Знімімо головні убори. Вклонімось. Без зайвих слів, без театральних жестів. Так, щоб серцем зігріти серця. Пробудімо в очах якщо не радість, то хоча б надію. Перед нами - Великомучениці. Чорнобильські вдови. Більшість з них втратили свою половинку у розквіті сил. Коли багато хотілось і моглось, любилось і здавалось, що щастю не буде кінця, а радості додаватиметься. Хто мріяв про дітей, а хто - уже й про онуків. В одну мить усе обірвалось. Вони, не показуючи відчаю на людях, а вночі, зарившись у подушку, щоб рідні не чули плачу, плакали, проливали ріки сліз. А життя тривало. І вони мали бути на висоті, хоча й залишились на одному крилі. І лише вони, жінки, які випили чашу горя сповна, знають, як це важко.
Вклонімося вдовам! Лише тих, смерть чоловіків яких офіційно пов'язують із впливом чорнобильської катастрофи, в Україні понад 20 тисяч. Двадцять тисяч трагедій, двадцять тисяч нейздійснених мрій. Двадцять тисяч сімей, де жінка - і мама, і тато, і служба соціального захисту.
Ще значно більше у нас чорнобильських вдів, смерть чоловіків яких офіційно не визнано такою, що пов'язана з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС.
- А це, - стверджують у Всеукраїнській громадській організації інвалідів "Союз Чорнобиль України", - кричуща несправедливість. Оскільки ображається пам'ять тих, хто ціною здоров'я захищав країну, та ігноруються права їхніх дружин і дітей хоча б на незначну матеріальну допомогу. Точніше, ті виплати - не допомога, а несплачений борг держави.
- Прогалини в законодавстві, - обурюються ліквідатори, -вміло використовують не чисті на руку посадовці, у яких вистачає нахабства вимагати у вдів хабаря за оформлення смерті чоловіка такою, що пов'язана з наслідками гасіння чорнобильського лиха.
Кого оббирають? Мабуть, не знайдеться таких слів, щоб висловити гнів і обурення. А тому й мовчать вдови. Лише тихо плачуть по ночах.
Жителька Ржищева Кагарлицького ройону Київської області Тетяна Троянова - одна з них.
- Разом з чоловіком, - розповідає, - п'ять років їздила на вахту в чорнобильську зону. З сімейних обставин працювати там я перестала. А мій Микола продовжував. Одного дня з вахти його привезли - помер на робочому місці. Розумієте, яке горе звалилось на мене - не до біганини було, аби в паперах все відмітили. Так залишилась просто вдовою, а не вдовою ліквідатора. Звісно, й допомоги ніякої не отримую...
Жінка замовкає, сльози горя й образи не дають говорити. А таких - десятки тисяч. Вони переживали і страждали, чекаючи чоловіків з вахти. Вони окрилювали наших захисників, проводжаючи їх у пекло. Вони не досипали й недоїдали, виходжуючи вражених хворобами ліквідаторів. І в усі ті моменти була надія. Коли ж їхні половинки відійшли у вічність, надії не стало. Суспільство, яке мало її дати, підтримавши у скрутну хвилину, вдало, що нічого не трапилось. Воно саме по собі, а вдови - нехай наодинці з бідою. Але ж пам'ятаймо, сім'я вдови постраждала за суспільство. Тому в очах вдів не лише сум, а й докір суспільству.
Все це бачать і переживають діти. Чи зможуть вони після неповаги байдужістю в скрутну хвилину зробити так, як батько? А можливо, душа надломиться і займуть позицію, яка сьогодні дуже в пошані: "Було б мені добре, державні проблеми нехай дурніші розв'язують".
Чорнобильські вдови. Вони - серед нас. Символ стійкості і відданості. Жертви Чорнобильської трагедії і людської байдужості. Коли напередодні 25-ї річниці аварії на ЧАЕС той чи інший посадовець збирається згадати їх через кому в переліку своїх зобов'язань, не робіть цього. Не ображайте Великомучениць цинізмом. Цінуються не слова, а діла.
Вклонімось чорнобильським вдовам, зробімо все можливе, аби полегшити їхні страждання. Заради них і в пам'ять про загиблих ліквідаторів. Адже вони не лише жили разом. Помирати почали теж одночасно. Тільки чоловіки відійшли у вічність, а у вдів кожен день - боротьба за виживання. Тримаються заради дітей і пам'яті найдорожчих людей.
