175 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА
ПОСТАТЬ. Згадуючи Лесю Українку, не обійтися без згадки про її рідного дядька та ідейного наставника, який водночас був духовним батьком і правдивим учителем для ще одного нашого пророка — Івана Франка. Лише за це Михайло Драгоманов заслуговує пам’яті й пошани.
Він ще й видатний історик, політолог, етнограф, філософ, із яким полемізували вождь російських більшовиків Ленін і лідер лібералів Петро Струве. Перший, обізвавши його «націоналістичним міщанином», згодом підленько скористався осміяною драгоманівською ідеєю федералізації, створюючи СРСР. А очільник ліберального руху визнав, що саме «Драгоманов дав російській демократії широку і ясну програму».
Феномен видатного сина України, один з літературних псевдонімів якого, до речі, Українець, у тому, що він однаково незручний для тодішніх і нинішніх «лівих» і «правих», націоналістів та інтернаціоналістів.
«Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі і правди і навіть не може дати ради для впорядкування державних справ. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям», — стверджував Михайло Драгоманов, закликаючи ногами і серцем стояти в Україні, а головою — в Європі.
Комусь навіть нині може видатися крамольним твердження мислителя, що «коли ми станемо на думці, що головне діло — поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність — тільки ∂рунт, форма і спосіб, тоді ми послужимо добробутові й просвіті нашого народу». Багатьом ближче до серця гасло «Нація понад усе», однак важко щось заперечити «залізному аргументу» Драгоманова, який наводить приклад італійців Італії та Швейцарії. У ті часи вони доклали чимало зусиль для визволення історичної батьківщини з-під гніту Австрії, однак, як пише у «Чудацьких думках про українську національну справу» автор, «не ввійшли до складу Італії, бо у Швейцарії їм ліпше».
Уже в сучасній нам Прибалтиці живуть сотні тисяч «негромадян» російської національності, які через свій великодержавний шовінізм затято не бажають вчити державну мову й історію країн перебування й фактично стали п’ятою колоною Росії в цих державах. Однак начебто позбавлені громадянських прав і принижені етнічні росіяни навідріз відмовляються скористатися путінськими програмами повернення співвітчизників «на Родіну», добре усвідомлюючи, що їм краще в Євросоюзі, ніж буде на Вологодщині чи Псковщині.
Хронічне «пробуксовування реформ» в Україні засвідчує правоту Драгоманова, який застерігав: «Треба нам тільки трошечки впинитись на однім місці — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас не менше, як і неволя». Гірко визнавати, однак мільйони українців уже проголосували ногами, подавшись на заробітки до Європи і навіть Росії. І не тому, що не люблять України і свого народу, а тому, що хочуть достойного життя собі й дітям, чого не спромоглися забезпечити начебто патріотично налаштовані та нібито вже українські керманичі.
Мимоволі закрадається думка, що Драгоманов, вигнаний у вічну еміграцію з Російської імперії за «малоросійський сепаратизм», навіть нині був би не зовсім до шмиги на рідній землі. Наче сьогодні написані слова, що лягли на папір понад сто років тому: «Справжньої політичної свободи нема і не може бути при централізації. Усі перевороти від часів Великої французької революції саме тому не досягли своєї мети, що заміняли самодержавство королів самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною чи навіть вдосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління країни».
Не менш пророче застереження від спокуси звести протести до «помсти над лихими особами, замість боротьби проти лихих порядків», бо можна нескінченно змінювати міністрів і уряди, реформувати правоохоронні структури заміною міліціонерів на поліцейських, а українців — на грузинів, однак за суттю це нічого не змінить.
Так само марно покладатися тільки на світову спільноту, не давши ладу самим собі, бо, як писав Драгоманов, «лишень тоді, коли ми покажемо свою силу, зверне на нас увагу Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються лишень тими, хто одбивається, — і таким лишень і помагають».
100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КАТЕРИНИ ЗЕЛЕНКО
ПОДВИГ. Так само як стараннями великодержавних шовіністів уродженець Вінниччини українець Петро Кішка став «руським матросом Кошкой», єдину жінку-льотчика, яка здійснила повітряний таран, у Росії називають «руськой Катюшей». Чимало сайтів стверджують, що Катерина Зеленко родом із Курщини, а суто українське прізвище пояснюють тим, що сюди під «милостиву руку» російського царя у часи Руїни масово переселялися «хохли».
Насправді Катерина Зеленко народилась у селі Корощине нині Олевського району Житомирщини в сім’ї священика. Коли до цих поліських місць наблизилися фронти Першої світової, багатодітна сім’я разом з іншими біженцями подалась на тоді ще суціль українську Курщину, де 1919 року чи то помер, чи вбили батька-годувальника.
Тож осиротіла трирічною дівчина не взяла особливого гріха на душу, коли писала в анкетах про бідняцьке
походження, що відкрило їй дорогу до омріяного неба. Випускниця оренбурзької авіашколи пов’язала свою долю з військовою авіацією, ставши 1934 року пілотом дислокованого під Харковом бомбардувального полку.
Та навіть перевершивши льотною майстерністю багатьох колег-чоловіків, Зеленко була не лише з небом, а й із начальством на «ти». Не дивно, що вона залишалась у званні лейтенанта аж до початку радянсько-фінської війни 1939—1940 років, яка продемонструвала, хто чого вартий у бою. Тож орден Червоного прапора і давно вже належне підвищення у званні стали цілком заслуженими нагородами.
За радянських часів воліли не згадувати, що на 22 червня 1941 року ВПС Київського й Одеського військових округів та Чорноморського флоту мали перевагу над ворогом винищувачів у 5,4 раза, а бомбардувальників і штурмовиків — в 1,7 раза. Однак на 20-й день війни на Південно-Західному фронті вціліла лише п’ята(!) частина повітряної армади.
Чимало крилатих машин було знищено просто на аеродромах, ще більше загинуло в бою, бо виявилося, що технічні характеристики літаків, і льотна майстерність «сталінських соколів» поступаються ворогові. Тож 19 серпня 1941 року Сталін особисто підписав наказ №0299 про порядок нагородження льотчиків. У бомбардувальній авіації звання Героя Радянського Союзу присвоювали за виконання 30 бойових завдань, а у розвідувальній — за 40 вильотів, що тоді вважали видатним досягненням.
12 вересня 1941 року, коли Катерина Зеленко отримала завдання терміново з’ясувати, де перебувають німецькі війська, що стрімко завершували оточення військ Південно-Західного фронту, вона вже перевиконала встановлений для Героїв норматив. Завершуючи розвідку, пара радянських Су-2 опинилася під ударом семи німецьких винищувачів. Катерина Зеленко нав’язала їм бій, що дало змогу напарникові повернутися на аеродром і так виконати завдання.
Люди на землі бачили, як одинокий радянський бомбардувальник, що поступався винищувачам ворога швидкістю і озброєнням, зумів збити «мессершмітта», а потім смертельним тараном врізався в ще один ворожий літак. Подробиці цих подій стали відомими лише після визволення України, а у жовтні 1941 року «зниклу безвісти» Катерину Зеленко замість давно заслуженої Зірки Героя відзначили лише орденом Леніна.
Аж у травні 1990 року поліську Катюшу офіційно визнали Героєм країни, яка вже зникала з карти світу.
75 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИРОСЛАВА ГЕРМАШЕВСЬКОГО
СИМВОЛ. За радянських часів не акцентували на тому, що перший космонавт Польщі Мирослав Гермашевський народився у селі Липники нині Березнівського району Рівненщини. До речі, його колега по польоту на космічному кораблі «Союз-30» білорус Петро Климук теж не чужий Україні, адже закінчив Чернігівське військове авіаучилище.
75-РІЧЧЯ РАДЯНСЬКО-БРИТАНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ІРАНУ
ПРИЗАБУТЕ. Після нападу Гітлера на СРСР більшість англійських політиків вважала, що Німеччина розгромить Червону армію. Песимісти відводили на це кілька тижнів, а оптимісти — кілька місяців.
Отож нагальним завданням стало убезпечення найважливішої британської колонії, якою була Індія, від імовірного захоплення німцями в разі їхнього прориву на радянський Кавказ. А Сталіна цікавив швидкий і безпечний шлях постачання зброї й сировини по ленд-лізу, альтернативній дорозі через порт Мурманськ, який не замерзав.
Результатом збігу інтересів союзників з антигітлерівської коаліції стала спільна окупація Ірану, розпочата 25 серпня і завершена 17 вересня 1941 року. Єдиною надією для принижених іранців була обіцянка вивести радянські й британські війська з фактично перетвореної в колонію Персії через півроку після завершення Другої світової війни.
На подив Сталіна, британці справді залишили Іран до 2 березня 1946-го. А в радянській зоні окупації створили дві маріонеткові «народні республіки», які проголосили «незалежність», а введені на іранську територію 15 танкових бригад розпочали марш на Тегеран. Лише знаменита Фултонська промова Черчилля, яка ознаменувала початок холодної війни, і загроза застосування США ядерної зброї, якої ще не було у Сталіна, охолодили запал радянських стратегів, перетворивши вже розпочатий «визвольний похід» на черговий конфуз.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+