилі звертаються до гостросучасного матеріалу і бачать його не так, як попередники. Це відчуття виникло в мене від «Гамера» Олега Сенцова. Хоч через технічні вади не зрозумів там половини діалогового тексту, довелося читати англійські субтитри, але в ньому справді оригінальні сценарій, драматургія, герої, соціум. Не встиг побачити «Чемпіонів з підворіття» Ахтема Сейтаблаєва, але довіряю думці про цей фільм, визнаний в Одесі найкращим з української конкурсної програми, кінокритика Володимира Войтенка. Він здивований оцінкою журі, бо вважає: «Чемпіонів з підворіття» зроблено за трафаретами телевізійного кіно, значно досконалішою є стрічка «Гамер».

Можна по-різному говорити про нашу кіношколу, але те, що двоє випускників університету імені Карпенка-Карого упродовж шести років отримали золоті призи в Каннах за короткий метр... Великі сподівання в українському кіномайбутньому на Марину Вроду. Вона має точний кінематографічний інстинкт. Тому що не просто уміє вибрати історію, що теж важливо, але й екран у неї щось випромінює. Це людина з потужним інтелектом, розуміє, як треба організувати кінопроцес.

Вийти з дефіциту міфів

Одна з проблем сучасного українського кіно: воно потребує міфів — фантазійної реальності, яка сприймається як абсолютна правда. Колись Роман Ширман зробив, за моєї участі, фільм «Небезпечно вільна людина» про Сергія Параджанова за його розповідями про себе. Цей чоловік не чекав, що хтось створить про нього міф. Без якого класний кінорежисер Ігор Савченко, не гірший від Довженка, шанований тільки у вузькому колі професіоналів. З яким досить посередня актриса Мерилін Монро відома чи не всій планеті.

Я написав про Довженка товстелезну книжку на 800 сторінок. Неодноразово пересвідчувався, що Довженко популярний і в зарубіжжі. 1996 року реставрували його незакінчену в 1951-му стрічку «Прощавай, Америко!», додавши коментарі щодо незнятого. Продемонстрували її на фестивалі в Берліні, у спецпоказі — чотири рази при повних залах. Берлінський кінотеатр «Арсенал» названий на честь фільму Довженка. Його ім’я гарантує увагу.

Не в останню чергу тому, що на рубежі 20–30-х років минулого століття він свої фільми «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» показав на Заході: у Франції, Англії, Чехії, Німеччині. І тоді його одразу кваліфікували як одного з найвидатніших сучасних режисерів. Показали б пізніше, після смерті творця — не було б такої традиції сприйняття його як світового класика. А ось «Камінний хрест» Леоніда Осики не продемонстрований за кордоном жодного разу, і там режисер невідомий, хоч його картина видатного класу, не нижчого рівня, ніж фільм «Тіні забутих предків», після перемог якого на зарубіжних фестивалях прізвище Параджанова стало таким легендарним.

Десять років тому Центр Довженка разом із Лінкольн-центром здійснив ретроспективу фільмів Олександра Петровича в Америці: я коментував їх перед показами в Нью-Йорку, Вашингтоні, Бостоні. Через кілька років з такою самою метою об’їздили 14 міст Великої Британії... Парадокс: в Україні цієї ретроспективи жодного разу не було. Єдине, що в нас зробили, — реставрували кіноспадок Довженка на DVD.

З невеликою добіркою українського міфопоетичного кіно — «Звенигора» Довженка, «Камінний хрест» Осики, «Тіні забутих предків» Параджанова, «Фучжоу» Михайла Іллєнка, «Небезпечно вільна людина» Ширмана — побував я півтора року тому в Литві. П’ять вечорів перед кожною стрічкою виступав по 40–45 хвилин. Не тому, що такий балакучий. Докладно говорити заохочувала аудиторія. Мені литовці сказали: без вашого коментаря ми б нічого у «Звенигорі» не зрозуміли. Здивував голова Спілки кінематографістів Литви Гітіс Лукшас: «Ти можеш не повірити, але за останні 15 років це перший випадок, коли в нас були повні зали». Таке надихає, спонукає вірити в наше кіно.