Мама, Любов Гнатюк, тримає на руках найменшого в їхній великій родині — тримісячного Самуїла.
— Він зараз трохи вередує, бо вже хоче спати, — пояснює вона. Діти розуміють, тому притишують святковий галас. Ніяк не надивляться на новорічні подарунки. Найстарший, п’ятнадцятирічний Вадим, заспокоює братиків та сестричок. Він тут безперечний авторитет, адже і батько Андрій, і мама Люба довіряють йому роль вихователя. А без нього в сім’ї, тим паче в такій великій, — ніяк. До нього бігають за порадою, йому довіряють свої таємниці, з ним діляться планами. Та й мама з татом частенько як старшому дають доручення — приглянути за тим чи тим членом родини. А поки Самуїл спить, мама встигає розповісти, як, маючи трьох своїх дітей, постійно турбувалася про тих, що в сиротинці. Приносила їм подарунки, спостерігала за успіхами. Зрештою, порадившись із чоловіком, вирішили взяти в родину хлопчика — дуже вже запали в душу його сині оченята. А поки необхідні документи готували, вподобала ще одне дитя. Так сім’я збільшилася одразу на двох.
— Як же їх залишиш, коли вони простягають до тебе рученята, чекають, коли знову прийдеш? — ніби виправдовується мама Люба. А сама світиться якимось внутрішнім світлом, радіючи від кожної згадки про своїх улюбленців. А їх щороку ставало все більше. Зрештою у їхньому доволі просторому домі з’явилося ще п’ятеро колишніх вихованців дому малюка.
— Чи не важко з одинадцятьма дітьми?
На це запитання обоє — і діловий зібраний батько Андрій, і відверта й усміхнена мама Люба — відповідають однаково: хоч і важко, зате приємно. Приємно від того, що вдається зігріти своїм теплом цих покинутих дітей, підставити їм своє плече.
Початок нового року для родини виявився хоча й дещо гамірним, зате веселим і по-сімейному затишним. Ігри та поздоровлення, гості (зокрема й із соціальних служб), новорічні подарунки одне одному — все це ще більше згуртувало, допомогло відчути причетність до тієї спільноти, яка й називається сім’єю. Звісно, без непорозумінь не буває. Але в тому й річ, що завдяки турботам батьків та старших дітей дрібні негаразди не перетворюються на великі проблеми. Тут панує її величність справедливість та доброзичливість.
А добрі вісті ще більше надихають. Як от після відвідин шкільних батьківських зборів. Як розповів Андрій Гнатюк, учителі вже помітили позитивні переміни в дітях, які ще рік тому були закомплексовані, ніби затиснуті непомірним тягарем, що звалився на їхні плечі. Тепер вони розправили крила й нічим не відрізняються від інших. Правда, складати руки, послаблювати увагу до вирішення великих і малих проблем не можна. Тут багато важить власний приклад старших, порядок у домі, атмосфера в ньому.
Велика родина живе за власним чітким графіком: є час і на навчання, і на розваги та відпочинок. До останнього батьки намагаються підходити виважено. Фізкультура і спорт допомагають повноцінному розвитку. Недарма настільний теніс, вправи та ігри з м’ячем — на першому плані. Та й сімейний перегляд фільмів — тут не просто розвага, а й виховний захід, адже батьки вміло підбирають відповідний репертуар.
Матеріально сім’я також забезпечена. Багато важить і турбота держави. З моменту створення прийомної сім’ї її соціальний супровід офіційними структурами не послаблюється. Як пояснила начальник відділу соціальної роботи міського центру соціальних служб для дітей та молоді Аліна Максимець, відповідні державні виплати в цю та інші прийомні сім’ї надходять регулярно. Працівники центру регулярно відвідують їх, аби належно контролювати стан справ. Таких дитячих будинків сімейного типу, як сім’я Гнатюків, у Черкасах п’ять. Ще десять родин виховують 18 прийомних дітей. Торік жителі обласного центру всиновили 34 дитини.