СИТУАЦІЯ
Кореспондент «УК» дослідив, як за рішенням суду
з пенсіонера стягнули неіснуючий борг
Якось житель Черкас Микола Корчака пішов на пошту одержувати свої 841 гривню 8 копійок пенсії. Нічого не підозрюючи, подав документ у віконечко п’ятого відділення зв’язку, і… Ось тут і почалося. Було це ще навесні нинішнього року, однак і досі історія не одержала свого логічного завершення, а Микола Іванович — душевного спокою.
А суть історії така. Доля підсунула панові Миколі неабияке випробування в особі його однофамільця, а точніше — повного тезки. Як з’ясувалося, в Черкасах проживає два Миколи Івановичі Корчаки. Один із них — наш знайомий. А другий, як потім дізнався наш пенсіонер, у минулому був поважним посадовцем одного з великих хімічних підприємств. І мав у домоволодінні квартиру площею сто квадратних метрів.
Так-от, повертаючись до початку нашої розповіді, Микола Іванович стояв і очікував відомість на одержання своїх кровних пенсійних гривень біля віконечка касира й не підозрював, що саме зараз почнеться ця детективна історія, яка тепер примушує його ночами здригатися, пити заспокійливе. Касирка подала йому відомість, однак замість 841 гривні там значилося тільки 685. Здивуванню, як і обуренню Миколи Івановича, не було меж, тим паче, що якраз тоді розмір пенсії збільшили всім пенсіонерам. Як, чому?
«Подарунок» від... однофамільця
У відділенні Пенсійного фонду, куди він поїхав з’ясовувати причину, пояснили, що з його пенсії утримують 280 гривень як несплачений борг за спожите тепло.
— Але ж я сплачую регулярно, ось квитанції, — намагався довести пенсіонер. Та чиновники тільки розвели руками.
Причина ж набагато глибша, ніж уявляв собі в той момент наш герой. Адже це була не просто помилка недбалих чиновників. Насправді ніякого боргу в Миколи Корчаки не було. Ні за тепло, ні за інші комунальні послуги. Незважаючи на свою маленьку пенсію, колишній робітник, як і більшість простих городян, сплачував за квартиру акуратно. Одержував для цього ще й державну субсидію. А борг був саме в того, колишнього поважного начальника, однофамільця, який проживав не по вулиці Толстого, а на бульварі Шевченка. Саме за це житло й стягнули борг. Але не зі справжнього боржника, а з людини, яка навіть не знала про існування однофамільця та його квартири.
Що тут вдієш? Хоч плач, хоч кричи. Як довести, що твоя скромна однокімнатна квартира зовсім не та, за яку вимагають сплату чиїхось боргів? Трохи заспокоївшись, пенсіонер почав з’ясовувати, звідки, як мовиться, ростуть ноги його напасті. І таки з’ясував. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси під головуванням судді Т.Є.Бассак від 9 грудня 2008 року свідчило: він, Корчака М.І., має 240 гривень заборгованості перед ВП «Черкаська ТЕЦ» за спожите тепло. Згідно з рішенням суду, йому належить сплатити згаданий борг плюс витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 30 гривень та 51 гривню судового збору. «Але ж я до квартири на бульварі Шевченка не маю ніякого відношення!» — мало не закричав вражений таким заочним рішенням Микола Іванович.
Різні думки і запитання роїлися в його голові. Чому, приміром, якщо рішення суду було ще в 2008 році, його надумали виконувати тільки тепер? Чому, зрештою, не викликали в суд відповідача, якщо вважали, що це саме він і є, а приймали рішення заочно? Може б, тоді якраз і розібралися, хто є хто?
Однак робити нічого, треба йти далі владними кабінетами, доводити, що, мовляв, я не я й хата не моя. Поневіряння (іншого слова не підбереш) серед можновладців ні до чого не привело. Пенсіонер, якому вже 71 рік, тільки ще дужче захворів від тих чекань у чергах, наштовхуючись на черствість, а часом і грубість. Мало б, очевидно, поставити всі крапки над «і» головне управління юстиції в Черкаській області, куди він зрештою звернувся зі скаргою.
— Після багатьох спроб прорватися до начальника управління Віктора Левицького, — розповідає Микола Іванович, — я таки потрапив до його кабінету. Правда, при цьому наштовхнувся на опір секретарки в приймальні, яка нізащо не хотіла мене пропускати до нього. А потім мені довелося вислухати зауваження Віктора Казимировича, що я, мовляв, заважаю працювати, і навіть погрози викликати міліцію, аби мене втихомирити.
Хто покарає винних?
Важко сказати, чи зміг одразу вникнути господар владного кабінету в суть справи, про яку розповів йому пенсіонер Микола Корчака. Правда, через деякий час він одержав відповідь на своє звернення, підписане першим заступником управління Л.А.Пріхно. Відповідь, набрана на комп’ютері, яка зайняла півтори друковані сторінки, скажемо прямо, досить дивна. По-перше, в ній ніхто й не думав вибачатися перед пенсіонером за допущене беззаконня. Більш того, його продовжують називати в листі боржником, що знову ображає людину. По-друге, як водиться в чиновницьких відписках, там докладно перелічено, хто, куди й коли звертався, хто що відповідав на запити. Але навіщо все це немолодій уже людині, яка хоче одного — порядку й спокою? А якщо допущена несправедливість — де покарання винних? Та про це у відповіді управління юстиції — ні слова. Єдине, що зрозумів з надісланого листа Микола Іванович, так це те, що нині колишнього власника 100-метрової квартири по бульвару Шевченка вже немає в живих. Але з’ясувалася й цікава подробиця: останній був 1949 року народження, а пенсіонер, якому приписали чужий борг, — 1940… Хіба для суду, для органів юстиції, якби вони хотіли розібратися у всіх обставинах цієї справи, дата народження однофамільця нічого б не значила? Якби ж то вникали, якби розбиралися…
— Я можу навіть подарувати бюджету ті нещасні 280 гривень, які з мене незаконно вирахували, — каже доведений до відчаю пенсіонер. — Ось тільки не можу погодитися, що мене вважають боржником та ще й так бездушно відфутболюють. Хіба це не насмішка наді мною, коли у відповідь на моє запитання — чому й досі не повернули грошей, мені відповідають: «А у вас немає банківського рахунку, куди ж ми ті гроші перекажемо?..»
Так, немає в Миколи Корчаки рахунків у банках. Та й навіщо вони йому? Не нажив робітник багатства. Все життя ледве зводив кінці з кінцями. Нелегко працював на одному з підприємств обласного центру, однак майстровитість, висока професійність цінувалися раніше, на жаль, здебільшого тільки на словах. Зате нині раз у раз натрапляєш на поверховість, невігластво, в тому числі й у владних кабінетах, яке часом мимохідь нівечить людські долі.
До слова сказати, Микола Іванович полюбляє перечитувати книжку Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка». Він, зауважує шанувальник, був гуморист ще той. Якось Швейк ішов темною вулицею, а його наздогнали якісь пани та як уперіщать по голові. Він упав і лежить. А один із тих панів присвітив ліхтариком в обличчя й каже:
— Помилка, це не той!
І так розлютився через ту помилку, що ще раз огрів нашого героя. Помилятися — це вже на роду людям написано.
Переповідаючи цей епізод із твору класика, Микола Іванович гірко посміхається. Тільки наша аналогія, каже, набагато сумніша. Так, люди іноді помиляються. Однак помилка до помилки не приходиться. Іноді вона перевертає все життя.