СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА


Про те, що вразити - значить перемогти, в селі пам'ятають уже понад три століття
 

Ще з досвітку трусить дощем і тягне туманом. День був би зовсім нікудишнім, коли б не сосни за вікном автобуса - такі яскраво-зелені, аж очі вбирають. У мене квиток до Грабова, де маю зустрітися із сільським головою Олександром Свистуном, аби разом їхати в Чудівку.

За Ріпками усім, хто їде до Грабова, просто посеред траси несподівано пропонують вийти. І вже за мить наш автобус зникає у густій мжичці. Вітаю себе з першим "чудом": а далі що, пішки? Навколо тільки сосни та берези. Волого, слизько... Від паніки рятує лише спокій попутників, які дружно чимчикують до маршрутки, котра терпляче чекає біля повороту. Йду слідом. Усі зручно вмостилися на сидіннях, проте передавати кошти за проїзд ніхто й не збирається. Допитуюся в сусідки: як це так - квиток один, а транспорти - два? Вона усміхається: між водіями така домовленість. Як вони між собою розраховуються - то їхня справа, але автобус, напевне, має економію бензину.

Стійкі дерев'яні солдатики

До Чудівки нас підвозить автівкою депутат сільської ради Віталій Кузьменко. Дорогою обговорюємо одну з версій походження назви села.

Отже, то був час, коли "наші" воювали зі шведами та поляками. І якось на горі довго тривав запеклий бій. Ворог наступав, а протистояти йому не було чим, тож винахідливі вояки знайшли просте й ефективне рішення: вони вночі одягли у солдатські мундири стовбури спиляних дерев, а самі здійснили маневр в обхід. Уранці шведи почали обстрілювати збільшені в кілька разів сили супротивника, але "вбиті" чомусь не падали. Із криками "Чудо!", "Чудо!" вороги почали відступати, та з тилу по них вдарили справжні війська. Відтоді й понині гора зветься Чудівською, а село, яке виникло під нею, назвали Чудівкою.

Згадала бабця...

 Отже, нинішня Чудівка - це кілька перемежованих сосновим лісом хуторів неподалік білоруського кордону. Глушина неймовірна! Розглядаю почорнілу від часу побудовану в поліських традиціях дерев'яну хатину, збоку на якій тарілка супутникового телебачення. Не має ні магазину (колись було два!), ні медпункту, ні підприємств, які раніше давали людям роботу, а селу - життя. Цегельний завод розвалився, колгосп наказав довго жити, поля заросли самосівами, а Чудівське лісництво взагалі... перебралося до Грабова, хоча назву залишило свою. Зосталося старе приміщення та заболочена водойма, в якій, розповідають, у кращі часи розводили ондатр і бобрів. Зате в кожній хаті - телевізор. Якби жителям села запропонували обміняти голубі екрани, скажімо, на постійно діючу продуктову крамницю, чомусь мені здається, що вони не погодилися б.

До хати корінної жительки села Галини Костенок йдемо вузькою стежиною, подекуди зарослою висохлою рогозою в людський зріст. Обійстя просто в лісі, можна сказати, із лісовиком по сусідству. При тому - двері не замкнені, а бабуся спокійно дрімає на лежанці, притулившись до теплого боку витопленої зранку печі. Біля неї гріється кицька Малуша, а старий пес навіть і не подумав гавкнути на непроханих гостей. Хазяйка прокинулася, зраділа нам як рідні, запнулася новенькою хусткою.

Її розповідь про село, зрозуміло, спогади про молодість. "Згадала бабця, як дівкою була!" - сміється. А я усміхаюся місцевій напівбілоруській говірці.

- Тади було крепко ловко, всі гуртягом ходили в Пилипчу у клуб. А там старі дядьки гармоністи хорошії. І балалайка, і мандоліна, і гітара... Ой і ловенно грали! Дик уже ж ми гуляли - і танці, й кіно. А співали як!

У дєда Йвана - умная жона,

Умная жона сєнєчкі мєла,

Сєнєчкі мєла - чєрвонца знайшла.

Рипнули двері - ще одна гостя до бабусі прийшла, сестра милосердя Валентина Балабаш. Хлібину принесла, води витягла. За вікном негода, а в хаті стало ще тепліше...

Із храмом таки начудили

"Село назвали Чудівкою, бо тут була велика війна, - переповідає Ганна Пилипович, котру ми з сільським головою зустріли, повертаючись до машини, уже знайому мені історію. - Тут навіть храм хотіли на Чудо зробити (це свято - напередодні вересневого Михай-ла, 19-го числа). Дід Грицько, моєї свекрухи брат, узяв зібрані на ікону гроші, поїхав з кількома чоловіками, щоб її купити. Там вони добряче розважилися, гроші пропили-прогуляли. Тоді зняли в селі Голубичі ікону Покровської Божої Матері й привезли односе льцям. Тож у Чудівці звідтоді храмують на Покрову.

Подякувавши Ганні Давидівні, під'їхали до пересувної крамниці, котра привозить товари двічі на тиждень. Тут було людно. Продавець Галина Шульга встигала і продукти зважувати, й замовлення приймати, і жартувати.

- Це ви про Чудівку розпитуєте? - підійшов дідусь Іван Пилипович. - То слухайте: щоб злякати ворога, наші солдати, коли наступали, одягли на голови житні снопи. А ті, звісно, ніколи такого чуда не бачили. Отак назва й з'явилася. У Чудівці всі люди приїжджиє, не було так, щоб одночасно оселилися сім'ї і дали кілька поколінь. Сюди їхали звідусіль, бо робота була, ліс на хати. Тепер от село доживає. Із 67 дворів, у яких сім'ї мали по чотири-п'ять чоловік, лишилося, вважай, нічого.

- Ой, діточко, а дівчата ж тади були, як мак! - під смішки жіноцтва додає 93-річний (!) дідусь Федір Воробей, місцевий "шумахер", який сидить на "мототрайці" з кузовом. Цим транспортом він привіз скуплятися кількох бабусь зі свого кутка. - Я закінчив війну у 26 років. Стільки світу побачив! І дожив до такого віку - хіба це не чудо?

- Живи довго, - просять бабусі, - бо що ми без тебе робитимемо?

Веселитися треба вміти

Побувавши в Чудівці, хотіла запитати: а як же тут люди чудили? Адже таке свято, як Чудо, в українських селах завжди відзначали жартами, розіграшами та дрібними капостями. Ще задовго до того, як дізналися про закордонний Хеллоуїн, наші земляки вміли вирізати страхолюдну гарбузову пику і посеред ночі одягти її на приліплену на штахеті найвреднішої бабці запалену свічку. Навряд чи в такий спосіб можна було виправити характер пащекуватої жінки, адже вранці вона бачила, що її злякало, і лаялася ще дужче. Та, як мовиться, найцікавіший власне процес...

А ще видували з яєць білок із жовтком, а порожні шкаралупи підкидали в курячі гнізда чи просто на подвір'я забобонних односельців. "Відьма походила!" - хрестилися ті. Деяким бабцям або дідусям робили опудала "залицяльників" чи, відповідно, "залицяльниць" і підставляли під вікно. П'яницям перетягували дорогу до двору цупкою ниткою, об яку вони перечіплювалися, клянучи все ту ж нечисту силу.

Чудівська молодь мала власні традиції: самотнім жінкам тут мастили ворота сажею, чіпляли колодки або просто причиняли двері жердиною і просили відкупного. Та найулюбленішим дійством сільських парубків було знімання воріт, особливо там, де в хаті зростали дівчата. Особливим шиком вважалося занести ворота в інший кінець села або... висадити на високе дерево.

Ще одна вишукана капость - перекривали димар шматком скла. Дим починає йти в хату, крізь перешкоду вільно синіє небо, і виявити причину такої напасті дуже непросто.

Звісно, люди різні були - хтось лаявся, хтось сміявся. Та свято це любили, бо після нього завжди був сплеск сільських новин. Нині вже нікому капостити. Напевне, хлопцям і дівчатам у всі часи прощали різні витівки, тому що десь на генному рівні спрацьовувало життєво важливе для села переконання: молодь чудить - значить вона є. І це - найголовніше. Нині Чудівці не завадило б чудо, даруйте за цю гру слів, та місцеві жителі сприймають життєві реалії зі споконвічною селянською філософією: чому бути - того не минути.

А все ж таки шкода буде, якщо з мапи області зникне село, вже одній назві якого хочеться усміхнутися...

ДОВІДКА "УК"

Село Чудівка Ріпкинського району на Чернігівщині засноване в 1706 році. Його поява, скоріш за все, пов'язана з подіями Північної війни. Село розташоване на території Грабівської сільської ради за 15 кілометрів від райцентру. Нині тут 12 дворів і 22 жителі.